Як жити, якщо Бог не дає смерті, а банк — вкладу?

Я боюся повідомляти Зої Захаровій цю новину. А раптом вона знову опиниться в комі? Таке з нею сталося минулого літа, коли вона отримала пачку негативних відповідей на свої прохання. Утім, напевно, пані Зоя й сама дізналася про кримінальну справу, порушену стосовно службових осіб ВАТ КБ «Надра», арешт майна обвинувачених та осіб, які несуть матеріальну відповідальність за їхні дії, на суму понад 500 мільйонів гривень. Цю інформацію днями поширили численні вітчизняні ЗМІ. А Зоя Захарова ретельно стежить за тим, якою ж буде подальша доля банку «Надра». Бо це і її доля.

Інвалід першої групи кам’янчанка Зоя Захарова 23 жовтня 2006 року довірила банку «Надра» 18 тисяч доларів США за курсом 5,06 гривні за долар. І ці гроші не її. Донька пані Зої мешкає в Москві. Коли хвора мати відмовилася їхати до неї жити, привезла цю суму, щоб на відсотки та могла забезпечити собі щоденне належне лікування, харчування та догляд. «Так я буду спокійніша за тебе», — пояснила донька. Мати довгий час була лежача, потім пересувалася в інвалідному візку, перенесла чотири інсульти, на щастя, має велику волю до життя, сильний дух. «Мене добре підлікували», — каже пані Зоя. Тепер у своїй квартирі вона ще може якось рухатися самостійно, а от на вулицю виходити не в змозі, в неї дуже порушена координація, тож жінка може будь-якої хвилини впасти. Не дай Боже, ще під колеса транспорту потрапить. Доводиться просити когось, щоб пішов до магазину, в аптеку. А для планових обстежень у лікарні мусить наймати таксі. Пані Зоя отримує щомісяця 780 гривень пенсії, а за її потреб у ліках ця сума катастрофічно мала, щоб вижити. Ось знову потрібно пройти курс лікування, що коштує не менш як три тисячі гривень... Відсотків з минулого року Захарова не отримує. Термін дії депозиту закінчився, поновити договір теж не дозволяють і вкладу не повертають. «Хто користується моїми грішми, чому я втрачаю відсотки?»

У Кам’янці-Подільському Захарови опинилися після того, як сталося нещастя із главою сім’ї. Зоя Федорівна та її чоловік, інженер-конструктор, працювали на Уралі, в сумнозвісному Челябінську-40. «Там був перший Чорнобиль», — пояснює жінка тим, хто не знає. Взагалі, вона й народилася тут, у містечку Киштим. І досі не відає, чи може вже тепер розголошувати страшну історію свого каліцтва. Ще до 1993 року, хоч уже не було Радянського Союзу, її постійно возили підписувати папери про «мовчання». Тепер ніхто пенсіонерку не чіпає, але вона все-таки остерігається говорити вголос про те, що пережила.

...Дівчинці було 12 літ. Вересневий ранок вів її до школи, всюди чутно було духові оркестри. Йшов призов до лав Радянської Армії. Юні хлопці-челябінці раді були служити Батьківщині, Зоя захопленим поглядом проводжала своїх сусідів, які подорослішали на очах. А до них, на Урал, прибували новобранці з інших куточків країни. Про команду під номером 360, яка приїхала з Москви, дівчина дізналася вже коли розвалився Союз з газети «Труд». На безіменній залізничній платформі зупинився поїзд. Звідти на машинах солдатів повезли в казарми. Стояла тепла сонячна погода. Новобранці обживалися на новому місці. Помітили з вікон мальовничий лісок, що вже встиг пожовтіти. Раптом над деревами піднявся в небо темно-сірий клуб якогось дивного диму. А за ним гримнув оглушливий вибух, від якого посипалося скло у вікнах. Усі вискочили на вулицю. З неба падали чорні клапті, схожі на шматки згорілого паперу. Солдати ловили їх та розглядали. Потім, удруге за цей день, їх поведуть у лазню, видадуть нову одіж, а домашні чемодани спалять. Але так нічого й не пояснять: армія, тут виконують команди, а не ляпають язиком... Неподалік місця, звідки вирвався в 57-му той «гриб», нині кладовище. На могильних табличках суціль імена дуже молодих людей... А цивільний народ, серед якого була й 12-річна Зоя, навіть до лазні ніхто не спрямував. Люди займалися своїми повсякденними справами, не відаючи, яка страшна біда розкинула чорні крила над їхнім життям.

Медики беруться за голову: в жінки у крові стільки металів! Призначають чергове переливання крові, дивуються, як вона ще живе. З дитинства і до 1963-го перебувала в забрудненій зоні. Таємницю так званого «східноуральського сліду» спецслужби СРСР сховали в сейфи, щоб народ ніколи не довідався, яким випробуванням його піддає «рідна» комуністична влада. Ніби за гіркою іронією, Зоя працювати прийшла на цей само завод, який став для неї та сотень тисяч людей повільним убивцею. Була економістом у відділі комплектації. Її друга половинка ходила поруч, на цьому ж заводі «Маяк, «поштова скринька №18», де на землі й під землею тисячі людей виробляли ядерну зброю. У 63-му чоловік опромінився. Порадили виїхати з Уралу на якусь екологічно чисту територію. За домовленістю між міністерствами конструктора Захарова перекинули на Поділля, де жив чоловіків батько. У місті Кам’янці-Подільському саме будували завод «Електроприлад», який теж кодувався «поштовою скринькою». Перед виїздом з Уралу із Захарових взяли підписку, щоб «ні-ні»...

— У вісімдесят шостому, коли рвонув Чорнобиль, — оповідає пані Зоя, — ми перші миттєво відреагували. У вісімдесят сьомому на довгі роки мене прикувало до ліжка. Ні місцеві, ні київські лікарі не могли зрозуміти, що твориться з нашою кров’ю, м’язовою системою, а ми, хоч і знали, говорити не сміли. До того ж такими нас ще й виховали. Раз у житті я посміла заперечити керівнику, коли той хотів побачити вищий відсоток виконання плану, бо його подавали на нагородження орденом. Сказала, що натягувати цифри не буду. Почула погрозу. Було 31 грудня, поруч гралася п’ятирічна донька, яку я мусила взяти з собою на роботу. Додому дісталися з дитиною пізно вночі. Знявши шапку, почула вражений вигук чоловіка: «Що з тобою?». Я посивіла до останньої волосинки.

Чоловіка не стало в 1993 році. Зоя Федорівна має доньку, сина, та в дітей своє життя. От і відчуває, як осиротіла без половинки, з якою пов’язувало не тільки щастя, розуміння, а й велике нерозголошуване горе. Як багато її ровесників, могла гордо вважати себе дитиною Перемоги, адже народилася 1945-го. Але вийшло навпаки: стала вона дитиною поразки. Бо народ, який подолав страшного фашистського звіра, виявився зовсім не переможцем. Правителі держави повсякчас робили його заручником своєї політики, амбіцій. Як боліло її серце, коли дивилася по телевізору першотравневу демонстрацію 86-го в Києві! Наче себе малу, одурену владарями, побачила...

У Зої Федорівни такий характер: ніколи ні в кого нічого не просить. Захаровим радили: вам в Україні мають надати такий статус і пільги, як чорнобильцям. У нас тут і своїх вистачає — відповіли їй в якомусь кабінеті. Щоправда, в Кам’янці-Подільському, котрий став другою батьківщиною, в неї є право на безкоштовну реабілітацію в соціальному центрі «Довголіття».

— У Росії, я, постраждала від техногенної аварії на російській території, зовсім нікому не потрібна, — пояснює Зоя Федорівна. — Я читала, як безрезультатно борються за свої права ті, хто був в епіцентрі вибуху і вижив. Тому покладаюся лише на себе. Хотіла жити на свої гроші — не дали й цього. Коли почалися проблеми з виплатою, звернулася до Президента Ющенка — лист переслали в Національний банк. Звідти відповіли роз’ясненням кількох статей законодавства про банківську діяльність. Хіба я їх про це просила? Чому я повинна вимолювати своє? Мені вдалося повернути лише 10 тисяч гривень, а потім ще кілька місяців отримувала по тисячі. Тепер і цього немає. Обіцяли почати виплати для вкладників «Надра» через «Родовід-Банк» уже з першого лютого. Та досі не відбулося навіть реєстрації. Я вже й доньці боюся зізнатися, як я влипла. А як і за що мені жити далі? Бог не дає смерті, чи ж я винна в цьому?