Ще донедавна Луцьк мав статус портового міста. І хоча він сьогодні втрачений, лучани й досі з ностальгією згадують свій малий річковий флот і сподіваються на його відродження.
Історія місцевих водних шляхів має тисячолітнє коріння. Сприяло цьому вигідне розташування Луцька. Ріка Стир, яка протікає через нього, лежить на межі великого європейського вододілу. Через Прип’ять, Дніпро-Бузький канал, Піну і Муховець можна легко добратися до річок басейну Балтійського моря, а до Чорного він несе свої води за посередництвом Прип’яті, в яку впадає, та Дніпра.
У Волинському обласному держархіві збереглися статистичні дані про річкові перевезення у Волинській губернії. Так ось, у 1913 році судноплавними річками у Волинській губернії вважались Стир, Іква, Прип’ять, Турія, Горинь, Случ. Найінтенсивніше судноплавство велося на Стирі та Ікві. За рік тут було навантажено 547 суден і 343 плоти, розвантажено — 426 суден і три плоти. Значна частина лісу відправлялась у Данцингський порт.
У 1939 році, в перші ж місяці встановлення у Луцьку радянської влади, пристань, судоремонтні майстерні і всі судна націоналізували. Однак війна перешкодила розвитку місцевого флоту.
У 1945 році створюється обласне управління транспортного освоєння малих річок. У ті часи в луцьких судоремонтних майстернях налагоджується виробництво дерев’яних барж тоннажністю 40—50 тонн, вирішується питання будівництва таких само майстерень у місті Берестечку. На озброєнні тогочасних річковиків були теплоходи «Некрасов», «Победитель», сім барж тоннажністю від 45 до 70 тонн, 15 понтонів.
Щодо пасажирських перевезень, то їх обсяги постійно зростали аж до початку 70-х років минулого століття. Постійні рейси здійснювалися з Луцька вниз по течії Стиру до тодішнього райцентру Колки, а вгору проти течії — до села Торговиця теперішнього Млинівського району Рівненської області.
Готуючи цей матеріал, я зустрічався з колишнім капітаном судна Володимиром Толстим. В 1970—1972 роках його теплохід здійснював пасажирські перевезення за різними маршрутами. Пасажирів, як стверджує колишній річковик, ніколи не бракувало. Особливо Володимиру Афанасійовичу запам’яталися рейси із Старого Чорторийська. За чверть п’ята ранку він давав попереджувальну сирену. Народ, почувши її, поспішав на пристань. Хто плив на роботу в селище Колки, хто поярмаркувати, хто на богослужіння в собор... Музика, яку вмикав капітан, чулась за кілька кілометрів і була своєрідним сигналом для селян: теплохід ось-ось прибуде на пристань.
Хто пустив під різак «тюлькін» флот?
Найбільшого розвитку Стир-Горинське управління річкового транспорту — таку назву отримала організація в 1961 році — набуло в 1970—1980-х роках. Як і до цього, йому підпорядковувалися пристані в Луцьку, а також у місті Дубровиця Рівненської області, що на річці Горинь. На Стирі займалися перевезенням піску в Луцьк, а на Горині — каменево-щебеневої продукції з кар’єру Янова Долина. Значна частина вантажів по Горині транспортувалася в Білорусь у міста Пінськ та Туров.
Приблизно в таких обсягах здійснювалися перевезення аж до 1992 року. На той час Стир-Горинське управління вже отримало нову назву — Волинський річковий порт, маючи, як і раніше, дві дільниці: в Луцьку і селі Кураші (на Горині). В порту працювало 335 чоловік, які обслуговували 119 одиниць плавзасобів, або, як прийнято казати у моряків, вимпелів, у тому числі 22 буксири.
Економічний спад позначився й на роботі транспортників. Зменшилися до мінімуму обсяги капітального будівництва, скоротилися шляхові роботи, а через це впав попит на пісок та каменево-щебеневу продукцію. У 1994 році волинські річковики востаннє відкрили навігацію на Горині, а в 1996-му — на Стирі. Того року на луцьку пристань надійшло лише 10 тисяч тонн піску.
Керівництво акціонерної судноплавної компанії «Укррічфлот» у 1997 році видає наказ про списання всіх плавзасобів Волинського порту. Заразом під різак пішла і техніка колишньої Луцької технічної дільниці водних шляхів, яка була перед цим необачно, як показав час, приєднана до Волинського порту і згодом разом із ним приватизована. Сталося так, що Волинь позбулася не лише свого флоту, який через мініатюрність його суден жартома називали «тюлькіним», а й технічних засобів догляду за річками.
Описуючі ці гіркі для волинських портовиків часи, не можу не згадати луцьких чиновників, які мали шанс урятувати хоч якусь частину річкового флоту. В березні 2003 року акціонерна судноплавна компанія «Укррічфлот» безплатно передала в комунальну власність міста Луцька увесь майновий комплекс річкового флоту для створення управління з обслуговування річки Стир в межах міста. Та міська рада, не зробивши жодного кроку, щоб скористатися подарованим багатством, цю можливість бездарно втратила.
Ріка потребує господаря
Чи може річковий флот знову повернутися на Стир? Із таким питанням я звернувся до фахівців, які живуть у Луцьку.
— Стир як судноплавна ріка гине. — вважає Лук’ян Федчик, керівник Прип’ятського регіонального представництва Держводінспекції України. — Не проводяться трально-очисні роботи, не розробляються перекати, не піднято з дна кілька затоплених поромних переправ, не закріплюються береги в місцях їх розмивання. Все це не лише робить проблемним відновлення судноплавства, але й негативно впливає на екологічну ситуацію в області: спричиняє підтоплення населених пунктів, продовжує тривалість паводків. Треба відновити у складі Укрводшляху Луцьку технічну дільницю, яка б узяла на себе забезпечення належного стану ріки Стир.
А от що думає Володимир Толстой, керівник відділення регістру судноплавства України в місті Луцьку:
— Багато років я працював капітаном теплоходів, які здійснювали пасажирські перевезення Стиром, був начальником пристані Луцьк. Ріка тоді була доглянута, мала господаря. Прикро, що держава сьогодні не звертає уваги на збереження судноплавства на таких річках, як Стир, Горинь, Дністер.
Петро Мельник, колишній начальник пристані Луцьк (річковому транспорту віддав 35 років) розповідає, що раніше постійно розчищали ріку, укріплювали її береги, поглиблювали, а де було потрібно, і змінювали русло. Мали два земснаряди, корчекрани, якими витягували з ріки затоплені дерева, багато іншої техніки. Обслуговували Стир від Луцька до кордону з Білоруссю на відстані 270 кілометрів. Сьогодні область, яку місцеві керівники люблять називати синьоокою (через безліч річок і озер), не має жодного земснаряду, землечерпалки, корчекрана. Навіть немає чим підняти зі Стиру затоплені баржі.
Надія живе довго, бо помирає останньою
Майбутнє у луцького флоту все ж таки є. У цьому переконала розмова з генеральним директором приватної фірми «РАНАЛ» Миколою Крачковським (на знімку), який нині є власником території і залишків майна колишнього порту:
— Коли купували цей виробничий майданчик, було велике бажання відродити традиції річковиків Волині, зробити Луцьк знову портовим містом. Адже Стир дає можливість мати водне сполучення з Білоруссю, Дніпром, Чорним морем... Догляду потребує сама ріка, ремонту — мости через неї. Але все це повинна фінансувати держава.
Втілення своїх планів хочемо розпочати вже цього літа, придбавши два прогулянкові катери, поставивши на ноги єдиний великий катер «Яструб», що лишився від колишнього порту. Думаю, дітям, та і дорослим теж, буде цікаво здійснювати екскурсії Стиром до історичної частини Луцька, милуватися з ріки замком Любарта, костелом Св. Петра і Павла, лютеранською кірхою, побачити місто із незвичного для себе ракурсу. Розумію, що за нинішньої дозвільної системи це буде складно реалізувати.
Маємо ще велику плавучу майстерню, теж спадщина від порту, зручно розташовану майже в центрі міста територію, підключені до каналізації капітальні будівлі. Вже навіть порудили для майбутніх туристів альтанку над рікою. Думаю, їм у нас буде затишно. Задумів багато, але їх втілення залежатиме ще й від позиції місцевої влади. Хотілося б мати в їх особі союзників.
Отже, на судноплавних традиціях Волині ще рано ставити крапку. В області можна ще відродити вантажні перевезення Стиром і відкрити цікаві водні туристичні маршрути, і не лише в Луцьку, але й від селища Любешів до гирла ріки Стохід або далі рікою Прип’ять до озера Нобель, що на Рівненщині. Привабливий також водний маршрут мальовничим каналом Хабарище, що в Ратнівському районі. Споруджений ще 170 років тому для живлення водою шлюзів Дніпро-Бузького водного шляху, він проходить через три великі озера: Святе, Волянське, Біле.
Багато чого можна зробити в області на цій царині. Ось лише б волинській владі позбутися інертності.
Волинська область.
На знімку: плавуча майстерня і катер «Яструб» — ось усе, що залишилося від колишнього великого річкового флоту на Стирі.
Фото автора.
