Почула якось від знайомого, що в новорічну ніч він опинився в дорозі — у вагоні пасажирського потяга. «Ну і як?» — запитую. «Класно!» відповів, загадково посміхаючись.
Точно таку саму посмішку я побачила на обличчі колеги, котра у переддень Нового року згадала раптом, що їй також довелося провести одного разу найнезвичайніше зі свят у поїзді. «Скільки їх було до того й після — зустрічей Нового року — все на один манір, а це запам’яталося, як щасливий сон!» — мрійливо вимовила вона слова, які вирішили долю мого Нового року.
І хоча родина зовсім не розуміла, куди я зриваюся 31 грудня й навіщо міняю звичний «олів’є» на дорожні бутерброди, розумних пояснень у мене самої не було. Захотілося свята й годі. Але такого, як у дитинстві, з відчуттям чогось незвичайного.
І це незвичайне будо уже в першій есемесці, яка долетіла мені навздогін з «великої землі». Дочка привітала з тим, що я виявилася однією з 15 тисяч українських пасажирів, котрі зустрічають Новий рік не під гуркіт петард, а під стукіт коліс.
У цей час наш вагон гомонів суєтою святкового стола: хтось із кимось мінявся місцями, всі одразу знайомилися, діставали із сумок шампанське.
Адже відомо: як зустрінеш рік, так і проживеш. От і намагалися — весело і по-доброму. Напевно, хтось давив у собі й смуток. Але в незвичайній обстановці це дається набагато легше — відволікаєшся.
Потяг набирав хід, несучи всіх нас із засніженого Києва в Сімферополь. Там гідрометцентр обіцяв 16 градусів тепла, майже весну в перший день нового року. І, передчуваючи таке продовження свята, рікою лилися розповіді з життя відпочивальників, сипалися ті самі тости, але кожний з особливим змістом — за здоров’я і кохання.
Ненав’язливо привітними були господарі нашого вагона в цю ніч, непомітно диригували подорожжю так, що ображатися не довелось, навіть у курйозних випадках.
На якомусь полустанку молодь із сусіднього купе висипала на платформи до найближчого дерева й хороводом оточила його замість ялинки. Провідник терпляче зібрав народ, який розгулявся, пообіцявши незвичайний чай.
І справді, такий смачний чай я пила лише раз у житті, коли їхала з піонерського табору «Маяк», де вперше побачила море. З радощів висунулася тоді у вікно, склянка полетіла, і я розгублено тримала в руках музейного виду підсклянник. І, о диво! Провідник добродушно сміявся разом з моїми друзями.
Новий рік ми зустрічали, навперебій згадували й сонячний Сочі, і колишніх часів Тбілісі, прикидали, як було б чудово проїхати в нашому вагоні до Владивостока й заглянути в усі міста, де довелось колись побувати й залишити частку серця.
Може тому, що поруч не було телевізора, жоден політик не проник у наші розмови. Були ці розмови напрочуд світлі, мирні й тривали до світанку.
Вранці, прощаючись, ми міцно тисли одне одному руки й бажали, як найближчим людям на землі — щасливого року!
