До міністра освіти і науки звернулися близько 200 академіків, членів-кореспондентів НАНУ, докторів і кандидатів наук, а також журналістів, педагогів, політиків, стривожених експансією церкви «в усі сфери громадського життя, внаслідок чого відбувається неприпустима клерикалізація освіти».
Серед підписантів, зокрема — академік-секретар відділення фізики та астрономії НАНУ Вадим Локтєв, член-кореспондент НАНУ (Інститут фізики) Сергій Рябченко, доктори наук Олександр Габович (Інститут фізики НАНУ) і Володимир Кузнєцов (Інститут філософії НАНУ).
«Голос України» неодноразово висвітлював тему проникнення церкви в навчальні заклади, але нам невідома позиція міністерства, яке відмовчується.
Друкуємо листа (із скороченнями) і сподіваємося на відповідну реакцію Івана Вакарчука на порушені в ньому проблеми.
Вельмишановний Іване Олександровичу!
Передусім нагадаємо статтю 35 Конституції України, в якій міститься положення:
«...Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова».
Однак, усупереч цій статті, 20.10.08 МОН України видало наказ № 941, згідно з яким при міністерстві створено Громадську раду (ГР) з питань співпраці(!?) з церквами та релігійними організаціями. Безпосереднім наслідком діяльності ГР, окрім дивного обговорення галузевого стандарту з теології та умови присвоєння грифа МОН підручникам з богословських дисциплін, стало також звернення ГР до Міністерства фінансів та Комітету Верховної Ради з питань бюджету щодо можливості державного фінансування видання підручників з «Основ християнської етики» для державних та комунальних навчальних закладів.
Таким чином, МОН, певна річ, виконує підзаконний акт, а точніше — Доручення Президента від 8.07.05 № 1-1/657 про викладання курсу «Етика віри».
На наше глибоке переконання, це «доручення» може розглядатися лише як особиста думка громадянина В. А. Ющенка, а не як обов’язкове до виконання розпорядження глави Держави.
Зауважимо, що фактично громадянин В. А. Ющенко вигадав нову навчальну дисципліну — «Етику віри». Її назва по суті є евфемізмом, який приховує, що зміст запропонованої дисципліни має збігатися з православним варіантом християнської етики. При цьому не врахована наявність інших конфесій.
До того ж Україна прагне в Європу, а, як відомо, остання одним із принципів своєї життєдіяльності визнає світськість.
Ми впевнені, що уявлення про природу і людину можуть спиратися лише на сучасні наукові знання. Як влучно зауважив Нобелівський лауреат В. Гінзбург, залучення поняття «Бог» як відповідь на ще не вирішені наукою проблеми — це просто заміна одного невідомого іншим. Можна багато дискутувати про походження життя та обґрунтування фізичних законів, але лише наукові дослідження є джерелом адекватних відомостей про Всесвіт, дають поштовх технологічному розвитку суспільства аж до поширених у сучасному світі комп’ютерів, телебачення, мобільного зв’язку.
Саме досягнення науки привели до того, що Римо-католицька церква відмовилася від втручання у царину пізнання (зокрема, у 1992 р. переглянуто рішення у справі Г. Галілея). Папа Іоанн Павло ІІ визнав, що лише наука здатна встановити притаманні природі властивості, релігія ж, за його словами, більш компетентна в оцінці можливого впливу наукових відкриттів на людину, суспільство та довкілля. Чому б не взяти за взірець цю мудру думку?
Натомість ми спостерігаємо, як войовничий антиінтелектуалізм поглинає Україну.
Ми переконані, що:
впровадження у світську державну освіту курсів морально-етичного циклу має відбуватися з урахуванням положень Конституції України щодо відокремлення школи від церкви;
паралельне вивчення у державних школах альтернативних курсів з етики є небезпечним, бо призведе до поділу за світоглядним принципом дітей на «своїх-чужих», а зрештою — до можливості виникнення у дитячому середовищі конфліктних ситуацій. Втручання різних церков, а то й міжконфесійних об’єднань у формування навчальних планів шкіл суперечить закону про свободу совісті.
Якщо держава в цілому та МОН зокрема не приймуть за основу таку — досить помірковану — позицію і не вживуть заходів для покращення викладання природничих дисциплін у школах та ВНЗ, то неминучими наслідками стануть:
подальша й необоротна деградація середньої та вищої освіти, осередньовічення її та сприйняття за істину в останній інстанції змісту церковних проповідей;
лавиноподібне зростання кількості техногенних катастроф внаслідок низької кваліфікації обслуговуючого персоналу;
значне погіршення медичного обслуговування та зростання захворюваності населення;
виникнення конфліктів між громадянами різних віросповідань, між гілками різних православних церков тощо.
Як свідчить історія, нав’язування певних конфесійних уподобань ніколи не мало позитивних наслідків.
Залишаючись правдивим і об’єктивним виданням, «Голос України» знайомить читачів з іншою точкою зору.
Мирослав Маринович, віце-ректор Українського католицького університету, виклав її також міністрові освіти і науки (публікуємо зі скороченнями).
Вельмишановний
Іване Олександровичу!
Заява на ваше ім’я, підписана низкою вчених, проілюструвала загрозливий стан, у якому перебуває тлумачення українським суспільством принципу секулярності держави, тобто її нейтральності щодо різних світоглядних систем.
Автори обстоюють думку, що «уявлення про природу і людину можуть спиратися лише на сучасні наукові знання», в яких, за означенням, відсутнє поняття Бога. Цим самим вони стверджують, що держава може толерувати в публічній сфері лише арелігійний світогляд. На моє глибоке переконання, у цьому твердженні міститься серйозна підміна понять.
Арелігійний світогляд є одним із багатьох світоглядів (зокрема, релігійних), що їх дотримуються громадяни. Принцип світоглядної нейтральності держави, відображений у ст. 35 Конституції України, забороняє їй надавати будь-які преференції якомусь одному світоглядові. Відтак вимога надати монопольні права виключно арелігійному світоглядові є рудиментом атеїстичного викривлення принципу нейтральності та серйозним порушенням духу й букви Конституції.
Цей висновок, зокрема, підтверджується тим, що, з точки зору авторів, у системі шкільної освіти «достатньо курсу «Етики» з її «загальнолюдськими» нормами». Проте сьогодні можна вважати доведеним, що в курсі такої «загальнолюдської» й нібито об’єктивно-нейтральної «Етики» містяться положення, які випливають з арелігійної візії світу, що виразно суперечить релігійному світоглядові. Тому нав’язування учням такого курсу «Етики» призводить саме до того порушення духу Конституції, проти якого буцімто виступають автори заяви.
Монополії у шкільних програмах не може мати ні християнська етика, ні будь-яка інша релігійна етика, ні просто «Етика». Тому неможливо погодитись із висновком, що «паралельне вивчення у державних школах альтернативних курсів з етики є небезпечним, бо призведе до поділу за світоглядним принципом дітей на «своїх-чужих». Якраз навпаки, паралельне вивчення альтернативних курсів з етики є єдино можливим шляхом уникнення духовної травми, що її може завдати нав’язування дітям не властивого їм світогляду.
Даремно науковці апелюють до Іоанна Павла ІІ, закликаючи «взяти за взірець його мудру думку», що «релігія... більш компетентна в оцінці можливого впливу наукових відкриттів на людину, суспільство та довкілля». Адже абзацом вище вони самі заперечують ці справді мудрі слова Папи, стверджуючи, що «уявлення про природу і людину можуть спиратися лише на сучасні наукові знання». Отож автори вдираються в уже відчинені двері, коли остерігають перед наміром релігії втручатися в закони фізики, —вона цього вже віддавна не робить.
Не личить українським ученим забувати, що саме Церква породила феномен університету й заохотила людство вільно користуватися великим даром Бога — розумом. Те, що ми називаємо сьогодні «Болонським процесом», почалося 852 роки тому саме з католицького університету! Не личить їм також ототожнювати науковий світогляд із виключно безбожним — це принижує науковий авторитет тих славних світових і, до речі, українських учених, які публічно визнавали й визнають свою віру в Бога.
