Невідомо, чи були в нашій історії факти, коли клятву на вірність православному козацтву давали турки чи інші мешканці Сходу. Але щоб африканець! Та ще й не у легендарну давнину, а тепер, коли і самим українцям бракує патріотизму. І справді дивина.Це тепер Сіту Тібюрс не просто розуміє, а й усім серцем усвідомлює, що Україна — це незалежна держава, а не частина Радянського Союзу. Коли ж у дев’яностому році виграв конкурс ЮНЕСКО на навчання в СРСР, навіть не чув про Україну. Тоді з Москви його направили у Київ, де в одному з вузів мав навчитися мови. Зрозуміло, що то була російська. А вже після того навчався у Вінницькому політехнічному, а згодом — у Хмельницькому національному університеті.
Оскільки рідною мовою для Сіту була французька, російська давалася йому дуже непросто. І, як тепер зізнається, спочатку навіть довго не міг зрозуміти, що російська і українська — то різні мови. Тільки згодом усвідомив принципову різницю між мовами і державами.
Після закінчення факультету радіоелектроніки Сіту вирішив повернутись додому, в Конго. Але там йшла війна, життя не складалося, тому новоспечений інженер вирішив повернутися у статусі біженця. Цього разу він точно знав, що повертається саме в Україну.
Сказати, що Сіту одразу розраховував на багате і комфортне життя в Україні, було б великим перебільшенням. Адже добре розумів, що зробити кар’єру радіоелектронщика в місті, де знищено радіоелектронну промисловість, йому не вдасться. Але африканський біженець зумів належним чином оцінити інше — мирне життя в державі, без пострілів і насилля. Словом, все те, що нам здається таким буденним, навіть непомітним. Хоча Сіту не став інженером, він зумів знайти для себе роботу. Вже кілька років поспіль викладає французьку мову для всіх бажаючих. Пишається успіхами своїх учнів. І, безумовно, тим, що його син, другокласник Крістіан, тепер однаково вільно володіє і українською, і французькою.
Відстань і час віддалили Сіту від його африканського коріння. Зате вже інше, українське, прив’язало його до нашої землі. Дружину підшукав собі подоляночку. За два десятки років Сіту багато чого перейняв від українських друзів. Любить борщ, пробував бурячанку, наспівує веселих пісень про куму... Все це теж часточка нашого національного духу. Але Сіту добре зрозумів, що йому пощастило жити серед народу із справді великою культурою і давніми традиціями. Недаремно ж став громадянином України і прикипів душею до козаків.
З козаками крайового козацького товариства імені Богдана Хмельницького Українського козацтва Сіту знайомий давно. З ними стояв всі дні на хмельницькому майдані. З ними відзначав ювілей Пилявецької битви, з ними проходив тренувальний вишкіл. Тому ідея прийняти Сіту до козацького братства нікого особливо не здивувала. Щоправда, африканське походження і католицьке віросповідання викликали певні сумніви. Тому рішення і дозвіл на посвяту довелось отримувати аж у столичного керівництва. Тільки після того козаки крайового товариства провели посвяту.
Спочатку настоятель церкви Пантелеймона-цілителя отець Леонід провів богослужіння, прийняв присягу на вірність козацтву і Україні, а потім благословив новоспеченого козака. Потім, за традицією, Сіту поцілував козацький прапор і шаблю. Як заведено, побратими «благословили» його трьома ударами нагайкою, аби не загордився, пам’ятав на все життя науку братства і рівності. Тут-таки, в церкві, була прочитана ухвала про присвоєння козаку Сіту Тібюрсу звання ройового.
Після такої церемонії козак, зазвичай, отримує ще й нове прізвисько. В побуті друзі називають Сіту Беном, тому дехто запропонував так і залишити за ним це ім’я. Але ж хіба личить справжньому козакові таке прізвисько? Тому козаки пожартували: «Нехай буде Сніжком». Проте чи залишиться за Сіту це ім’я, поки що невідомо.
