Нова школа у селі Возилові, що у Бучацькому районі на Тернопільщині, безперечно, вистраждана. Понад дванадцять років діти ходили на уроки у пристосовані приміщення: магазин, сільську раду, дитячий садок. Виросло ціле покоління     школярів, яке не знало нормальних умов навчання.

Про цю школу кілька років тому писав і «Голос України». Стаття «На уроки до... магазину» мала чималий резонанс в області і районі. Зустріла я тут і багаторічного читача нашої газети, уродженця Возилова, а нині мешканця Коломиї на Івано-Франківщині Михайла Стрільчука, котрий також звертався до редакції по допомогу у цьому питанні. Михайло Васильович каже, що сам свого часу навчався по хатах і не хотів, щоб це повторили його маленькі земляки, оббивав пороги найвищих інстанцій у Києві. А на новосілля привіз папір.
Приміщення Возилівської школи І-ІІ ступенів було визнано аварійним у травні 1996 року. З того часу і почалися поневіряння школярів. Вчилися у дві зміни, сиділи у пальтах і куртках, писали в рукавицях, часто хворіли. Поки була селянська спілка, роботи ще велися, потім вона розпалася, на кілька років припинилося фінансування, яке здійснювалося з державного бюджету. В ході реконструкції довелося змінювати проект, шукати нового підрядника. Ним стало ТОВ «Рембуддільниця» з м. Бучача.
Слід сказати, постаралися будівельники на славу. Двоповерхове приміщення школи стало справжньою окрасою села. Просторі класи, спортзал, їдальня, всюди тепло. На новосілля зійшлися і старі, і малі мешканці Возилова. А символічний ключ вручив школярам Президент України Віктор Ющенко. Він також зробив подарунок: передав документи на комп’ютерний клас. «Буде школа — житиме й село», — сказав глава держави.
За словами директора школи Володимира Павлюка, нині в школі навчається 148 дітей, 14 малюків ходять у підготовчу групу. Порівняно з іншими селами (на Тернопільщині більше 80-ти малокомплектних шкіл) це ще непогано. Але роботи у селі немає, тому молодь роз’їжджається, хто куди. Батьки першокласника Павлика на заробітках у Португалії. І хлопчик там народився. У дворічному віці привезли його до бабусі, тут і до школи пішов. Ганна Миколаївна каже, що малий дуже скучає за мамою і татом, але що поробиш... Молоді планують щось заробити і повернутися в Україну, але вже не до рідного села: вкладають гроші у будівництво квартири під Тернополем. Дітей заробітчан у школі багато. Бабусі й дідусі, як би не старалися, не замінять батьків. Возилів дуже мальовничий, розкинувся над Дністром, має багаті традиції, працьовитих людей. Тут би зелений туризм розвинути, якесь невелике виробництво відкрити, щоб люди мали роботу і не їхали у світи... Але маємо те, що маємо. Наразі — нову школу. І то радість.