Дім, який не зводить ніхто

Кому поставити це запитання, як не Анатолію Корбуту, котрий ось уже майже три десятки літ керує одним із найпотужніших будівельних підприємств області — ВАТ «Хмельницькзалізобетон».

— Щось подібне ми вже переживали наприкінці дев’яностих, — розпочинає розмову Анатолій Миколайович. — Тоді заборгованість підприємства сягала п’яти мільйонів гривень. Ми не могли виплачувати людям зарплату, тож доводилось вигадувати усякі бартерні операції. Дійшли навіть до того, що на своїй пекарні пекли хліб і роздавали його в рахунок заробітної плати.

Тоді до повного банкрутства і розвалу підприємства було вже менше одного кроку. Але ж ми не просто вистояли, вижили, а вже за кілька років почали думати і про серйозне нарощування обсягів будівництва, і про технічне оновлення підприємства. За останніх п’ять років тільки у розвиток виробництва вклали близько 27 мільйонів гривень. Зрозуміло, що все це не могло не позначитись і на якості будівництва, і на його темпах.

Чого тільки варта нова технологічна фінська лінія з виготовлення плит перекриття. Жодного дня на підприємстві не шкодували, що вклали в неї аж 17 мільйонів гривень. Зате потужність нового устаткування становить 220 тисяч квадратних метрів перекриття на рік. З такими можливостями могли розраховувати на швидку окупність і хороші прибутки вже в недалекому майбутньому.

Але раптом, як розповідає А. Корбут, усе перевернулося з ніг на голову. Ось уже рік житло майже не будується, та ж лінія ледь завантажена на чверть потужностей, зате підприємство змушене погашати кредити за неї. А це ні мало ні багато, а чотириста тисяч гривень на місяць.

Поки що «Хмельницькзалізобетону» вдається це робити. ВАТ не має жодних боргів. Але така зовнішня стабільність дається надзвичайно великою внутрішньою напругою і жорсткою фінансовою дисципліною. Довелося піти і на такий непопулярний крок, як скорочення. Замість 660 осіб, які працювали на підприємстві ще торік, залишилось тільки 380. Про розвиток поки що не йдеться. Нині головне завдання — втриматися, не скотитися знову в ту ж боргову яму. Бо хто знає, чи вдасться вдруге видряпатися з неї.

Причини такої важкої ситуації довго шукати не потрібно: відсутність кредитування зупинила роботи на всіх будівельних майданчиках. Протягом останніх одинадцяти місяців в області зменшилася кількість виконаних будівельних робіт більш як на половину. Така картина спостерігається практично в усіх районах.

Але помилкою було б вважати, що причиною цьому лише теперішня криза. Про можливість подібного розвитку подій Анатолій Корбут та його колеги із української будівельної корпорації «Укрбуд» почали вести мову ще два роки тому. Адже фахівці добре розуміли, що бум на житловому ринку був швидше ілюзорним і не мав під собою міцного фінансового фундаменту та серйозних розрахунків. Попит наганяв апетити і ціни. Замовники хапались за кілька об’єктів одночасно, сподіваючись на швидкі прибутки, не задумуючись особливо над тим, що розпорошування коштів згодом призведе до того, що важко буде закінчити всі розпочаті об’єкти. Зрештою, так і сталось, і чи не найбільше в цій ситуації постраждали будівельники. Адже в більшості випадків не вони накручували ціни, а замовники. Останні ж і набивали кишені.

Анатолій Корбут наводить такі цифри: навіть у часи найбільшого ажіотажу своє житло ВАТ продавав за ціною 4,2—4,6 тисячі гривень за квадратний метр. Сьогодні, зважаючи на інфляційні процеси, планку довелось підняти від 4,6 до 5,5 тисячі гривень за квадратний метр. Але ж хіба це може йти в порівняння із захмарними півтора — двома тисячами доларів, на які так уперто почав орієнтуватися ринок житла?

У цьому переконані будівельники. Потрібна лише розумна державна стратегія, котра б передбачила три найважливіші пункти. Насамперед — відновлення кредитування галузі. Адже вкладання грошей у будівництво дасть поштовх до розвитку десятків і сотень виробництв, починаючи від металургії, виробництва будівельних матеріалів, і закінчуючи підприємствами з виготовлення меблів, побутової техніки, текстилю — всього, що потрібно в новій квартирі.

Ще один крок — упорядкування надання земельних ділянок під будівництво. Істина очевидна: доти, поки за неймовірні кошти їх купуватимуть приватні структури, доти захмарною залишатиметься ціна житла.

І ще одна вимога, без якої не відновити успішної роботи галузі, — це впорядкування цін на ринку будівельних матеріалів. «Усі ми добре запам’ятали ситуацію, коли ціна на металоконструкції протягом одного року зросла з трьох до восьми тисяч гривень за тонну, — нагадує Анатолій Корбут. — Зрозуміло, що це одразу позначилося на наших видатках, і в кінцевому підсумку на цінах на житло. Але нині ми спостерігаємо, як вартість цієї ж продукції знову зменшилась мало не вдвічі. Тут мимоволі припустиш, що хтось свого часу погнався за надприбутками, але тим самим поставив у скрутне становище тисячі прямих і опосередкованих споживачів».

Здавалося б, гра за цими доволі простими, прозорими, а головне — доступними для всіх учасників правилами зможе швидко вивести будівельну галузь із кризи. І навіть з високих державних установ прозвучали обіцянки того, що на незавершені житлові об’єкти зі ступенем готовності не менше 75 відсотків буде виділено кошти. У Хмельницькому таких виявилося вісім. До речі, один належав ВАТ «Хмельницькзалізобетон». Однак обіцянки залишились обіцянками. І якщо ВАТ відшукав власні ресурси, щоб здати будинок, то у решти таких не виявилось.

Те, що ще вдалося здати нинішнього року будівельникам краю, — це, швидше, інерція минулорічних темпів та заділів. Говорити про масштабні плани на завтра поки що, на жаль, не наважується ніхто. А це означає, що на молодіжні програми, доступні довгострокові житлові кредити і дешеве житло поки що розраховувати не варто. Бо хоча все це й не міф, але таке далеке від реалій нашого життя.