Доля дає і доля відбирає. У житті, коханні та смерті її жереб зводив та розлучив двох українських офіцерів — друзів-нерозлийвода.

Вірним другом Олега Проценка доля обдарувала ще з юності. З Андрієм вони здибалися зеленими першокурсниками Київського інституту військово-повітряних сил. Олег був з Василькова на Київщині, Андрій — з Черкащини. Спільних знайомих не знайшлося, характери виявилися різні, та правило єдності протилежностей спрацювало — потоваришували хлопці миттєво. Вони однаково любили небо, мріяли про кар’єру вертольотчика, і цього вистачило, аби юнацькі натури міцно «прикипіли» одна до одної. Коли столичний виш ліквідували, їм і на думку не спало повернутися до спокус розслабленого цивільного життя. Андрій з Олегом перевелися до Харківського інституту ВПС, а після його закінчення домоглися розподілу в одну частину — 11-ту окрему вертолітну бригаду, дислоковану на Херсонщині.

Друзяки-лейтенанти із сміховинним окладом у чотириста гривень на місяць задля економії зняли на двох скромну хатину в сусідньому з бригадою селищі Чорнобаївці. І знову це була доля. У хатині порядкувала старенька бабця,  а господиню заледве не щодня заскакували провідати дві щебетухи — веселі сестрички-онучки: чи не ображають її, бува, квартиранти. Життєрадісні дівчата із сонячними посмішками вразили лейтенантські серця. Олег одразу ж вподобав струнку білявку Віту, а його товариш накинув оком на жагучу брюнетку Інну. Кавалери вправно залицялися, та саме Андрій добився взаємності першим: на кілька місяців раніше Інна відповіла щасливим «Так» на його пропозицію руки і серця. Олегове весілля зіграли пізніше. Та що були ті кілька місяців для закоханих пар, у яких попереду було довге-довге життя! Принаймні так тоді здавалося родинам, що насолоджувалися радощами миру в мирній країні.

Молодят дітлахами доля також не обділила. У Інни незабаром народилося двійко чудових донечок. Але Андрій весь час мріяв ще й про сина. І от цьогоріч заповітна мрія нарешті збулася: на світ з’явився продовжувач роду Сашко. Ця подія круто змінила життя його батька. Капітан Андрій Тихолоз подав у відставку і вирішив присвятити життя налаштуванню родинного побуту — шукав роботу з хорошою оплатою, щоби придбати, нарешті, житло, яке держава сім’ї офіцера так і не спромоглася виділити за майже двадцять років відданої служби.

Зустрітися знову не судилося

Олег вибір свого друга поважав, але сам службу кидати не збирався — адже «доріс» у бригаді до майора і начальника техчастини ланки вертольотів Мі-24 та Мі-8МТ. Із своїми «пташками», знайомими до останнього гвинтика, майор Проценко вирушив у миротворчу місію в Конго. А коли повернувся — миру вже не було і в Україні: «ввічливі» московські поторочі з автоматами захопили Крим, криваву пожежу війни на сході запалили банди проросійських терористів. 

Після Африки з другом він так і не побачився: Андрій Тихолоз повернувся на службу, і як бортавіатехнік отримав відрядження в зону АТО. 

Олегові випало хіба що кілька разів коротко перебалакати з давнім другом по телефону. Про службу у зоні бойових дій Андрій розповідав скупо — більше обіцяв сказати при особистій зустрічі. Та ласкава раніше доля вже її не дала: Андрієве життя обірвала куля снайпера під час бойового вильоту на Мі-8 у Донецькій області.

— Телефонує командир бригади Максим Саміленко і просить зайти до нього в кабінет. Заходжу і чую неймовірне: «Андрій загинув, треба якось дружині сказати». Що вдієш: збираю офіцерів, вільних від служби, йдемо. Тільки поріг переступили, Інна побачила нас і все зрозуміла без слів. Плаче надривно, за нею і діти в сльози. Стоїмо, а вона ридма ридає —втрата непоправна, і цей пекучий біль ніякими словами не загоїти, — важко зітхає Олег.

Пиріжки в дорогу

Сходивши на могилу до вбитого друга, майор Проценко пакує речі, і вже його дружина Віта пече улюблені чоловікові пиріжки з сиром у дорогу, ховаючи за буденними господарськими клопотами дрижання голосу і тамуючи непрохані сльози. З черговим «бортом» офіцер вирушає у зону антитерористичної операції, де раніше наклав головою його побратим Андрій Тихолоз. Утім, Олег спокійний і розважливий: чому бути, того не минути.

— Повірте, у зону бойових дій я їду не для того, аби поквитатися за смерть друга. Жага помсти мене не терзає. Просто вважаю, що в пам’ять Андрія треба зробити все, щоб звільнити рідну землю від тих, хто хоче розшматувати Україну. Андрій бажав би цього понад усе: недарма ж повернувся на службу з відставки у найтяжчий для країни час, — підсумовує офіцер. — Хоча, побачив би у кулеметний приціл того Володимира Путіна, рука натиснути на гашетку не здригнулася б ні на секунду.

«Закругляючись» із розмовою, запропонували Олегу зробити знімок на згадку про зустріч. Однак майор настійливо попросив залишити фотоапарат у чохлі — каже, фотографуватися перед бойовим вильотом прикмета погана.

Та якби ж усі щасливі прикмети збувалися, допомагаючи вберегти наших хлопців від куль, мін та осколків, ніяких бронежилетів не треба було б...

Анатолій ЖУПИНА, редактор обласного тижневика «Новий день»; Сергій ЯНОВСЬКИЙ, власкор«Голосу України».

 

Херсонська область.