Там, де пахне дитинством

Спогади дитинства завжди щемні та приємні. Коли нам прикро чи боляче, подумки повертаємося в той далекий світ, туди, де було так безтурботно й радісно, де не доводилося поспішати, чогось досягати і прагнути.

У невеликому старому саду за нашою хатою я любила кожне дерево, кожен кущик. Влітку до віконця світлиці заглядали великі яблука «білого наливу» і, дозріваючи першими, були такими жаданими! А взагалі-то я знала аромати всіх плодів. Й досі, купуючи на ринку ці фрукти, вибираю їх «на нюх», щоразу вишукуючи знайомий запах. Отоді пригадую, де росли такі ж у нашому садку. А ще понад маленьким потічком, що відмежовував нашу господарку від сусідської, височіли розлогі вишні. Гілки старезних дерев були такими недосяжними, що годі було дістатися вишеньок, і доводилося чекати хіба що на те, як, перестигнувши, вони самі впадуть у траву... А ось слив у нас чомусь не було, то я залюбки рвала їх у рідної тітки. На просторому подвір’ї в неї восени було ще й багато грушок-падачок, тож сусідська дітвора мала чим ласувати. І горох же який високий тоді ріс: ми в ньому малими навіть ховалися. До дитячих спогадів приплітається ще історія, як ми, дітлахи, навесні ховали про запас останні льодяні бурульки: обкладали їх сіном та — під стодолу. Щоправда, згодом чомусь ніяк не могли натрапити на отой дорогоцінний сховок...

Та найбільше в пам’яті мені закарбувалося те, як одного зимового дня батько повернувся з роботи (він був трактористом у місцевому колгоспі) і сумно поклав матері місячний заробіток — 11 карбованців. Пригадую, ненька голосно приповідала, що їй уже по вінця — отого колгоспного життя, і що всьому цьому час покласти край. Мені тоді не виповнилося й дев’яти років, окрім мене, в сім’ї було троє дітей. Не можу сказати, що ми відчували якусь нестачу, адже малим властиво бачити лише добре. Та й мама працювала в колгоспній конторі. Але, наприклад, купованих іграшок ми не мали, сякі-такі ляльки я тоді шила собі сама, зодягаючи їх у якісь дивні шати. А як я плакала, коли влітку загубила голку між складеним на нову хату деревом! Загалом жили ми незаможно, тож родичка, яка працювала в райцентрі, порадила переїжджати до міста. Вона віднайшла одиноку стареньку бабцю, яку мої батьки погодилися доглядати на умовах успадкування хати й «грунту». Перевезли навесні туди приготовлене для будівництва нового житла дерево, і так розпочалося наше міське життя.

Щоправда, я часто приїжджала до рідного села: спочатку дуже тужила за подружками, школою. А ще допомагала тітці Марині, яка працювала в ланці. Взагалі-то вона була дояркою на фермі. Йшла удосвіта, а приходила додому, то спішила ще й на поле, в ланку. Взявши на обід пляшку молока та буханець хліба, ми вирушали то на проривку буряку, то на ще якісь вічні роботи. Село Корналовичі Самбірського району розташоване на березі Дністра, а за рікою були колгоспні поля, до яких ми добиралися дерев’яною кладкою. Так ось, колгоспне начальство влітку знімало з неї дошки: це для того, щоби селяни не могли носити через кладку крадені з ланів листки буряків — «бурячанку». Сьогодні важко уявити, як то жіночки чи й діти умудрялися нести в’язанки отої краденої здобичі за плечима, йдучи тросами понад водою... А береги були в тому місці круті, і річка — глибокою! Ризикували! Бо ж через міст, до якого треба було йти зо два кілометри, не пронести було колгоспного добра для домашньої худоби. Я ніколи не наважувалася ступити на таку кладку без дощок, бо під ногами все гойдалося, але старші так призвичаїлися до того екстриму, що йшли за «бурячанкою» навіть уночі.

Коли ж розпався колгосп, то від своїх земельних часток відмовилася і моя сім’я, та ще дві маминих сестри, які на той час вже теж стали міськими жителями і навіть не помишляли знову повертатися до сільськогосподарських робіт. Взяла, було, для обробітку своїх належних кілька гектарів сім’я тітки Марини, що так і зосталася мешкати в селі, але згодом і вони полишили господарювання. Діти не захотіли. Заростає пусткою нині не лише їхня земля, а й інших мешканців села: тутешня влада ніяк не може знайти інвестора. Зате навколишні ліси, які славляться на всю країну віковічними дубовими урочищами, розграбовані. Їх позбавлено статусу державного заповідника, що призвело до масової вирубки. Вік деяких дубів сягав кількох століть, вони були свідками гетьманських часів (із сусіднього з Корналовичами села Кульчиці походить гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний). Пригадую, малими ми бігали гратися в той ліс, який починався буквально за городами. Наберемо ото сироїжок, та й печемо їх на кухні. Смакота! Здається, такого аромату грибної страви я відтоді не відчувала більше ніколи. А ще ми збирали ліщинові горішки. Навесні йшли походами за первоцвітом. Щоправда, далеко вглиб нам не дозволяли заходити, та, відверто кажучи, ніхто й не наважувався: височенні похмурі дерева справляли гнітюче враження. Зате нині нічого боятися: віковічні дуби масово повирубували, нібито для того, щоб дати простір молодим грабкам... А, кажуть екологи, лише в кількох місцях у регіонах Альп та Карпат зосталися дубові праліси, яким понад 200 років. Одним із таких місць було заповідне урочище «Корналовичі», яке знаходиться поблизу сіл Корналовичі, Дубляни й Кульчиці.

Якось поцікавилася, які перспективи має село нині. Отож на сайті Самбірської райдержадміністрації натрапила на оголошення — інвестиційну пропозицію щодо продажу ділянки розміром 110 тисяч квадратних метрів, яка належить Корналовицькій сільській раді. Йдеться про облаштування там полів для гольфу. Враховуючи, що поряд — автодорога, недалеко — залізниця, найбільше ж — привабливі для туризму місця, віриться, що невдовзі село оживе й матиме майбутнє. Та наразі не поспішає залишатися там молодь: тисне безробіття.

Іноді, згадуючи зі щемом звабливу корналовицьку природу, звивисту стрічечку Дністра вздовж усього села, пахощі духмяних лісових трав та квітів, так хочеться зануритися в спокійний сільський побут, без міської суєти й тиску цивілізації, пізнати вповні принади навколишньої дикої природи. І, полишивши всі справи, їду туди, де пахне дитинством, віє теплом і затишком.

Львівська область.