Скільки ми не говорили б про те, що українців треба об’єднувати як націю, обставини, на жаль, складаються так, що країна часто розділяється на два абсолютно протилежні табори. Другий тур президентських виборів укотре загострив таке протистояння. Що казати про народ, якщо й самі претенденти жорстко ворогують між собою, часто переходячи від взаємних звинувачень до погроз?
Не дивно, що на цьому тлі серед простого люду дедалі частіше лунає «я голосуватиму проти всіх». Можна пояснювати: мовляв, людина мисляча завжди визначиться, якому кандидатові віддати свій голос. Але як бути, якщо не бачиш особливих відмінностей між обома претендентами, а відтак — і різниці від того, хто прийде до влади?
У Радянському Союзі голосування було номінативним — людям шляхом народного волевиявлення давали ілюзію того, що вони мають вплив на якісь процеси в країні. Зрозуміло, що в радянських бюлетенях графи «проти всіх» не було. Хоча її заповнити й так навряд чи хтось наважився б, зайвий раз народ не спокушали. У часи нашої ранньої незалежності українці викреслювали кандидатів, яких не підтримували. Такий спосіб називали жорстоким і агресивним. Кроком до цивілізованого світу вважався перехід на систему голосування, в якій навпроти свого кандидата ставиться «галочка». Саме тоді й виникла графа «не підтримую жодного з претендентів».
Зовсім недавно наблизитися до Європи нам пропонували протилежним способом. Так, бютівець Валерій Писаренко зареєстрував законопроект, яким передбачається виключити графу «проти всіх» із бюлетенів. Мовляв, це сприятиме «заохоченню виборця до активного голосування та віддавання голосу за певного кандидата». Цікаво, що непідтримку жодного із кандидатів парламентарій прирівнює за результативністю до неявки на виборчу дільницю. Справді, в обох випадках голос людини не матиме жодного впливу на обрання тієї чи іншої влади. Однак певна відмінність все ж є. Якщо людина не прийшла на голосування — вона політично пасивна, їй все одно, що відбувається в країні. Якщо виборець прийшов і віддав свій голос — він хоче щось вирішувати і висловлює свою довіру системі. Чому ж система не повинна враховувати ставлення цієї людини до кандидатів на владні посади? Нині в Європі графа «проти всіх», можливо, й зайва, адже кожна країна тут має свій налагоджений устрій, певні політичні симпатії. У нашому ж політикумі подібна графа є таким собі барометром, який вказує, наскільки незадоволені українці чинною владою. Що менше людей відзначатиме саме цю позицію, то ближчою наша країна буде до політичної стабільності.
Нині ми до стабільності далекі, тож графа «проти всіх» нам необхідна. Деякі експерти прогнозують, що в другому турі її показник може виявитися досить високим. Представники обох кандидатів на найвищий пост у країні закликають людей все ж визначитися — за кого віддати свій голос. Днями із подібними тезами навіть виступив один із церковних очільників. Звісно, жодного впливу на результати виборів голос «проти всіх» не матиме. Переможцем все одно буде той, хто набере найбільше голосів «за». Хоча, якщо, наприклад, більшість населення не підтримає жодного із кандидатів, його курсу розвитку країни, його політики, хіба це не привід задуматися, що в країні щось не так? Чому не врахувати такий вибір? Можливо, тоді непідтримка жодного із кандидатів не вважалася б ознакою політичної незрілості виборця і навіть чимось ганебним?