Державна політика в галузі трудової міграції потребує вдосконалення

На сьогоднішньому етапі розвитку України, ускладненого світовою економічною кризою, усе помітнішою проблемою стає демографічна ситуація. Конкретно йдеться про негативну динаміку народжуваності та смертності, а також мінусове сальдо міграції. Згідно з останнім прогнозом Відділу економічних і соціальних проблем ООН, до 2050 року населення України може скоротитися майже вдвічі, з 46 до 26 млн. чол. І саме трудова міграція відіграє провідну роль у даній проблемі. Адже сьогоднішня Україна — міграційний донор, а не міграційний реципієнт. Масова міграція є загальносвітовою тенденцією сучасності, в якій наша країна відіграє далеко не останню роль. За різними експертними оцінками, масштаби міграційних поїздок українських громадян за кордон коливаються в межах від чотирьох до семи млн. осіб — це від 8,6 до 15,1% чисельності усього населення України та від 19,5 до 34,1% економічно активного населення України працездатного віку. Таким чином, з України мігрує за кордон від п’ятої частини до третини економічно активного населення працездатного віку.

Основними країнами-реципієнтами української робочої сили останнім часом виступають: Росія, Польща, Чехія, Італія, Португалія, Німеччина, Словаччина, Греція, Іспанія. Тут варто буде зазначити, що в нас звикли говорити про трудову міграцію переважно на Захід, тоді як насправді головним реципієнтом такої міграції виступає Російська Федерація. Про справжні обсяги цієї недокументованої міграції (в українських джерелах мені зустрічалися цифри від одного до трьох мільйонів чоловік) ніхто з наших посадовців навіть і гадки не має. Працівники цієї групи трудових мігрантів можуть легко і законно виїхати до Росії завдяки безвізовому режиму, але більшість із них працює незаконно, без дозволу. Такі мігранти приїжджають з усіх регіонів України. Найбільше — чоловіки, які працюють разом із вихідцями з країн Середньої Азії на новобудовах, особливо навколо Москви, Санкт-Петербурга, Самари та інших індустріальних центрів.

Однією з причин відсутності в нас занепокоєння з приводу міграції до північно-східного сусіда може бути її очевидна і безперечна, так би мовити, нормальність. Українці тривалий час працювали в Росії на тимчасовій основі, головним чином у формі цілих бригад, і існують відомі мережі, які полегшують цей процес. Деякі з цих мереж мають бізнесовий характер, а деякі, і таких більшість, зрослися з організованою злочинністю. Тому майже всі українці в Росії сьогодні працюють в тіньовій економіці.

А от трудова міграція до країн Європейського Союзу привертає набагато більше уваги завдяки не тільки її значним розмірам, але також і її відмітним особливостям і відносній новизні. За оцінками нашого МЗС, приблизно 300 000 українців працюють у Польщі, 200 000 в Італії, до 200 000 у Чеській Республіці, 200 000 в Іспанії і 150 000 у Португалії. І в усіх цих країнах вони мають лише обмежені можливості працювати законно, незважаючи на деякі недавні зміни законодавства, кампанії з легалізації та міжурядові угоди.

Здебільшого трудові мігранти України в Європі та Росії — це високоосвічені та висококваліфіковані фахівці (80% мають повну вищу або базову вищу освіту). Вони працюють переважно в таких галузях, як транспорт, будівництво, торгівля, переробна промисловість. Якщо говорити про вік трудових мігрантів, то це найбільш працездатна частина трудового потенціалу України: 60% працюючих-мігрантів мають вік від 20 до 44 років, 70% трудових мігрантів — чоловіки.

На жаль, більше 90 відсотків українських трудових мігрантів, які працюють сьогодні за кордоном, роблять це нелегально — тобто без відповідного дозволу на працевлаштування і трудового договору, укладеного з іноземним роботодавцем. Нелегальні трудові мігранти вже самим своїм статусом ставлять себе поза законом і тим самим створюють чимало проблем як для себе, так і для своєї держави, яка не в змозі у цьому випадку їх захистити —  зокрема, забезпечити їх соціальний та правовий захист за кордоном.

Традиційно вважається, що Україну залишають переважно вихідці з Західної України, економічна ситуація у якій є складною, а мешканці південних та східних областей добре почувають себе в промислових Дніпропетровську, Одесі, Донецьку, Кривому Розі або Луганську. Однак це далеко не так, і причиною виїзду за кордон є не лише безробіття. Тут треба говорити про низку більш глибоких і вагомих причин. Безперечно, найвагомішим мотивом трудової міграції українців є відсутність у країні роботи взагалі та роботи, яка б приносила стабільний дохід. Але причинами еміграції українців є і дискомфорт від загальної нестабільності в Україні, і повсюдна корупція, і відсутність можливостей для розвитку та самореалізації, і незахищеність від зловживань з боку владних структур.

Окрім того, трудова міграція, як досить масове явище, не сприяє наповненню пенсійного і соціального фондів через відсутність відрахувань від доходів заробітчан. Вона також призводить до втрати кваліфікації, оскільки особи з високим рівнем професійної підготовки здебільшого виконують за кордоном малокваліфіковану роботу. Так, можна стверджувати, що кожного бюджетного року в нашу країну від мігрантів надходить 4,5 млрд. дол., що перевищує навіть суму іноземних інвестицій в нашу економіку. Але лише 3,6% заробітчан організовують за кордоном власну справу. Ще однією тенденцією є відтік грошей, зароблених українськими мігрантами, з українських банків у західні. Якщо раніше наші мігранти вважали за краще класти гроші на депозити в українські банки, то тепер, під час кризи, тривога людей за свої трудові заощадження спричинила недовіру до національної банківської системи. Зростаючими є і проблеми зменшення населення працездатного віку в Україні і збільшення навантаження на нього.

Через збільшення валютних ресурсів окремих сімей заробітчан відбувається зростання цін на товари і послуги на внутрішньому ринку без відповідного підвищення купівельної спроможності основної маси населення. Це веде до ще більшого розшарування суспільства. Існує також загроза втрати конкурентоспроможності вітчизняними фірмами через ввіз до країни дешевих товарів «човниками».

Досить болісною для нашого суспільства стає проблема покинутих дітей. Після від’їзду одного з батьків на заробітки дитина опиняється в емоційному дискомфорті. Конфронтація між дітьми мігрантів та самими мігрантами все частіше набуває таких тяжких соціальних та психологічних форм, як погане навчання, затримка в психічному і соціальному розвитку, вступ до злочинних угруповань. А в кінцевому підсумку молоде покоління, що росте без батьків, які заробляють за кордоном гроші, в майбутньому не зможе створити нормальні сім’ї.

Через малі квоти і високі податки в своїх країнах іноземні роботодавці схильні до нелегального найму. А багато українців навіть не знають про легальний механізм виїзду і, як правило, шукають нелегальні шляхи, що є і ризикованими, і дорогими. Мігранти масово використовують студентські візи, нехтуючи обмеженням на кількість робочих годин, туристські візи тощо.

Потреба у вивченні мови країни перебування є найсерйознішою для успішної трудової міграції. Без мови влаштуватися на роботу в країнах Європейського Союзу, а тим більше відстояти свої права, для українця стає вкрай проблематично. 40% потенційних мігрантів планують виїзд на заробітки без знання мови вибраної ними країни. Ще однією проблемою є низька інформованість заробітчан про законодавство країни працевлаштування.

Ставлення бізнесменів і чиновників за кордоном до українських нелегалів є доволі негативним. Їх безкарно грабують, б’ють, кидають у в’язниці без жодного суду і слідства. Адаптуватися до нових умов українцям досить складно і в психологічному плані, враховуючи особливості нашого менталітету.

Сьогодні серед заробітчан все більшою стає частка жінок. Негативними наслідками цього є зниження їх репродуктивної функції, наркоманія, збільшення ризику ВІЛ-інфікування. В результаті дівчата і жінки, за своїми фізіологічними даними найбільш підготовлені до материнства, не можуть брати участі у процесі відтворення населення України. Організації з захисту прав людини оцінюють число українських жінок, яких тримають у сексуальному рабстві в Європі, приблизно в 100 000. Лише 15% з них знали, що їх чекає, інші 85% щиро вірили, що отримують роботу офіціанток, танцюристок, гувернанток, покоївок тощо. Вже достатньо ґрунтовно доведено: майже третина «живого товару», призначеного для секс-індустрії Італії, прибуває з України завдяки міжнародним злочинним угрупованням. І не випадково кілька років тому тодішній президент України Леонід Кучма згадав про українських жінок, які працювали в Італії, виключно, як про повій.

Поширена думка, що основними сферами, де зайняті працівники-мігранти, є будівництво, сільське господарство (збирання врожаю), домашнє господарство (прибирання оселі, готування їжі, догляд за дітьми та людьми похилого віку), сфера торгівлі та сервісу (у тому числі — готельний бізнес). Але це не зовсім так: з України виїжджають за кордон і вчені, і викладачі, і спеціалісти в галузі медицини та високих технологій, і програмісти. Тому проблема «відпливу умів» для нашої країни є вкрай болючою і актуальною. Втрати у сфері науки унаслідок відпливу кращих українських умів за кордон оцінюються нині в сумі, що перевищує 1 млрд. доларів на рік.

Загрози, що мають вищезазначені негативні наслідки, за роки незалежності спонукали можновладців створити певні організаційні та законодавчі норми управління міграцією. Сьогодні державна міграційна політика в Україні проводиться шляхом: прийняття відповідних законодавчих та інших нормативно-правових актів у сфері міграції, затвердження і виконання державних та регіональних цільових програм у цій сфері; забезпечення ефективного управління міграційними процесами через посилення взаємодії державних органів у розв’язанні міграційних проблем; фінансування (правда, вкрай незадовільне) проведення державної міграційної політики, що здійснюється за рахунок коштів та у порядку, передбаченому законодавством України; здійснення заходів з інформаційного забезпечення та супроводу державної міграційної політики.

На національному рівні регулювання міграції в Україні здійснюється Державною міграційною службою, створеною постановою уряду від 24 червня 2009 року і яка є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах міграції, громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб.

Україна бере участь у міжнародному співробітництві з іншими державами, міжнародними організаціями та установами. Станом на сьогодні Україна є стороною 11 двосторонніх міжнародних договорів у сфері працевлаштування — з Азербайджанською Республікою, Республікою Білорусь, Республікою Вірменія, Соціалістичною Республікою В’єтнам, Латвійською Республікою, Литовською Республікою, Великою Соціалістичною Народною Лівійською Арабською Джамагирією, Республікою Молдова, Республікою Польща, Португальською Республікою, Російською Федерацією.

З метою посилення правового та соціального захисту громадян України за кордоном у березні 2007 року прийнято Закон України «Про ратифікацію Європейської конвенції про правовий статус трудящих-мігрантів». Реалізація положень конвенції певним чином сприяє удосконаленню державної системи правового та соціального захисту громадян України за кордоном, які працюють у країнах Ради Європи.

Але, незважаючи на те, що основи міграційної політики в Україні сформовано, управління процесами міграції ще не є досконалим. Наведені на початку матеріалу цифри та факти переконливо свідчать: в Україні так і не сформовано державної міграційної політики, яка б відповідала інтересам держави та українського суспільства в цілому. Отже, очевидно, що в державі не створено законодавчо-нормативну базу, яка б комплексно регулювала всі питання трудової міграції українських громадян.

З другого боку, неповною мірою задіяно важелі для досягнення домовленостей та укладання договорів України із сусідніми країнами щодо спрощеного візового режиму, умов перетину кордонів і перебування українських громадян прикордонних регіонів України на території сусідніх країн.

Моє переконання підтверджує і звернення українських заробітчан Італії, Іспанії та Португалії до парламентаріїв України напередодні парламентських слухань на тему «Закордонне українство: сучасний стан та перспективи», що відбулися у Верховій Раді України 14 жовтня 2009 року.

Перш за все, лідери найбільших громадських організацій українців у цих країнах запропонували парламенту і уряду України закріпити за ними статус трудових мігрантів.

Серед вимог заробітчан — покращити роботу українських консульств за кордоном, забезпечити українських мігрантів правом страхування, зокрема на випадок смерті, а також визнати в Україні закордонні дипломи про освіту. Інша вимога українських заробітчан — реалізація права на освіту: адже сьогодні українські школи за кордоном створено виключно з ініціативи самих іммігрантів. Нині вони входять в організації, які не є українськими. Наприклад, у Португалії Українська міжнародна школа відкрита в рамках так званої слов’янської школи при російській організації «Мир». Вона співпрацює виключно з російським посольством і не співпрацює з українським дипломатичним відомством.

Голос наших співвітчизників за кордоном був почутий народними обранцями. У постанові Верховної Ради про рекомендації зазначених парламентських слухань було чітко окреслено низку заходів з метою вдосконалення механізму захисту прав та інтересів трудових мігрантів. Зокрема, зазначено потребу в розширенні консульської присутності нашої держави в країнах масової трудової міграції. Розв’язанню проблем українських трудових мігрантів у правовому полі сприятиме також укладання відповідних двосторонніх угод з визначенням у них порядку працевлаштування громадян, їх соціального захисту, страхового та пенсійного забезпечення, визнання документів про освіту.

Враховуючи значну кількість існуючих проблем у цій сфері та необхідність їх законодавчого врегулювання, учасники парламентських слухань внесли пропозицію провести в 2010 році окремі парламентські слухання на тему «Сучасний стан та шляхи врегулювання проблем у сфері захисту прав трудящих мігрантів — громадян України». Також було запропоновано: 

— внести зміни до виборчого законодавства України щодо забезпечення права громадян України, які перебувають за кордоном, обирати та бути обраними;

 — постійним делегаціям Верховної Ради України посилити співпрацю з міжнародними парламентськими організаціями з метою привернення уваги світової спільноти до проблем дотримання прав закордонних українців; 

— членам міжпарламентських комісій, депутатським групам Верховної Ради України з міжпарламентських зв’язків із зарубіжними країнами активізувати двосторонні зв’язки з метою підтримки національної самобутності закордонних українців, захисту їхніх прав та інтересів.

Як бачимо, наш законодавець проблему усвідомлює, радиться з громадськістю, враховує її інтереси. Втім, зрозуміло, що мова йде тільки про початок великої державної роботи, яку мають цілеспрямовано та послідовно виконувати наші народні обранці та урядовці. Наступними етапами цієї відповідальної і вкрай важливої роботи, на мою, думку мають стати: 

— приєднання України до проекту Конвенції про правовий статус трудящих-мігрантів та членів їхніх сімей держав-учасниць СНД; 

— розробка та прийняття законопроектів про основні засади державної міграційної політики; про прикордонну трудову міграцію; про регулювання міждержавної трудової міграції; про соціальний захист трудящих-мігрантів; 

— удосконалення механізмів легального працевлаштування громадян України за кордоном на основі системи міждержавних угод та міжурядових договорів про взаємне працевлаштування громадян та їх соціальний захист, забезпечення реалізації їхніх прав; 

— продовження практики укладення договорів і досягнення домовленостей щодо спрощення візового режиму, умов перетину кордонів та перебування українських громадян на території інших країн; 

— поширення практики укладення угод про співпрацю прикордонних регіонів держав, що межують з Україною, з питань розвитку прикордонної міграції і взаємного врегулювання трудової діяльності громадян, які працюють на прикордонних територіях за межами своїх держав; 

— розробка та реалізація державної програми щодо забезпечення комплексного підходу до регулювання різних форм трудової міграції, оптимізації міграційних потоків для забезпечення сталого соціально-економічного та демографічного розвитку країни; 

— приведення нормативно-правових норм України у відповідність з положеннями ООН, МОП і СОТ стосовно трудових мігрантів.

Важливим напрямком вдосконалення міграційної політики України є створення і підтримка інформаційного забезпечення управління міграційними потоками шляхом створення Єдиної інформаційної системи обліку та аналізу міграційних потоків в рамках інтегрованої міжвідомчої автоматизованої системи обміну інформацією.

Надзвичайно актуальним, на мою думку, є розробка і прийняття законопроекту про правовий статус трудових мігрантів, який би дав чітке визначення українського трудового мігранта як такого, що належить до окремої категорії осіб.

Законопроектом також доцільно передбачити обов’язок Міністерства закордонних справ і Центральної виборчої комісії організовувати голосування у такий спосіб, щоб кожен громадянин України, який перебуває за кордоном у день голосування та виявив бажання проголосувати, міг реалізувати своє виборче право. Держава має зробити все, щоб максимальна кількість людей, які висловили бажання, змогли проголосувати чи через відкриття додаткових виборчих дільниць, чи через створення листовного голосування, як, наприклад, в Італії.

В майбутньому законопроекті буде слушним врахувати пропозицію громадських організацій українців за кордоном щодо 

визнання в Україні документів про освіту інших держав. На підставі документів про освіту іноземних держав діти українських трудових мігрантів повинні мати право на вступ до середніх та вищих навчальних закладів України за умови складання екзамену з української мови. А Кабінет Міністрів України має розробити спеціальні навчальні програми для українських недільних шкіл за кордоном, порядок вивчення українознавчих предметів та отримання відповідних атестатів.

Реалізація запропонованих законодавчих ініціатив, на мою думку, сприятиме реалізації прав людини та громадянина не тільки в Україні, а й за її межами, підвищить міжнародний авторитет України та стане важливим кроком на шляху до її реальної інтеграції в міждержавні об’єднання.