Судді не мають права на помилку, але, як і всі, можуть їх допускати. Ціна кожного такого огріху надто висока — людська доля. Як оперативно зарадити в такій ситуації? Що слід зробити, аби вдосконалити систему судочинства в Україні? Про це наша розмова з головою апеляційного суду Волинської області Петром Фiлюком (на знімку).
— Петре Тодосійовичу, наше судочинство тепер побудоване так, що засудженому важко розраховувати на швидкий перегляд його справи навіть, якщо при її розгляді було допущено помилку. Всі розуміють це, але зробити нічого не можна. Навіщо їхати в Київ, якщо можна вирішити проблему на місці?
— Раніше це було дуже просто. Був так званий судовий нагляд. Якщо особа зверталася із заявою або обласний суд таку помилку знаходив, то за протестами голови обласного суду чи прокурора — оперативно, буквально за кілька днів, президія обласного суду могла її виправити, і від цього ніхто не страждав.
У зв’язку з проведенням у червні 2001 року так званої малої судової реформи, система судового нагляду була ліквідована. І на сьогоднішній день є розгляд справ по першій інстанції, апеляційний і касаційний розгляди. Лише в такому форматі може бути розглянута кожна справа по суті. Переглянути справу можна лише за нововиявленими обставинами у Верховному Суді України, коли засідає уся його палата, а це 21 суддя. Повертатися до того, що було, запровадити судовий нагляд законодавці категорично відмовляються. Суддями ця думка обговорюється і шукаються різні варіанти. Необхідно, щоб ця функція діяла. А як ми її назвемо — наглядом чи якось інакше — неважливо.
— Сьогодні ніхто вам не буде даремно готувати скаргу і тому подібне. Послуги адвоката багатьом людям, через їх матеріальне становище, стали недоступними. Навіть якщо особа і подасть касаційну скаргу, але доки вона дійде до Верховного Суду і буде розглянута через рік-два, уже, можливо, рішення буде виконане і не буде потреби у відновленні того права.
— Хоча ми пішли шляхом Європи, однак трішки відірвалися від своїх людей. Міряємо чужі кожухи на себе, які для нас зовсім не підходять. Переступати через дві сходинки, як в нас зробили, небезпечно: можна лоба набити. На жаль, у нас так і сталося. До речі, в Білорусі такий нагляд збережено, жодних проблем не виникає, всі питання вирішуються оперативно — уже через 2—3 місяці сторони по справі мають остаточне рішення суду. Такий нагляд був при радянській судовій системі, давав позитивний результат, і це всіх влаштовувало. На останньому з’їзді суддів я один встав і вніс пропозицію щодо необхідності на законодавчому рівні вирішити питання перегляду судових рішень в порядку нагляду. На жаль, ніхто не проголосував і не підтримав. Але ми ще до цього нагляду повернемося.
Біда ще й у тому, що суди, як одна з гілок державної влади, навіть Верховний, не наділені правом законодавчої ініціативи. Маючи його, можливо, якийсь камінь і вдалося б зрушити з місця. А так лише говоримо, але до нас ніхто не прислухається.
— І в колишньому, і в чинному законодавстві було передбачено таку норму, як окрема думка судді. Наприклад, справа розглядається колегіально, і один із суддів не погоджується зі своїми колегами...
— Якщо раніше окрема думка була підставою для перегляду цього судового рішення, то сьогодні ця окрема думка судді із складу колегії в матеріалах справи знаходиться, але подальшого її руху немає. А чому б на підставі цієї окремої думки окремого судді — члена колегії — не переглянути цю справу в тому ж таки порядку нагляду?
— Сьогодні процедурні моменти такі, що подати будь-яку заяву не фахівець не зможе. Раніше це було простіше: людина могла сісти і сама написати позовну заяву. До того ж в ті часи допомога адвоката оплачувалася в доступних для більшості населення розмірах. Тепер кожен адвокат намагається якомога більше заробити на справі. Добре, якщо він високопрофесійний, і це людині виправдає такі витрати. Але є багато громадян, які не мають коштів на оплату допомоги адвоката.
— Необхідно на законодавчому рівні передбачити надання безоплатної правової допомоги малозабезпеченим верствам населення. При цьому одночасно передбачити процедуру виділення з державного бюджету коштів для оплати наданих адвокатами цих послуг.
Найпростіше, якби ми повернулися до того хорошого, чого позбулися. Сьогодні вислів «судовий захист» законодавців чомусь відлякує. Але коли ми ведемо мову про нагляд, то маємо на увазі його правильне тлумачення. Що маю на увазі? Скажімо, допущена судова помилка, і з цим погоджується суддя першої інстанції, це бачить і суддя апеляційної інстанції. Але коли не подано апеляцію, як вийти з ситуації? А людина просто не знає, що її право реально порушено. Під час перевірок, які періодично проводимо в судах, такі судові рішення виявляються. Звичайно, повинен бути оперативний механізм перегляду таких рішень.
Або візьмімо такий приклад. Людина знає, що право порушено, але вона не володіє юридичними знаннями та не має можливості знайти необхідного фахівця в галузі права, тому що це потребує певних коштів, а прийшла просто на прийом. І коли ми зі справою ознайомилися, бачимо, що це рішення не відповідає нормам закону. Звичайно, радимо, щоб зверталася в касаційну або апеляційну інстанцію.
На сьогодні Верховний Суд України через відсутність інституту судового нагляду, і не тільки через це, завантажений цивільними справами, які не можуть бути розглянуті в розумні строки. А тому, коли суддівська помилка очевидна, має діяти механізм перегляду таких справ на місці. Для чого завантажувати всіма цими питаннями Верховний Суд? Це не питання Верховного Суду!
— А зараз там чекають своєї черги тисячі справ.
— ... Які не розглядаються. Утворився тромб у судовій системі. Особливо із створенням нових судів. Маю на увазі адміністративних. Ніби мало б бути так, якщо створюється більша кількість судів зі своїм штатом, оперативність мала б стати кращою. Вийшло ж навпаки. Тому, що неправильний підхід до створення судової системи.
— Людина тепер не знає куди їй йти.
— Не те що пересічний громадянин, навіть не всі судді, адвокати, прокурори знають, де межа, де яка справа повинна розглядатися. Тому, що неможливо розмежувати підсудність. А чому? Ми створили багато судових систем і в основу поділу підсудності заклали неправильний принцип. Підсудність розгляду справ повинна визначатись не по суб’єкту, а по предмету спору. Я так вважаю: якщо вже так хочете відповідати європейським вимогам, то, будь ласка, робіть собі спеціалізацію внутрішню. Мене, як громадянина, це не повинно цікавити. Вийшло, що заручником цієї ситуації став сам позивач, особа, яка звертається в суди. Найбільш проблемно, що 30 відсотків справ, які доходять до вищих судових інстанцій із загальних судів, скасовуються лише з тих підстав, що не та підсудність. Для мене, як громадянина, не має значення, яким видом судочинства маєте мене пропустити: я прийшов для вирішення спору.
— Тож, виходячи з цього, напрошується питання: яка ж на сьогоднішній день суть судово-правової реформи?
— На жаль, все зводиться лише до того, яким чином управляти судами. Яскравим прикладом цього є останні події навколо рішення Конституційного Суду України від 22 грудня 2009 року. Нагадаю читачам газети про що йде мова. 16 травня 2007 року Конституційний Суд України визнав неконституційним положення Закону «Про судоустрій України», відповідно до якого голова суду та його заступник призначались та звільнялись Президентом та рекомендував Верховній Раді урегулювати це питання. Дані рекомендації не були виконані, а з 1 червня 2007 року закінчувались повноваження більше як 300 голів і заступників голів судів загальної юрисдикції. Подібна ситуація могла б призвести до дестабілізації судової системи, ускладнень в організаційному керівництві діяльністю судів, а отже — до погіршення стану правосуддя в державі та захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина.
Виходячи з нагальної необхідності забезпечення належної організації діяльності судів загальної юрисдикції та керуючись відповідними законодавчими положеннями Конституції України, Закону України «Про судоустрій України», європейськими та світовими стандартами незалежності суддів, до врегулювання цього питання на законодавчому рівні України повноваження по призначенню суддів на адміністративні посади прийняла на себе Рада суддів. Відтоді минуло уже понад два роки. Однак Верховна Рада України жодних законодавчих змін для урегулювання даної проблеми так і не внесла. Чомусь це питання стало дуже актуальним для окремих представників законодавчої влади лише напередодні виборів Президента України. Відповідно до рішення Конституційного Суду від 22 грудня 2009 року, Рада суддів України припинила розглядати подання та призначати на адміністративні посади голів та заступників голів судів. Верховну Раду України зобов’язано невідкладно виконати попереднє рішення суду з питання правового врегулювання призначення голів судів.
— Така ситуація вкотре підтверджує, що під гаслами судово-правової реформи окремі особи хочуть вирішити питання управління судами.
— При цьому забувають, що Конституцією України державна влада розподілена на законодавчу, виконавчу та судову. Виходячи з розподілу гілок влади, всі внутрішні питання, яким є і призначення на адміністративні посади голів та заступників голів судів, судова система повинна вирішувати сама та відповідати за свої рішення. Чомусь не виникає питань з призначенням голів місцевих адміністрацій, Президент України призначає їх, не погоджуючи з іншими гілками влади. Так само Генеральний прокурор України призначає прокурорів міст та районів, а не законодавча чи виконавча влада. А призначати голів судів хочуть усі. Чи не для того, щоб потім їх контролювати та ними управляти?
— Які ще, на ваш погляд, є питання, які треба вирішити насамперед, проводячи судову реформу?
— Одне з найбільших проблемних питань судово-правової системи України — невиконання судових рішень. При цьому в українському законодавстві відсутня норма, що дозволяла б громадянинові звертатися до суду в разі невиконання попереднього судового рішення. Крім цього, норма про кримінальну відповідальність за умисне невиконання службовими особами судового рішення, що набрало законної сили, у нас на сьогоднішній день не виконується.
На мою думку, з метою покращення стану виконання судових рішень, одним з основних завдань є невідкладне внесення змін в Закон України «Про виконавче провадження» щодо оскарження дій державних виконавців при виконанні судових рішень. Але чомусь про існування проблеми невиконання законних судових рішень законодавці мовчать, ніби такого питання в нашій країні не існує.
— Тобто, Петре Тодосійовичу, судову реформу, про яку зараз так багато говорять, треба бачити насамперед через призму інтересів людини.
— Саме з цього її і потрібно починати.


Інтерв’ю взяв Микола ЯКИМЕНКО.


Фото автора.