На здобуття Шевченківської премії
Справжню Поезію важко оцінювати, бо її не можна «вдягнути» у стандартно впізнавані літературознавчі формули. Ось і талановитий чернігівський поет Дмитро Іванов (на знімку), збірку віршів якого «Село в терновому вінку» висунуто на цьогорічну Шевченківську премію, ставить багатьох літкритиків, поціновувачів поетичного слова перед складною дилемою. Авжеж, хто перед нами — співець згорьованого села чи тужливий оспівувач тяжких років Голодомору, післявоєння? А може, це Поет сільських згорблених від роботи та часу тіток і дядьків, які ще є, а вже багатьох і немає? А може, він майстер Поезії про Матір? Ось послухаймо:
Літо за літом минає...
Мамо, невже Вас немає?!
Мамо, присніться мені
Та поговорим хоч в сні.
Скажете, де Ви спинились,
Як Ваша хата нова.
Ви вже там з батьком зустрілись?
Ви вже тепер не вдова?
А ще ж є у Д. Іванова у новій книжці стільки творів про Любов, про красу світу, зігрітого нею!
Весна бузками підпалила
Твоє сліпе й глухе вікно.
Ти ще нікого не любила.
А я люблю.
Тебе.
Давно.
Мабуть, не помилюся, коли скажу, що ця тематична веселка автора, заглиблена в земне, реальне, водночас зачіпає вищі небесні сфери своєрідним, неповторно-потужним злетом поетичної енергії. За кожним твором поета постає Космос вічних людських цінностей. Його глибину відчуваєш, бо звичні слова набувають у творчо-образному контексті незвичного магічного статусу, духовно вивищують тебе, збагачують красою, любов’ю, світлом без меж.
...Іванов заявив про себе наприкінці сімдесятих книжками «Зерно і любов» (1977), «Грай, сопілонько моя» (1979). Потім були збірки віршів «Там, де народжуються райдуги» (1981), «Заповіти мого роду» (1983), «Стремено» (1986), «Червоний корінь» (1987), «Маминих слів чорнобривці» (1991) і... довге, майже п’ятнадцятирічне, творче мовчання. Здавалося, письменник вичерпав свої можливості, видавши «на-гора» свій душевний біль, враження тяжкого післявоєнного дитинства, нестатків, проблем села 1950—1960-х років. Усі його перші книжки написані чесною мовою правди, без звичної для тієї доби політичної тріскотні та ідеологічного навантаження. Він живописав про те, що добре знав, що пережив. А далі його творча уява чи то пригасла, чи то вже не могла «запалитися» новітніми реаліями, чи то поступилася модерним вправам поетичної зміни. Однак п’ять років тому поет зміг сказати собі та людям: «Здрастуйте! Я повернувся!» (так пізніше назвав одну із збірок віршів). Вагомий томик поезій «Село в терновому вінку», що видрукувало видавництво «Трійця», показує: сьогодні немодний жанр балади може дати нам зразки Великої поезії, яка простими словами творить глибокі психологічні образи, що викликають сльози, збуджують думку. Д. Іванов, не зрадивши своїм баладним уподобанням, метафоричними мазками дає чутливі сюжети-картини дійсності.
Вражає «Монолог з тридцять третього». На моторошну дійсність Д. Іванов дивиться очима маленького хлопчика:
Падають з неба ромашки.
Хто ж стільки їх накосив?
Щось мені зранку так важко,
Що й підвестись нема сил.
Дивно: ромашки на кола
Перетворилися вмить.
Як їх багацько навколо
Крутиться —не полічить!
Ба! Та це ж бублики справжні
Котяться в двір через пліт.
Так своїм запахом дражнять,
Ажень судомить живіт.
От би піймавсь хоч одненький!
Враз би його я зґлитав.
Дав би й синичці маленькій,
Тій, що до мене літа.
Нещодавно написана «Балада про розстріляний вітряк» — зажирілі сучасники-мисливці пострілами з рушниці поглумилися над млином, що стоїть на дорозі до Прилук. Вітряк ніби запитує у проїжджих людей:
Як в незалежній Україні
Без крил
і без надії
жить?!
Такого ж іронічно-колючого плану й «Натуралістична балада». Під пером Д. Іванова практично на кожній сторінці томика оживають неповторні художні пейзажі, які реально бачиш перед очима:
День біля колодязя спинився
І, відвівши сплутане гілля,
Тиші вересневої напився
Із відра
у дзьобі журавля...
«Село в терновому вінку» Дмитра Іванова — це, безумовно, нова творча перемога чернігівського письменника, який подарував читачам України зворушливі Поезії, варті високого відзначення.
Чернігівська область.
Фото автора.