Хай нас годують, бо ми того варті

Кілька разів на тиждень посеред квадрата дворового майданчика зранку шикується черга й терпляче очікує приїзду молочника. Продовольча крамниця розташована поряд і там усього вистачає, але гарно розфасовані молочні продукти не цікавлять городян, у кого в родині малі діти чи хронічно хворі дорослі. У дядька, який, скупивши у своєму селі молоко, вершки, сметану та сир, привозить їх гамузом до нас у мікрорайон, вони теж недешеві, але натуральні і смачні. Однак він бізнесує поза правовим полем, бо в Україні прийнято закон про молоко і молочну продукцію, і в будь-яку мить може потрапити в поле зору дільничного чи податкового інспектора або ж санітарного лікаря. Вони з ним не панькатимуться, та поки що лихо обминає і нашого благодійника, і наш двір. І ми зі щасливим виглядом знову і знову займаємо чергу. Якби таке сталося в цивілізованій європейській країні, то там не лише у торговця не було б жодного покупця, а й перший-ліпший перехожий хутенько «здав» би його у відповідні державні органи. А в нас йому допомагають ховатися від всевидящого ока усією громадою. Чому і навіщо, спробуємо пояснити, проілюструвавши це явище на простих життєвих прикладах.

Про причини занепаду нашого колись потужного агропромислового комплексу написано багато, от тільки висновків із того державні мужі не роблять. І коли так триватиме далі, то скоро село остаточно занепаде й нікому буде навіть на виборчі дільниці ходити. Приклади далеко шукати не будемо. Є в Пологівському районі старовинне село Кінські Роздори. До Жовтневої революції тут мешкали понад 13,5 тисячі люду, тепер ледь три тисячі налічується. Щороку кількість населення скорочується на 70—80 осіб, по суті, вимирає ціла вулиця, але й це не рятує від безробіття, особливо після того, як у райцентрі припинили існування декілька промислових підприємств.

А що зробила держава, щоб допомогти людям? Змінила правила постановки на облік у центри зайнятості, хоча до цього всі працюючі справно сплачували обов’язкові внески до фонду страхування на випадок безробіття. І тепер ті, хто має земельний пай, мусять самі турбуватися про своє працевлаштування, а не хочуть, то нехай повертають землю державі. Реально ж обробити кілька гектарів своїх наділів на селі здатні одиниці, тому основна маса новоспечених землевласників змушена віддавати їх в оренду, аби хоч щось з них отримати. Оте «щось» після підвищення розміру орендної плати до 3 відсотків від балансової вартості землі, виходячи із закупівельних цін на зерно, розмірів наділів і податків, дає в середньому 1,5—2 тисячі гривень чистого прибутку.

Звісно, на такі гроші не виживе не те що сім’я, навіть одна доросла людина. А як є діти, то це взагалі проблема. Їх безробітному не підняти, навіть коли в домашньому господарстві є живність і такий-сякий дохід від базарювання. Що це не вихід, свідчить і статистика. За словами сільського голови Олександра Захряпи, якщо два роки тому в Кінських Роздорах у селянських дворах утримували 1200 корів, то нині — менш як 400. Дещо не така крута динаміка спаду свинопоголів’я — 1500 і 800 відповідно. Але й вона свідчить про те, що населення масово відмовляється вирощувати свиней на продаж. А місцеві сільгосппідприємства розпрощалися із тваринництвом ще в період свого реформування.

Щоправда, є й такі умільці, які й за непростих умов виживання досить-таки непогано себе забезпечили матеріально. Йдеться не про працівників споживкооперації, котрі за безцінь скупили крамниці і кафе, а саме про колишніх колгоспників. Зібравши докупи родинні земельні наділи та придбавши на майнові паї сільгоспінвентар, вони працюють від зорі до зорі, не знаючи ні вихідних, ні свят. А коли ще в хлівах мукає і рохкає худоба, то це вже не життя, а справжнісіньке пекло.

Серед тих, кому заздрять сільські пролетарі, і родина мого племінника. Володя і Наташа раніше працювали в колгоспі, свої земельні паї здали в оренду фермеру, а мамин лан обробляють самі. Бо мають мотоблок, старенький колісний трактор та культиватор. Обоє нині трудяться у школі, він — учитель, вона — кухарка, і щомісяця приносять додому близько двох тисяч гривень. Майже стільки дає їм і домашнє господарство, бо щосуботи по черзі з кумом возять до Запоріжжя городину та молочні продукти, а раніше, бувало, возили й кабанчиків... Та вже немає снаги, бо, коли Володя поїхав на курси підвищення кваліфікації, невеличка на зріст Наташа підірвалась на домашньому господарстві, хоч їй і допомагав молодший син-школярик. Ось таке воно, селянське щастя.

Але відвертає селян від живності не так виснажлива каторжна праця, як її марність, бо, по суті, вони трудяться задарма. Скільки кормів потрібно заготувати, щоб утримувати корову, а заготівельники ще донедавна платили за літр молока трохи більш як гривню. Це тепер, коли в людей спорожніли хліви, вони розщедрилися до троячки. Але повного розрахунку під час видачі готівки не буде, бо держава запровадила для здавачів молока податок на прибуток. А коли так, міркують люди, то з кесарем каші не звариш, та й виводять худобу. І, чого доброго, дійде до того, що незабаром корів почнуть заносити до Червоної книги...

Невигідно вирощувати на продаж і свиней та бичків. Корми дорогі, мороки багато, а фінансовий результат більш ніж скромний. Щоправда, перекупники нині платять за кілограм свинини в живій вазі по 16—17 гривень, за яловичину — 12—13 гривень. Але ж продають м’ясо на ринках принаймні втричі дорожче, не допускаючи до прилавків тих, хто його виростив. Єдина радість, що хоч податками не обкладають. Щоправда, раніше ті, хто здавав худобу на м’ясокомбінати, хоч і потерпали від оподаткування, але взамін отримували дотації. А цьогоріч на підтримку тваринницької галузі в область з державного бюджету надійшла просто-таки жалюгідна сума, і то лише як стимуляція за приріст поголів’я корів у сільгосппідприємствах.

Не додав авторитету уряду й такий загалом потрібний захід, як ідентифікація та реєстрація тварин юридичних і фізичних осіб. Уже тоді, коли органи статистики проводили перепис худоби, почалося її чергове вирізання в індивідуальних господарствах. Бо навчені гірким досвідом селяни не стали чекати, поки їх обкладуть черговими поборами, як, скажімо, за приватизацію збудованих батьками та оформлених як спадщина хат і господарських будівель. І як у воду дивилися. Тепер без бірок на обох вухах у корови чи свині селянин не має права продавати молоко і м’ясо та й довідку від ветеринара не отримає. А коштує це «задоволення» для людей з мінімальними трудовими доходами не так і мало — 60 гривень за ідентифікацію великої рогатої худоби і 12 гривень — свиней. Поки що, бо, як відомо, апетити в тих, хто доривається до народних грошей, безмірні.

І все-таки хочеться подякувати уряду хоча б за те, що він домігся відстрочення на п’ять років прийнятих Верховною Радою України змін до Закону «Про безпеку і якість харчових продуктів». Бо хоч би які мудрі були рекомендації Світової організації торгівлі щодо заборони продажу на ринках молока ручного доїння та м’яса забитої на селянських подвір’ях худоби, у нас ці продукти чомусь набагато кращі за ті, що реалізуються в супермаркетах. Та й не так-то просто навести лад у цій справі, якщо обладнання м’ясокомбінатів і забійних цехів споживкооперації вирізали на металобрухт ще на початку дев’яностих! І вже зовсім не смішно примушувати пенсіонерку купувати індивідуальний доїльний апарат, що коштує 4200 гривень на заводі, коли заїжджий перекупник за саму корову стільки не дасть! Оскільки в сільгосппідприємствах, здатних виконати рекомендації СОТ, нині утримують лише п’яту частину від загального поголів’я великої рогатої худоби і свиней, а держава нічого не робить для розвитку тваринницької галузі, то перспектива вимальовується вельми неприваблива. Може, й справді, почекаємо, поки в особистих підсобних господарствах, котрі за нинішнього безладу в країні стали основою товарного виробництва, доріжуть останню корову і кабана? А тоді й попросимо Європу, щоб годувала нас, бо ми того варті!

Запорізька область

На знімку: свині з ВАТ «Племзавод «Степний» Кам’янсько-Дніпровського району про рекомендації СОТ нічого не чули.