Нарешті й житомирські шанувальники елітарного театрального мистецтва змогли переглянути моновиставу львівського «Театру у кошику» — «Білі мотилі, плетені ланцюги...». Слово «нарешті» тут не випадкове. «Театр у кошику» створений ще 1997 року. Тоді ж відбулася прем’єра «Білих мотилів...». Відтоді моновистава відзначена призами на фестивалях у Чикаго, Єревані, Вроцлаві, Кишиневі, Києві, Парижі. Житомиряни ж побачили цей мистецький проект аж тепер. Хоча заслужена артистка України Лідія Данильчук, яка вразила глядачів своєю грою, — родом із Житомирщини, з Броників Новоград-Волинського району. 
Вона лауреат театральної премії імені Івана Котляревського та львівської обласної премії імені Бориса Романицького. Освіту здобула в Театральному інституті імені Карпенка-Карого. Працювала в театрах Одеси і Львова.
Ще одною ентузіасткою, завдяки якій виник і діє «Театр у кошику», є режисер цього мистецького проекту Ірина Волицька — заслужений діяч мистецтв України, театрознавець, кандидат наук, лауреат театральної премії імені Леся Курбаса та обласної премії імені Бориса Романицького. Освіту здобула в Інституті театру, музики і кінематографії у Санкт-Петербурзі.
«Театр у кошику» створений як незалежне, некомерційне творче об’єднання і сім років існував суто на ентузіазмі. З 2004 року він став творчою майстернею Національного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса, проводить дослідження у сфері театрального знаку, символу, метафори, вибудовуючи власні, самобутні засоби сценічної виразності та експресії. Це унікальний проект, який займає елітарну нішу в культурному просторі України.
Ірина Волицька та Лідія Данильчук кажуть, що «Театр у кошику» постав з потреби духовної, культурної, національної самоідентифікації на стикові модерністських та постмодерністських естетичних засад. Під час вистави в залі Житомирського театру панувала особлива тиша. Треба було почути її! Між іншим, за кордоном вони завжди грають українською мовою і глядач усе розуміє.
«Білі мотилі, плетені ланцюги...» створено за мотивами листів та новел Василя Стефаника. Перед глядачем проходить ціла галерея жіночих образів, поданих у різних іпостасях. Для Лідії Данильчук це театральна рефлексія про любов і страждання, гріх і покуту, зневіру й надію. А особливого щему виставі надають ритми й ритуальні пісні Карпат. Глядачі одержали змогу поринути в самобутню атмосферу Стефаникової творчості, поєднану з експресією та метафоричністю акторського втілення образів, немовби вихоплених із простору, де живе вічна народна душа.
До речі
Приїзд «Театру у кошику» до Житомира став можливий завдяки створеному наприкінці минулого року міському благодійному фонду розвитку громади Михайла Заславського. Концепцію його діяльності можна коротко передати так: культурне життя міста, яке дало світові цілий ряд відомих письменників, музикантів, учених, останнім часом переживає занепад, і фонд планує докласти значних зусиль для наповнення його новим змістом та звучанням. У найближчих планах — приїзд Люблінського театру з виставою «Гості з брами», зустріч з французьким архітектором Метью Фізерландом, презентація альманаху «Оксія» з творами молодих літераторів.
Житомир.
На знімку: Лідія Данильчук у моновиставі «Білі мотилі, плетені ланцюги...».
Фото надано «Театром у кошику».