Варись, диво, велике й маленьке!

 Звичайно, можна займатися міні-пластикою біля лялькових печей, як робить кілька людей, але тут не буде ні розмаху, ні справжніх потужностей, здатних наповнити не тільки український, а й світовий ринок виробами, що надавали Львову колорит і становили його славу. А коли з’явилася людина, яка сказала, що побудує новий склозавод, не відразу цьому повірили. Що гріха таїти, Віталій Дем’янюк, киянин, що має львівське коріння, не розумів достеменно, які труднощі його чекатимуть. Він, добрий товариш багатьох львівських художників, лише хотів не втратити скляної музики, яка робить світ прекраснішим.

Та до перепон фінансових, що весь час зростали (то ціна на газ збільшувалася, то будівельні матеріали, то ще якась біда), додавалися ще й творчі. Виявилося, що висококласні склодуви (а саме на таких планували зробити ставку) розлетілися світом. І треба було вести довгі перемовини, щоб вони повернулися до свого гнізда і продовжили творити ні з чим не зрівнянну симфонію саме на Львівщині. Хто хоч раз тримав у руках роботу справжнього майстра, закарбував у своїй пам’яті це відчуття: промені сонця, що проходять крізь гутне скло, стають ніби різнокольоровими і наповнюють повітря теплом та радістю. Це вам не штампована склянка з наклейкою, коли все геть чисто однакове. Майстер-склодув ніколи не зробить двох однакових штофів чи ваз. Хоч як старайся, все одно вони відрізнятимуться формою чи кольором і кожна нестиме свою енергетику.

Одне було добре: площі під забудову хоч і не швидко, та знайшлися, в 38 кілометрах від Львова на території колишнього Державного підприємства «Яворів-Сірка». На фундаменті майже зруйнованого приміщення почало рости виробництво. Щоправда, не за один день (так лише в казках діється), а за чотири роки. І за цей складний і довгий час було всіляке. Зіновій Литвин — директор підприємства зізнається: опускалися часом руки, і лише завдяки вірі в те, що справа робиться гідна й корисна, завод запрацював. Тепер уже їдуть сюди люди з різних країн, щоб придивитися та доторкнутися до виробів і укласти угоди. Нещодавно приїжджали англійці, вони просто були подивовані і роботами, і вправністю склодувів, які нині готуються до Всесвітньої виставки скла і фарфору, що відбуватиметься у Франкфурті в лютому.

До слова, перші вироби, експоновані на виставках, свідчили про високу художню якість, однак Віталій Дем’янюк (впертий чоловік!) все не випускає продукцію на широкий ринок, вимагаючи досягнення справжнього європейського рівня. Напевно, саме так можна не просто зберегти, а піднести ще вище добре ім’я львівських склярів і вивести підприємство в розряд кращих в Європі. В такій справі все взаємопов’язане — і творча свобода, і маркетингові ідеї, а зі звичними комерційними підходами далеко не рушиш.

Тож горять на повну потужність печі, ночами вариться скло, а вдень майстри творять колір, роблять накладки, тягнуть венеціанську нитку, і... доробляють, доробляють, доробляють. Бігають від печі до чанів з водою, від вогню до холоду, — не хвилину, кожну мить рахуючи. Перетримав у печі — і все пропало! Щиро кажучи, відразу стає зрозуміло, що випадкова людина тут не працюватиме і дня. І крім величезного досвіду, подарованого усім майстрам світлої пам’яті Львівською кераміко-скульптурною фабрикою, тут не обійтися без відданості творчій справі. А потрібні ще відчуття форми й кольору, і ще з десяток здібностей, які хіба що від Бога даються. Тому і просило керівництво майстрів повернутися до Львова. І можна сказати про них: дивні люди. Бо повернулися. (Гріх не назвати прізвища подружжя Кротів, Крислача, Венгриняка, Шелевія.) Поприїжджали хто з Канади, хто з Прибалтики, хто з Чехії, де заробляли утричі-п’ятеро більше, а таки відгукнулися.

«А як же прожити без доброго львівського товариства, без цієї сім’ї склярів? — каже Володимир Хохлов, — прилетів і не шкодую. Ставлення до нас чудове з боку керівництва. Умови роботи нам намагаються створити якнайкращі. Навіть довіз зі Львова організований. Я б навіть сказав, що працюється тут ліпше, ніж на колишній, львівській, фабриці. Щоправда, потужності ще нарощувати й нарощувати...»

Фахівці пророкують фабриці «Галицьке скло» величезне майбутнє. І не безпідставно. Дві тисячі квадратних метрів надають можливість утричі збільшити виробництво. До того ж академія мистецтв у Львові щороку випускає художників, які хотели б втілювати свої задуми в реальність. А без заводу тут не обійтися. Як не обійдеться вже традиційне львівське бієнале скла, що збирає найкращих художників світу, без цих печей. Уже домовлено, що відбуватиметься наступне бієнале саме на фабриці «Галицьке скло».

Спільних проектів, до речі, з академією замислено досить. А серед вже втілених — музей скла, який відкрився стараннями Львівського історичного музею, академії мистецтв під керівництвом Андрія Бокотея (значною мірою це його дітище) і зусиллями Віталія Дем’янюка. «Галицьке скло» профінансувало усі ремонтні роботи в приміщенні, монтаж експозиційного обладнання, освітлення. І тепер у центрі Львова, не без сприяння львівської влади, просто на площі Ринок експонуватиметься краще з того, що зроблено унікальними майстрами в минулі століття. І те, що залишали з найліпшого учасники бієнале скла (така умова конкурсів) за декілька попередніх років.

Можна буде побачити тут і цікаві розробки, здійснені майстрами вже нової фабрики. І ця експозиція постійно поповнюватиметься і оновлюватиметься. Без сумніву, усім цим задано високу планку, нижче якої вже не зможе працювати «Галицьке скло». Благо, фабрика отримала і технолога, й художника, і все керівництво із вродженою здатністю притягувати талановитих людей і самим продукувати творчі ідеї. І разом вони доведуть: не втрачено львівську школу, вона отримала стимули для розвитку!