Чому полководець став чоботарем?

Масштабна акція, що проходила під оптимістичним гаслом «Обирай своє майбутнє» і була ініційована Хмельницьким обласним центром зайнятості за підтримки освітян краю, зуміла справити враження на її учасників. З одного боку, вже студенти професійних училищ, коледжів, державних та приватних університетів не просто презентували свої навчальні закладі, а й демонстрували, чого встигли навчитися в них. З другого — сотні школярів обласного центру змогли пройти співбесіди, тестування, ознайомитися з роботою профтерміналів, щоб визначитися, яку дорогу обрати в житті. Але чи справді все це допоможе їм знайти роботу і сталі заробітки вже в недалекому майбутньому? Дати відповідь на це запитання непросто. Головним чином через те, що ринок праці зітканий із суцільних суперечностей, подолати які поки що не вдається.

Молодим людям і справді було цікаво дізнаватися, до чого вони мають природні здібності, в яких галузях їхні таланти можуть проявитися найбільше. Спостерігаючи за тим, з яким непідробним захопленням вони давали відповіді на різні тестові запитання, чомусь пригадалась одна притча. Про те, як архангел водив по раю новоприбулого і знайомив з його мешканцями. «А ось це найвизначніший полководець усіх часів і народів, котрий міг виграти всі битви і всі війни», — представив він маленького непоказного чоловіка, що латав старі чоботи. «Чому ж він став чоботарем і досі цим зайнятий?» — не зрозумів гість. «Та вся біда в тому, що він так і не дізнався про своє призначення в тому житті», — була відповідь.

Після таких слів кожен ще і ще раз замислиться, а чи справді робить те, що мав би робити? Чи принесла робота достаток, визнання, славу? Чи, може, варто було зробити в юності лише один інший крок, і все могло би бути зовсім не так?

До одвічних роздумів сучасне життя додає ще й свої доповнення: мало визначитись із власними талантами, треба зорієнтуватись, чи допоможуть вони знайти роботу. Обласний центр зайнятості опублікував цікавий барометр професій по Хмельниччині. Так от, серед спеціальностей, котрі виявились у цьому регіоні абсолютно нікому не потрібними, опинились балетмейстер і політолог, соціолог і музикознавець, мікробіолог і селекціонер. Не готові роботодавці платити гроші художникам, модельєрам-конструкторам, психологам, метеорологам. Натомість серед найактуальніших занять були муляр, продавець, столяр, слюсар, касир...

Не хочу нікого образити, але з таким переліком, про яку романтику професій може йтися? Про які розумові здібності, творчі таланти, коли ринок праці потребує просто фізичної сили та елементарних трудових навичок — усього того, що підпадає під стандарти низькокваліфікованої праці.

Ці невеличкі розповіді — одкровення двох сестер і брата з однієї родини. Усі троє з невеличким відривом закінчили одну з кращих міських шкіл. Усі — з відмінними результатами в навчанні. Усі — з чудовими здібностями до творчої і наукової роботи. Але... 

Сашко — найстарший у родині. Скільки себе пам’ятає, весь час з комп’ютером. Тому після дев’ятого класу, навіть не роздумуючи, пішов у коледж опановувати комп’ютерні технології. Однак після закінчення швидко зрозумів, що цього замало для справді ґрунтовних знань. Пробувати сили в будь-якому серйозному університеті навіть не намагався. Родині фінансово не під силу вчити студента в іншому місті. На заочний факультет одного з місцевих університетів відправився швидше за дипломом, ніж за широким кругозором. Паралельно влаштувався працювати в комп’ютерну фірму. Але ремонти й налаштування програм у чужих комп’ютерах не принесли хороших заробітків найманому працівникові.

Улітку Сашко вирушив за студентською програмою на заробітки до США. Кар’єра, яку вдалось зробити за три місяці, виявилась просто карколомною: прибиральник, посудомийник, офіціант. Усе це надто далеко від омріяної спеціальності програміста. Але ж і заробітки не зрівняти. Замість восьмисот гривень за місяць удома — майже дві з половиною тисячі доларів за кордоном.

Після повернення Сашко вже не мріє про кар’єру українського програміста. Він думає тільки про те, як швидше отримати диплом і назбирати грошей для заокеанської поїздки. Якщо колись йому і вдасться реалізувати свої професійні плани, то, швидше за все, станеться це вже за океаном.

Не таємниця, що будь-яка професія починається з освіти. Тому більшість профорієнтаційних заходів якраз і спрямована на те, щоб молода людина вибрала відповідний навчальний заклад. На їх дефіцит нині не поскаржишся. Студентом у наш час не стає хіба що найлінивіший. До того ж університети не поскупились на перелік наймодніших спеціальностей. Навіть журналістів, юристів, економістів з приставкою «міжнародник», котрих у старі радянські часи вистачало кілька десятків на всю величезну країну, тепер сотнями випускає не один провінційний вуз. Для менш амбітних і менш грошовитих, але здібних у навчанні — юридичні та економічні факультети. Для тих, кому важливий сам факт навчання і можливість отримати диплом, але не має особливого значення майбутнє працевлаштування, діють факультети психологів, соціологів, політологів...

Навчання у вищому навчальному закладі стає мало не всезагальним. Якщо п’ятнадцять років тому в області вищу освіту здобували близько 18 тисяч студентів, то десять років тому — вже 28 тисяч, а нині — понад 45 тисяч осіб. Зате в коледжах і технікумах картина зворотна. За той само час кількість молодих людей, які прагнуть здобути середню спеціальну освіту, зменшилась із тринадцяти тисяч до семи.

Прагнення суспільства бути високоосвіченим можна було б тільки вітати. Але якби ж то всі здобуті за університетською партою знання використовувались у роботі. Ринку праці вже давно не потрібна така кількість дипломованих спеціалістів. За даними центру зайнятості, минулоріч близько 43 відсотків безробітних становили саме молоді люди. Протягом одинадцяти місяців на обліку перебувало понад 33 тисячі безробітних цієї категорії. При цьому вищими навчальними закладами різних ступенів акредитації торік було випущено близько дванадцяти тисяч фахівців. Тож очевидно, що частина з них поповнила армію безробітних випускників минулих років. Що в цій ситуації вражає найбільше, то це те, що серед безробітних випускників шкіл, ПТУ і вищих навчальних закладів останні становили найбільшу частку.

Складається враження, що в суспільстві взагалі втрачено сенс здобуття вищої освіти. Кількість виданих дипломів давно не відповідає кількості справді добре підготовлених і готових до роботи фахівців. Просто парадоксально: за масового засилля новоспечених економістів, бухгалтерів, юристів знайти справжнього фахівця в цих галузях непросто. А про те, як реалізуватимуть у провінційних містечках, райцентрах і селах свої знання фахівці з міжнародних зв’язків, макроекономіки, теоретики політології чи щось на зразок того, взагалі уявити неможливо.

Можна було б у цій ситуації звинуватити університети, що пропонують своїм абітурієнтам спеціальності, за якими жодного реального професійного майбутнього. Але у чому винен продавець, якщо його товар, нехай і не дуже якісний та потрібний, купують? Хіба не справа покупця замислитись над тим, для чого він купує знання?

Каті пощастило взяти участь у першому тестовому експерименті під час вступу до вузу. Пощастило, тому що за доволі високими результатами вона одночасно отримала запрошення на навчання одразу до кількох університетів. Були серед них і столичні. Але Катя розуміла: для її батьків, котрі заробляють на тимчасових будівельних роботах, це буде серйозне фінансове навантаження. Їй було незручно перед старшими братом і сестрою, котрі намагались вчитись без будь-якої допомоги. Тому Катя пішла на звичний для тисяч хмельниччан економічний факультет.

Дуже швидко вона зрозуміла, що майбутня професія далека від її мрій. До того ж вона й гадки не має, куди влаштовуватись на роботу. Після активних пошуків в Інтернеті Катя знайшла студентську програму, яка надавала роботу в Німеччині. Нічого романтичного — няня для дітей. Однак німецька родина пообіцяла, що Катя, добре вивчивши мову, зможе навчатись у тамтешньому університеті. Та ще й роботодавці готові допомогти з оплатою.

Тепер Катя не хоче бути потенційним українським економістом. Вона вірить, що європейська освіта відкриє для неї шлях до роботи.

Коли дедалі очевиднішим почало ставати те, що дипломи магістрів і бакалаврів — це далеко не гарантія постійної роботи і високих заробітків, з’явились перші спроби професійної переорієнтації суспільства. Мовляв, реальні гроші приносить те, що можна робити своїми руками. Тому шлях до благополуччя повинні були б відкрити двері професійних училищ. Та чи відкрили?

Хоч би що і хто там казав, як агітував, а, як свідчить статистика, в області майже із 160 тисяч молодих людей до вісімнадцяти років, які нині навчаються, понад дев’яносто відсотків планують отримати повну середню освіту. Очевидно, більша частина з них спробують вступити до вузів. І лише чотири з половиною відсотки від згаданої цифри — це учні профтехосвітніх закладів. Тож хоч як тасуй колоду професійних кадрів, прошарок тих, хто заробляє своїми руками, хто повинен створити основу середнього класу і тих, хто врешті-решт творить загальнодержавний валовий продукт, видається до болю тонким.

Та навіть із тієї, не такої вже й великої, кількості випускників професійно-технічних навчальних закладів рік тому скористатись послугами служби зайнятості в пошуках роботи змушені були чотириста осіб, торік — вже вдвічі більше. І хоча стрілка згаданого вище професійного барометра зашкалює на дефіциті таких спеціальностей, як водій і електрик, муляр і маляр, столяр і слюсар, штукатур і швачка, черги на ці вакантні місця не збираються.

Чому? Та тут і запитувати не потрібно. Наприкінці минулого року середньомісячна номінальна зарплата в лісовому та сільському господарстві, торгівлі, промисловості, саме там, де і присутні оті всі робітничі спеціальності, становила від 1041 до 1774 гривень. Але навіть таку доволі скромну зарплатню реально отримувати вдавалось далеко не всім.

І в школі, і в родині Олю завжди вважали найздібнішою. З легкістю на «відмінно» вона закінчила школу, з легкістю вступила до університету. Щоправда, і їй обирати довелось не так з того, ким хотіла б стати, а зважаючи на те, що найменш обтяжливо для родини.

Нині Оля вчиться на «відмінно», опановує іноземні мови. Окрім тих, що передбачені програмою, вирішила самотужки вивчити ще кілька слов’янських. Її наполегливості й успіхам у навчанні багато хто міг би позаздрити. Але Оля з жахом думає про те, що за рік навчання закінчиться. Що далі?

Уже тепер вона цікавилась можливим працевлаштуванням, однак, окрім кількох пропозицій стосовно репетиторства та написання контрольних, нічого не знайшла. Дівчину жахає те, що її знання мов, добра теоретична підготовка нікому не потрібні. Однак, на відміну від брата і сестри, за кордон вона їхати не хоче. Поки що. Поки остаточно не впевниться, що перспективи стати українським мовознавцем у неї дуже невеликі.

Якщо звести все це разом, розумієш, що заклик до молоді обирати своє майбутнє звучить якось надто фантастично на тлі нинішніх життєвих реалій.

Яке майбутнє, коли торік близько восьмисот підприємств області подали списки на вивільнення майже дев’яти тисяч людей? Які плани, коли на одне вільне робоче місце в середньому по області претендували 52 незайняті особи, а в сільському господарстві — 172 (!). Які перспективи, коли за рік кількість фактично звільнених працівників зросла у два з половиною разу.

Хмельницький.