Сухомлинський в радянській цивілізації

Це перше на теренах колишнього Союзу колосальне за фактажем дослідження. На поверхню із глибин піднято маловідомі й зовсім невідомі факти. Вони стосуються гострої полеміки навколо нарисів Василя Олександровича «Етюди про комуністичне виховання».

«Книга була у моїй підсвідомості багато літ. Вона просилася на світ у якихось деталях, жила в окремих епізодах, в постійному моєму прагненні до синтезу. Полеміка, що почалася в 1967 році в радянській педагогічній пресі навколо «Етюдів», значною мірою вплинула не тільки на долю батька, його творчість, а й на подальший розвиток педагогічної і шкільної практики в країні».

Книжці Ольги Сухомлинської потрібна велика хода. Звичайно, її захочуть мати педагоги в країнах колишнього Союзу. І в багатьох куточках світу, де знають Василя Сухомлинського.

Звичайно, її треба перевидати українською.

У 50—60-ті роки велика держава жила за подвійними стандартами, контролюючи навіть думки громадян. І ось з’являється сміливець, який мужньо в пресі заявляє: подвійна мораль небезпечна для майбутнього країни, неолюднені стосунки формуються вже за шкільною партою.

«Верхи» мовчали. Тоді він зі своїм педагогічним колективом активно зайнявся гуманізацією виховання дитини в суворих реаліях соціалізму. Про цікавий досвід почав розповідати в серії статей «Етюди», що систематично з’являлися в московському журналі «Народное образование». Вони були написані сміливо, зі знанням справи, без високочолості. Це допомогло тисячам учителів підняти голову. Декого незвичний погляд на гуманну педагогіку вирвав із комфортної сплячки, змусив переосмислити усталене і незаперечне.

Сміливцем, який почав ворохобити не тільки учительство, а й всю країну, став директор сільської школи в селі Павлиші (Кіровоградщина) Василь Сухомлинський. Він рятував серцевину людських вартостей у найніжнішому віці. А були ж люди демонстративно байдужі до основ гуманної педагогіки. Було чимало вчених — прибічників авторитарної педагогіки.

Дві різні точки зору — отже, потрібна полеміка? Утім, радянська форма проведення дискусії — це коли наперед відомо, хто переможе в «прє словєсной», як говорили в старі часи.

Найганебніша дискусія під умовною назвою «Як треба виховувати підростаюче радянське покоління» розпочалася в «Учительской газете» (тираж півтора мільйона) у 1967-му. Масштаби цькування педагога міг організувати в ті роки тільки верховний орган влади з подачі Академії наук, Міністерства освіти.

А ще були таємні доноси в ЦК Компартії від окремих учених. Наприклад, від Валентина Кумаріна — доктора педагогічних наук: «Сухомлинський проповідує якийсь абстрактний гуманізм, орієнтує на загальнолюдські, а не класові цінності. Він небезпечний».

Приводом для полеміки послужили нові, нестандартні підходи до виховання, запропоновані в «Етюдах». Згодом вона зачепила всю педагогічну творчість Сухомлинського.

Відшукали «потрібну людину» — Бориса Ліхачова, кандидата наук з Вологодського педінституту. Він виступив першим. Потім пішла серія розгромних статей інших замовних авторів. Однак не надрукували жодної на захист педагога (про це свідчать архіви). Не надрукували й відповідь Василя Сухомлинського опонентам.

Що то — радянська цивілізація?

— Ця дискусія належить виключно радянській цивілізації, не схожій на жодні інші. Це штучне утворення бере початок у 1917 році й будувалося в основному в умах політичних та ідеологічних керівників, політика яких — беззаперечне виконання рішень партії. Одержавлення людини, погляд на неї як на дешеву робочу силу. Войовничий атеїзм, несприйняття іншої точки зору, що завжди розглядалась як ворожа. Під прицілом радянської цивілізації, перш за все, завжди була освіта і культура.

Але змінювалися умови і люди. Радянська цивілізація «хрущовського десятиліття» висунула шестидесятників і Василя Олександровича.

До пори до часу публікаціями Сухомлинського зачитувалися, їх чекали не тільки вчителі. Це були ще й уроки критичного мислення. Уже в середині 50-х вони ставали відвертим викликом догматичним і реакційним оборонцям старого, авторитарного виховання: у підтексті читався скепсис до ідеалів та ідей комунізму, які не підлягали, на думку ідеологів, сумніву.

Сухомлинський випереджав свій час, ніби знав, що відпущено йому мало. Застерігав від того, що далеко не всі тоді помічали. Урешті, не помічають і нині.

— У радянського школяра неймовірне заниження своїх достоїнств. Такі не будуть у житті успішними й самостійними.

— У часи «збільшовиченої ери» в нашому суспільстві відбуваються великі зміни в моралі не в кращий бік. Це деградація соціальна і моральна. Формується масоподібна людина, готова йти за тими, хто голосніше вигукує лозунги.

— Мене здивував погляд мого опонента на покарання як на необхідну, неминучу річ у системі виховної роботи. Я не з пальця висмоктав ту істину, що дітей можна виховувати лише добром, лише ласкою, без покарань. І якщо в масовому масштабі в усіх школах це поки що неможливо, то не тому, що виховання без покарання неможливе, а тому, що багато вчителів не вміють ще виховувати без покарань. У Павлиській школі вміють.

Ставши вже відомим ученим у вітчизняній і світовій педагогічній науці, Василь Олександрович свідомо обминав обов’язкову комуністичну риторику — завжди відчував її тягар. Як людина високоосвічена, тонка, з аналітичним складом розуму, вже всередині 50-х відчув: система почала розпадатись. Берегти треба дітей і молодь. З усіх загальнолюдських моральних проблем, стверджував він, головна — це Добро в людині.

— Той, хто придумав, що виховувати означає ламати й забороняти, був недоброю людиною.

— Людина — то неймовірно складний світ. У ній може бути не тільки добре і зле, але й дивне, і те, що важко осягнути...

На диво прості й мудрі закони моралі. Але що почалось? Офіційні ідеологи відчули небезпеку, яка йшла із Павлиша. Це хто там посмів говорити про гуманізм та ще й без необхідних ідеологічних забарвлень: пролетарський, соціалістичний, комуністичний? «А людяності взагалі не існує, то міщанство». «Ми покликані виховувати борців, а не просто хороших людей». «Це що за міфічна безкласова людяність, який гуманізм, яке служіння дітям?», «Для захисту соціалістичних ідеалів добро має бути з кулаками». «Він прибічник релігійної моралі».

Так почалась довга дискусія по-радянськи.

Не забуваймо, що Сухомлинський, кандидат педагогічних наук, був добре обізнаний із світовою педагогікою і психологією. Треба було визнати велич людини, яка випереджала свій час.

Однак у високих кабінетах ЦК вирішили інакше: те, що пропонує «небезпечний директор сільської школи» — небезпечне для радянської педагогіки явище. Надійшло побажання (чи порада? наказ?) провести ще й широке обговорення і засудження за допомогою громадської думки. Розгромних публікацій 1967 року виявилось мало.

Мова, якою послуговувались опоненти, була іронічна, повчальна, оцінка — упереджена. Крикливі, бездоказові наскоки. І жодного теплого слова, жодного світлого місця. «Диверсант від педагогіки» (Борис Ліхачов).

— Мої етюди про В. О. Сухомлинського закінчуються трьома останніми роками його творчого життя. Було неймовірно важко. Батько дописував у цей час програмну для себе роботу — «Серце віддаю дітям» (1968). Він творив педагогіку нового типу, порушував багато проблем, що стосувались виховання.