Фермери — люди зайняті, крутяться щодня, наче білка в колесі. Але щороку знаходять у січні день, коли можуть зустрітися, поспілкуватися один з одним у Рівному на зльоті фермерських родин, який вже став традиційним. Саме тут і познайомилася з фермерами із Гощанського району. Кожен із них по-своєму прийшов у фермерство, добився певного успіху, звичайно, подолавши не одну перепону на цьому шляху.
З гумором тепер уже розповідає про ці перепони фермер із села Новоставці Олександр Галуза. Бо його господарство уже, можна сказати, зіп’ялось на ноги, до чого, крім нього, доклали чималих зусиль і дружина Марія, і старший син Василь. Нині в їхньому господарстві з ніжною назвою «Пролісок» — двадцять корів, а відтак все необхідне обладнання для доїння, і, звичайно, шістдесят гектарів землі, на яких вирощують корми для худоби. Для себе, признався Олександр Вікторович, тримають і свиней, бо, як жартує, «українець без сала, що довідка без печатки».
Жартівник за вдачею, Олександр Галуза враз стає серйозним, коли каже про проблеми, розв’язання яких, на його думку, стимулювало б фермерів вирощувати якісну продукцію:
— Давно треба облаштувати лабораторії для визначення якості сільськогосподарської продукції. Ось ми отримуємо молоко з жирністю 5,5 відсотка, то за нього було б справедливо чекати гідної ціни. Тим часом заготівельники, користуючись з того, що немає або зовсім мало таких лабораторій, визначають якість молока, як самі того захочуть. Звідси платять мізер — по 1 гривні 30 копійок за літр. Це приниження фермера. Та й держава з листопада зняла із нас будь-які дотації...
— Одна справа вирощувати овочі з нітратами, інше — на органіці, — продовжує Олександр Вікторович. — Так само відрізняється за смаком м’ясо «чисте» від того, що з преміксами. А тому лабораторії дуже потрібні. Тоді люди матимуть можливість купувати якісні продукти.
Згідна із земляком-колегою і керівник фермерського господарства «Родинне» із села Курозвани Валентина Лелюх, яка залучила до фермерства всю свою сім’ю. Цікаво, що зоотехнік за фахом, вона повністю переключилась на овочівництво. І має успіхи.
— Правильно каже Олександр Вікторович про якість сільгосппродукції. Бо тільки так можна утримати постійного замовника на неї. Ми взяли в оренду сто гектарів, раніше вирощували цукрові буряки, але оскільки не було належного їх збуту, за останні три роки перейшли на овочівництво. Картоплю, столові буряки, моркву купують у нас постійні клієнти із столиці. Адже ми гарантуємо якість. Тож практично проблем із реалізацією, як дехто із фермерів, ми не маємо. І взагалі, наша сім’я з власного досвіду зрозуміла, що в усьому слід покладатися на себе. Одне лише хочемо, щоб держава, якщо не допомагає фермерам, то хоча б не заважала.
До речі, Валентина Михайлівна ще й займається благодійністю — завозить борошно, овочі одиноким літнім людям та незаможним родинам односельчан, допомагає коштами місцевій юнацькій футбольній команді...
— А що вже вас, священика, змусило стати фермером? — цікавлюсь в Анатолія Мирончука із села Дуліби, який зробив своє господарство «тезкою» села. Дивуюсь, як чоловік встигає не лише хазяйнувати, а й правити службу Божу в своєму селі та ще й будувати тут нову церкву.
— Ви б бачили, як вправно батюшка керує сільськогосподарською технікою. І його матушка теж, — долучається до розмови жартівник Олександр Галуза. Щиро кажучи, я не знала, сприймати це як жарт чи правду.
— Це правда, — розвіює мої сумніви Анатолій Мирончук. — У мене зарплата невисока, у дружини Любові Миколаївни — теж. А маємо трьох дітей. Тож для нашої сім’ї фермерство — це справді можливість вижити у скрутний час. На п’ятдесяти п’яти гектарах вирощуємо зернові, картоплю. Останньої маємо десять сортів. Обробляємо землю трактором, двома кіньми.
Розповів священик, як ще кілька років тому він хотів узяти в оренду приміщення ферми місцевого господарства, яке вже потихеньку почало занепадати. Йому відмовили, не пояснивши причини. За кілька останніх років ті приміщення прийшли у ще більший занепад. І ось тоді Анатолію Олексійовичу таки дали згоду на їх оренду. Але тепер, щоб довести все це до ладу, орендарю доведеться вкласти більше коштів, зусиль і будматеріалів. В одному з «причепурених» приміщень планує зробити склад під зерно, в іншому — свинарник.
Дуже важко розвивати фермерство Віталію Ткачуку із села Горбаків. Свого часу він працював інженером-механіком у місцевому господарстві, після реформування якого вирішив створити своє фермерське господарство «Лан». Господарюють разом із сином Володимиром.
Через всілякі труднощі проходять майже всі фермери. Не обійшли вони і Віталія Костянтиновича. Найголовніша проблема — земля. Адже село Горбаків розміщене у близькому сусідстві до Рівного (звідси навіть воду до обласного центру подають). Тож і городяни не проти взяти тут землі. Це, а також конкуренція з боку могутніших орендарів, створили проблему із землею. Вона тут — дефіцит.
— Я поки що маю тридцять гектарів, — розповідає фермер з Горбакова. — Земля розкидана по семи місцях, тобто «шматками». Щоб виготовити документацію на неї, порахував, потрібно двадцять тисяч гривень, тоді як тому, хто має, скажімо, п’ять тисяч гектарів (якщо вони розміщені цілим масивом), це стане у тридцять тисяч гривень. До того ж оформлення землі триває дуже довго. Сплата фіксованого податку за землю, за оренду паїв (за кожен 630 гривень), до Пенсійного фонду з’їдають доходи фермера, не кажучи про дороге пальне для техніки.
— Договір оренди з пайовиками через кадастрове бюро коштує фермерові дуже дорого, — підтримала колегу Валентина Лелюх.
Рівненська область.
Фото автора.
