У віддаленому поліському селі Мутвиця Зарічненського району місцеві ентузіасти зуміли зібрати вишиті і виткані шедеври, що їх тихими вечорами створювало не одне покоління поліщучок. На зібране в цьому унікальному центрі вишивки і ткацтва, який розмістився у місцевій школі, приїжджають помилуватися люди за сотні кілометрів і навіть з-за кордону.
— Ідея створення музею належить завідувачці навчально-методичного центру відділу освіти Зарічненської РДА Світлані Сарич, — розпочинає екскурсію вишиваною оазою вчителька школи Валентина Тумаш (на знімку), яка одночасно є керівником центру вишивки і ткацтва Зарічненського району. — У той час (а це був 2003 рік) у районі не було навіть краєзнавчого музею. Світлана Павлівна зуміла зацікавити хорошим задумом педагогів з усього району, і вже незабаром з’явилося багато безцінних експонатів. А Мутвицю для створення районного центру вишивки і ткацтва було обрано не випадково — вона споконвіку була осередком народного мистецтва.
Чимало допоміг зарічненським ентузіастам у втіленні ідеї ректор Інституту мистецтв Рівненського державного гуманітарного університету Степан Шевчук. Саме він розповів їм про існування особливих поліських рушників із берегинею: «Якщо знайдете у себе в районі вишивки із таким зображенням, центр варто створити. Якщо ж ні, у цьому не буде сенсу, бо це буде лише звичайна колекція полотняних рушників».
— Коли я поїхала до рідного села Новосілля і розповіла про це мамі, вона здивувалася, — каже Валентина Тумаш. — Сказала, що у нас колись чи не в кожній хаті були такі рушники з берегинею. Кожна з жінок вишивала їх, так би мовити, собі на смерть... Як же я була вражена, коли, зайшовши до хати-пустки, де колись жила моя бабуся Марта Борисюк, побачила такий рушник на іконі! Там уже давно ніхто не жив, вітер гуляв крізь розбиті шибки, а він — немов мене чекав... З цього, власне, все й розпочалося. Нині цей рушник розміщений у нашому музеї на чільному місці (на знімку). Пізніше віднайшли ще чотири таких експонати.
Хто ж вона — ота жінка на короні зі здійнятими тендітними руками, яку століттями ретельно вишивали на рушниках? Науковці та краєзнавці вважають, що це свого роду поєднання образу української жінки-берегині, що почав формуватися ще в дохристиянські часи, і матері-Оранти. Та, виявляється, додалися до цього ще й місцеві особливості...
— Провідний науковий працівник Національного музею архітектури і побуту України, побувавши у нашому музеї, через деякий час надіслав лист із оригінальним трактуванням символіки антропоморфного поліського рушника, — каже Валентина Миколаївна. — Річ ось у чому — цей сюжет жінки з піднятими руками, зі священними предметами в руках відомий у народній культурі як зображення предка. Але на наших рушниках жінка стоїть на короні. Саме так зображено славнозвісну польську королеву Бону на гербі відомого місцевого роду Полюховичів. Називається він «Наленч». Отож, схоже на те, що у певний період сюжет герба почав жити своїм окремим етнічним життям. Така шана не є випадковою, адже королева Бона чимало зробила для розвитку нашого краю. Та з часом, закономірно, люди перестали пов’язувати з її ім’ям зображення на рушниках. Тлумачилося воно просто як образ жінки-предка.
Крім цих унікальних експонатів, колекція Мутвицького центру вишивки і ткацтва нині налічує сотні зразків виробів з усього Зарічненського району, який славиться на Рівненщині своєю самобутністю та вмінням місцевих жителів берегти народні традиції і звичаї (тут навіть є свій унікальний Місячний календар). У центрі представлено роботи півсотні майстринь. Найстарішим вишивкам — майже сто літ.
Утім, там не лише бережуть скарби минувшини, а й долучають до народного мистецтва юнь. При школі діють гуртки вишивки для дітей різного віку та народознавчі, якими теж керує Валентина Тумаш. Серветки, доріжки, художні стрічки, картини... Так звана поляна дитячих робіт — просто чудо. Тож не дивно, що торік мутвицькі школярі стали переможцями всеукраїнського етапу-конкурсу «Україна вишивана».
Фото автора.