Жити чи виживати?

Одночасна поява капітальних наукових праць, які відображають результати досліджень соціально-економічної ситуації в країні, аналізу процесів, що відбуваються в умовах глобальної фінансово-економічної кризи, і віддзеркалюють їх у масовій свідомості населення, дає змогу повніше усвідомити глибину кризи, в якій перебуває українське суспільство, оцінити належним чином дії державних інституцій щодо виходу з неї.

Ознайомлення з працями науковців приводить до висновку: той факт, що світова криза найболючіше вдарила саме по Україні, не є чимось випадковим. Це — закономірний результат тієї політики, яка проводилася і продовжує проводитись після проголошення незалежності. Не можна не погодитись з констатацією, зробленою академіком В. Вороною, що Україна, одна з найбільших і найосвіченіших країн Європи, «за вісімнадцять років уже незалежного розвитку так і не змогла впоратися із неминучим за умов самостійності інтелектуальним викликом»3. Як наслідок, ми, за словами професора М. Шульги, «не маємо надійної теорії, здатної пояснити нинішній стан українського суспільства» (с. 467). Україна, чи не єдина держава на постсоціалістичному просторі, досі не має узгодженої, легітимізованої у встановленому порядку стратегії розвитку хоча б на середньострокову перспективу (в Росії, наприклад, затверджена Стратегія соціально-економічного розвитку до 2020 року). Тому жоден український уряд не спромігся до розробки і здійснення системних, стратегічного значення програм, жоден склад парламенту не зміг не тільки прийняти і довести до реалізації комплекс трансформаційних проектів, розрахованих на перспективу, а й визначити засади внутрішньої і зовнішньої політики, що є його конституційним повноваженням. Верховною Радою не затверджено навіть програму антикризових заходів. До катастрофічної втрати професіоналізму призвів прихід на керівні посади «тих, хто бажає стати за кермо управління України (охочих покерувати країною) без практичних навичок і навіть без медичної довідки про стан здоров’я» (с. 19). А таких виявилося забагато. Результатом стали непослідовний, суперечливий, затяжний характер суспільних трансформацій, нездатність владних структур ефективно розпорядитись суспільним надбанням, недовіра до них з боку переважної більшості населення. А постійні чвари серед політичної еліти, між найвищими посадовцями призвели до фактичного паралічу владної системи, руйнації основ державності, завдали тяжкого удару по іміджу України в світі.

Тема кризи, як відзначають науковці, практично не зникала в нашому суспільстві після проголошення незалежності. «Протягом усього цього періоду країна по черзі і разом переживала економічну, політичну, соціальну, демографічну, екологічну, духовну, моральну, ціннісну кризи» (с. 457).

«Втрачене десятиліття» (1999—2008 роки) — такою є оцінка науковцями результатів діяльності українських керманичів. У 2008 році валовий внутрішній продукт (ВВП) України сягав лише 74,1% від рівня 1990 року, коли він на 11% перевищував середньосвітовий показник, а за минулий рік впав, за оцінками аналітиків, майже на 16% (офіційні дані Держкомстату ще не опубліковані). Реальні доходи населення торік були нижчими, ніж 20 років тому. І дивно було чути твердження В. Ющенка, що темпи економічного зростання за роки його президентства були найвищими в Європі.

Тяжким звинуваченням українській владі є висновок Національної доповіді про те, що «економічні перетворення 1990-х років, які супроводжувались різким падінням рівня виробництва і платіжної спроможності на фоні високих темпів інфляції, відзначались неухильним зниженням інноваційної активності промислових підприємств, яке сьогодні набуло незворотного характеру». Питома вага підприємств, які розробляють і впроваджують нову продукцію, технологічні процеси або вдосконалюють їх, становила у 2008 році 13% проти 60—70% у радянські часи і 70—80% у розвинутих країнах. Структурна динаміка нашої промисловості за технологічними укладами за останні 5—6 років не зазнала жодних змін. П’ятий технологічний уклад виробництва займає всього близько 3%, про шостий уклад, який у розвинутих країнах з лабораторій вже виходить на промислове освоєння, у нас тільки говорять. Ситуація з передачею нових технологій у виробництво прямо-таки катастрофічна. Те саме можна сказати і про енергозатратність нашої економіки, яка у 2,6 разу перевищує середній рівень енергоємності ВВП розвинутих країн світу. Тотального характеру набула тінізація економіки (її обсяг оцінюється в межах до 60% ВВП), що на сучасному етапі створює реальну загрозу національній безпеці України.

Це лише деякі фрагменти Національної доповіді, які свідчать про те, що «в Україні, як і раніше, стратегічні дії і «правильні пріоритети» існують лише на папері, а на практиці — «гасіння пожежі». Потужний вітчизняний науково-технологічний потенціал безповоротно втрачається, а зневажливе ставлення до можливостей у цій сфері з кожним роком збільшує відставання України від провідних країн світу. Різко скоротилися порівняно з початком 90-х років минулого століття реальні обсяги фінансування наукових досліджень, інвестиції в основний капітал. Водночас невиправдано зростають витрати на утримання величезного управлінського апарату, який не йде ні в яке порівняння з радянським часом і, до того ж, щорічно зростає. Якщо загальна кількість зайнятих в економіці країни порівняно з 1999 роком зменшилася на 3,9%, то державних службовців і посадових осіб органів місцевого самоврядування збільшилось на 55,3%. І це при тому, що вітчизняна економіка за багатьма показниками відкинута на рівень перших повоєнних і навіть довоєнних років, а чисельність населення за роки незалежності зменшилась на 6 млн. людей.

На жаль, не ці проблеми перебувають в центрі уваги більшості претендентів на найвищу посаду в державі.

У країні фактично втрачено керованість економічними і соціальними процесами, життям держави, а «вельми стабільна соціальна криза навіть набула своєрідної легітимності у суспільній свідомості й сприймається як щось природне, неминуче і довгострокове» (с. 210). Дослідження соціологів засвідчили, що переважна більшість громадян (88%) оцінюють економічну ситуацію як погану (що, до речі, вдвічі більше, ніж у Росії — 42%), причому 68% згодні з тим, що Україна однією з останніх вийде з кризи, а кожний другий (52%) припускає, що країні не уникнути економічної катастрофи. Половина респондентів (49,8%) вважають, що і до 2020 року ситуація в нашій країні не зміниться чи навіть погіршиться, а вірогідність того, що Україна коли-небудь наздожене за економічним рівнем розвинуті країни, поділяють лише 26,1% опитаних.

Невпевненість у своїй безпеці, в утвердженні в суспільстві стабільності, відчуття безнадії, безпорадності щодо можливості захисту своїх прав та інтересів — ось що характеризує нинішній морально-психологічний стан більшості наших співвітчизників. «Найбільший дискомфорт у пересічного громадянина викликає те, що вже багато років він не може з певністю сказати, що буде з ним завтра, через тиждень, через місяць. Він втомився навіть думати про те, коли все скінчиться» (с. 294). Я сказав би так: втрата впевненості у своєму майбутньому, у майбутньому своїх дітей і онуків — це найтяжча втрата для переважної більшості наших людей. Опитування показало, що порівняно з радянським періодом життя поліпшилося лише у 18% громадян. До нового життя пристосувалися стільки ж опитаних. Більшість людей, особливо на селі, відчувають себе не захищеними. А найбрутальнішим порушенням прав людини, за словами Уповноваженого Верховної Ради України Н. Карпачової, є бідність, бо саме вона унеможливлює реалізацію інших прав і свобод. Особливо тривожить те, що перебування у стані постійних негараздів почало сприйматися як звичайні умови соціального існування в Україні.

Щодо нинішньої фінансово-економічної кризи, то, за даними досліджень квітня минулого року, вона торкнулася 80% громадян, причому майже кожного п’ятого (18,2%) — катастрофічно. Відтоді соціальна ситуація в країні значно погіршилася. Тож не дивно, що більше 80% опитаних вважають теперішнє українське суспільство несправедливим і майже стільки переконані, що й за десять наступних років воно не зміниться або навіть стане ще менш справедливим. Більше двох третин (68,9%) переконані, що вплив простих людей на різні сторони суспільного життя країни не підвищиться.

Важко говорити про консолідацію суспільства, в якому існує значна напруженість, особливо між бідними і багатими (про це заявили 68,5% респондентів), між політиками і звичайними громадянами (52%), між найманими працівниками і управлінцями, власниками на підприємствах (47%), між людьми лівих і правих політичних орієнтацій (37%), між конкуруючими релігіями (20,1%), між людьми різних поколінь (19,8%). До того ж ситуацію в суспільстві загострює різне ставлення до мовних питань, до подій історичного минулого і оцінки історичних діячів, зовнішньополітичної орієнтації України тощо.

Люди живуть у постійній стресовій ситуації, відчуваючи загрозу життю, здоров’ю, особистій безпеці, нестачу ресурсів для задоволення мінімальних життєвих потреб, незахищеність від проявів агресії, насильства. Дослідження показали, що 88% бояться безробіття і 59% — зупинки підприємств, 83% — зростання цін, 62% — зростання злочинності, 44% — загрози здоров’ю, 39% — можливості заразитися небезпечними для життя інфекціями, 23% — масових вуличних безпорядків, 19% — міжнаціональних конфліктів.

При цьому більшість населення не бачить, хто може навести порядок у державі, кому можна довірити владу. Рівень довіри владним інститутам, політичним партіям, правоохоронним органам, профспілкам, церкві, армії, мас-медіа, діячам науки і культури не перевищує 10%. «Найбільш надійним прихистком у неспокійному і буремному сьогоденні для переважної більшості населення України залишається сім’я» (с. 298).

Здавалося б, що нужденне, а для багатьох громадян жебрацьке становище, невдоволення своїм життям, діяльністю владних інститутів, небачених масштабів корупція, відсутність елементарного порядку в державі, моральна деградація в суспільстві мали призвести до зростання активізації населення у всіх сферах суспільного життя, посилення протестних настроїв та прояву їх у конкретних вчинках громадян. «Однак переважна більшість населення України покірно та навіть фаталістично повернулася до своїх звичайних станів... Особливо чітко це мало прояв у взаємовідносинах між банками та вкладниками, пасивній реакції власників на відверто шахрайську політику деяких банків щодо їх коштів» (с. 252).

Справедливим є висновок дослідників, що «деполітизація, перехід більшості населення до пасивної та відстороненої позиції щодо політики в період відносної економічної стабільності (політичний ескапізм) може пояснюватись втомою людей від постійних конфліктів між основними політичними гравцями, розчарованістю їх діяльністю, загальною пригніченістю від деструктивного фону щоденного інформаційного потоку» (там же).

Додамо до цього небачених масштабів популістську демагогію найвищих посадовців, охоплених жадобою влади, яка обвалилася на наших громадян, особливо під час і після «помаранчевого» перевороту 2004 року та в ході нинішньої виборчої кампанії, глибоке розчарування, що охопило учасників подій на Майдані після того, як вони переконались, що всі обіцянки «утвердити в країні справедливу владу», «відділити бізнес від влади», гасла типу «Бандитам — тюрми», «Багаті поділяться з бідними» і т. п. виявилися блефом.

Моральна деградація суспільства стала тотальною. «Надто багато людей деморалізовано і розчаровано, заглибилися в себе, усамітнилися, принципово ігнорують участь у будь-яких суспільних заходах. Свій соціальний ескапізм вони розглядають як форму соціального протесту. В його основі лежить певна реакція на свою політичну наївність, що виразилася в недавньому минулому в щирій довірливості обіцянкам політиків... Серед цих людей чимало таких, у кого розчарування перетворилося на помсту, помсту вождеві Майдану.

Тепер в їх свідомості месія перетворився на «цапа відбувайла». Вони його ненавидять, глузують з нього, іронізують, дивляться на нього зверхньо. У такий спосіб вони компенсують свою соціальну короткозорість, нездатність розпізнавати серед політиків людей нікчемних, демагогів, політичних авантюристів» (сс.470—471). Президентська виборча кампанія це виразно демонструє.

Набуло поширення і таке потворне явище, як політичне заробітчанство (політичний консьюмеризм) — масова участь громадян у різних політичних заходах, у тому числі у виборах, за винагороду. Це теж є проявом розчарування людей в ефективності традиційних політичних інститутів, свідченням посилення прагматизму, нерідко відверто цинічного, у поведінці населення, особливо молоді, і, по суті, є формою її морального розбещення.

Складний комплекс «депривації (звикання, виживання)», що набув поширення в нашому суспільстві в кризових умовах, «виступає свого роду амортизацією, вогнегасником великих соціальних конфліктів» (с. 466).

Проте і при цьому не можна виключати радикального повороту подій. Один з дослідників нагадав, як свого часу деякі аналітики говорили стосовно ситуації в Румунії, яка перебувала під владою Н. Чаушеску, що «мамалига не вибухає». Та, як виявилося, наприкінці 1989 року «вона вибухнула, та ще й як!» (с.467). Не слід ігнорувати того, що майже дві третини учасників дослідження (60,1%) оцінили політичну ситуацію в Україні як напружену, а 34,2% (втричі більше, ніж п’ять років тому) — як критичну, вибухонебезпечну. Все залежить від того, як розвиватиметься ситуація, передусім соціальна, в державі і як діятимуть політичні сили, здатні очолити протестний рух невдоволених громадян.

Що ж стосується сьогодення, то, мабуть, слід погодитись з висновком М. Шульги, що в нинішній обстановці передумов для організованих виступів мас на захист своїх інтересів, проти свавілля монополій і панування олігархів немає. «Для цього у нас немає необхідних суспільних умов. По-перше, немає соціально-політичних ідей, які мали б поширення і авторитет у масах, а тим більше провідної ідеї, здатної консолідувати суспільство для глибокого реформування, перетворення. По-друге, немає соціальних груп, що ідентифікували б себе якщо не суспільним гегемоном, то хоча б достатньою активною соціальною силою, здатною добиватися своїх вимог і наполегливо йти до своєї мети. По-третє, у нас немає навіть конгломератної, розпорошеної маси, здатної на неорганізований бунт, наслідки якого потребували б переформатування системи» (сс.473—474).

На стані суспільства, безперечно, позначаються глибокі зміни, що відбуваються у його соціально-класовій структурі і потребують, на мій погляд, спеціальних досліджень. На даному етапі при всій глибині майнового розшарування (воно набагато глибше, ніж у країнах Європи), а також при тому, що напруженість між бідними і багатими є чи не найгострішою у нашому суспільстві, говорити про класове протистояння, тим більше про боротьбу класів не доводиться. А це сьогодні, коли свої класові інтереси, необхідність їх обстоювання і захисту повною мірою усвідомлюють хіба що представники нових класів — капіталістів і поміщиків-латифундистів. Та ситуація може змінитись.

Такого висновку доходять і соціологи, аналізуючи результати досліджень: «в українському суспільстві на даний момент ще не сформувалися соціальні прошарки і групи, які стануть рушійною силою і соціальною базою суспільних перетворень. Олігархічні групи в процесі перерозподілу власності захопили величезні ресурси і вже склалися та стали впізнавані в суспільстві. Але їх домінування не може бути довготерміновим, оскільки їх нинішнє панування забезпечується нестійкістю соціальних інститутів і розмаїтістю соціальної структури... В такому стані, як сьогодні, Україна не зможе протриматися нескінченно довго. Неминуче відбудуться сутнісні зміни в житті країни. На жаль, поки залишається велика вірогідність посилення нинішньої кризової ситуації, аніж появи перспективи виходу з неї. Адже причини практично всіх кризових подій попередніх років не усунені. Їх прояв лише відтермінований. Накопичення кризових чинників, врешті-решт, може вибухнути потрясінням чи навіть катастрофою» (с. 472). Це вимагає серйозних роздумів і глибоких висновків насамперед від лівих політичних сил.

З великою часткою вірогідності соціологи стверджують, що «українське суспільство видереться з кризи виснаженим, ослабленим, ще більш атомізованим і в попередньому якісному стані — пригніченості, апатії, незадоволеності, пофігізму і дрімоти, з колишньою структурою економіки і пануванням бюрократії, а отже, і з не меншим, ніж тепер, рівнем корупції від низу до верху. Навряд чи вихід із кризи збіжиться із подоланням розколу еліт» (с. 474). Дослідники попереджають владу «від спокуси за допомогою «справних цифр» пограти в економічні та соціальні успіхи. Сягнувши найглибших впадин економічної кризи в 2009 році, навіть слабке ворушіння української економіки в 2010-му може виглядати як успіх по відношенню до попереднього року. Ось тут-то у тих, хто перебуватиме при владі, й виникне бажання розказати народу про відсотки зростання, відсотки «досягнень» (там же).

Прогнозуючи і формуючи бачення України на найближчі десятиріччя, необхідно, наполягають науковці, виходити не тільки з внутрішніх передумов розвитку країни, а й враховувати напрям розвитку глобального цілого, в якому Україна займатиме певні позиції. А ось які позиції вона займатиме, залежить від того, яка мета висуватиметься українським істеблішментом, наскільки професійно буде підготовлено проект досягнення мети і наскільки реалістичною буде програма розвитку країни на ці роки.

У цьому зв’язку заслуговує на увагу те, що в Національній академії наук України створено групу з восьми відомих вчених для підготовки своєрідної «дорожньої карти» для нового президента, якою мають бути визначені напрямки політичної, економічної, соціокультурної модернізації країни в процесі виходу її з кризи і на найближчу та середньострокову перспективу.

Важливо й те, що науковці до аналізу ситуації в нашій країні підходять з урахуванням характеру кризи, з якою на порозі XXІ століття зіткнувся глобальний капіталізм і яка знаменує початок нової історичної епохи. Вони переконливо показали, що нинішній колапс світового капіталістичного господарства «має системний характер, спричиняє тісне переплетення і різке загострення продовольчої, енергетичної, водної, екологічної та інших криз, що неминуче призведе в досяжному майбутньому до масштабних соціальних і політичних потрясінь на всіх континентах планети» (с. 165). Вона характеризується збігом кризових тенденцій різного масштабу і тривалості: світової фінансово-економічної кризи (політекономічний аспект кризи світового капіталістичного порядку); кризи проекту неоліберального глобалізму (політико-ідеологічний аспект); кризи гегемонії США (геополітичний аспект). Це є підсумком суперечностей, які визрівали протягом усіх 30 років існування і еволюції неоліберальної конфігурації світового капіталістичного порядку. Є всі підстави говорити про «початок нового періоду історії, змістом якого буде процес зламу в ході гострої соціально-політичної боротьби старих економічних, політичних і ідеологічних структур та заміни способів мислення і вибору суспільством нового шляху розвитку» (с. 172). Варто у цьому зв’язку відмітити, що, як показало дослідження, питома вага тих, хто підтримує прихильників вибору Україною соціалістичного шляху розвитку, практично залишається незмінною протягом останніх 15 років (1994 — 22,1%, 2000 р. — 22,5%, 2005 р. — 23,7%, 2009 р. — 24,6%), а прихильників капіталізму зменшилось до 9,4% (у 2000 р. їх було 17,1%). Над цим теж варто замислитись.

У рамках газетної статті важко навіть назвати всі проблеми, яких торкнулися дослідники, аналізуючи підсумки проведеного опитування. Назву лише деякі з них — взаємозв’язок професійних, вікових, регіональних особливостей і соціально-статусних характеристик, соціальні проблеми села, трудова міграція, якість трудового життя громадян, мудрість як ресурс життєстійкості особистостей, соціальне здоров’я, гендерний аспект адаптації соціальних змін, доступ до Інтернету як чинник розширення індивідуальних можливостей адаптації, проблеми релігійного життя у контексті пристосування до нових соціальних умов, екологічні проблеми, широкий комплекс проблем, пов’язаних з розвитком демократії як політичного ресурсу суспільства.

Окремо хотів би відзначити, що, як свідчать результати опитування, попри всі прояви політичного індиферентизму, розгубленості, прагнення бути осторонь політичних процесів у суспільстві стійко зберігаються основні тенденції щодо спрямованості зовнішньополітичного курсу України. Вони спростовують твердження апологетів «помаранчевого» режиму про «недостатню поінформованість» населення про характер НАТО як причину негативного ставлення більшості громадян до членства України в цьому альянсі. Питома вага тих, хто скоріше позитивно сприймає ідею вступу до НАТО, за останні п’ять років практично не змінилася (2005 р. — 14,9%; 2009 р. — 14,1%), а тих, хто виступає проти, зросла з 50,7% до 60,2%. І це — незважаючи на масовану пропаганду «переваг» членства в альянсі! Зменшилася частка і тих, хто позитивно ставиться до вступу України до Європейського Союзу.

Ознайомлення з Національною доповіддю і узагальненими матеріалами соціологічного дослідження дає підстави для висновку: науковцями України зроблено потужний крок у дослідженні стану нашого суспільства, тенденцій його розвитку. Керівництву держави, політикам, громадськості представлений дуже цінний матеріал для врахування у практичній діяльності, особливо на етапі виходу з глибокої, системної кризи. Хотілося б сподіватися, що цього разу напрацювання вчених будуть по-господарському використані, насамперед тими, хто береться управляти державою.