Без сумніву, підвищення матеріальної допомоги при народженні дитини — вчасний і необхідний крок держави, котрий підтримує сім’ї, стимулює їх мати не лише первістка. Однак є в цьому позитиві і зворотний бік медалі. Чимало так званих кризових, або неблагополучних, родин збільшують кількість членів свого сімейства лише з однією метою — отримати державні гроші задля свого особистого безбідного існування. А дітей залишають напризволяще.

Допомогу отримали, де поділи — невідомо

У родині Петраченків (усі імена та прізвища змінено з етичних міркувань), яка живе в одному із сіл, підпорядкованих Іркліївській сільській раді, — восьмеро дітей. Найстаршим за двадцять, найменшому немає й чотирьох.

— А мама на роботі, і тато не дома, — з осторогою визирає з-за похиленої хвіртки замурзане хлоп’я з блакитними очима. З одягу на ньому лише подрана засмальцьована сорочка, яку він, певно, доношує після старших братів.

— А ти що, сам лишився? — з подивом заглядаємо за паркан. — Як тебе звати?

— Славик-комарик, — не вимовляючи «р» відказує маля. — І я не сам. Є ще Даринка-сестричка. Вона зосталася дома — за мною і Надею дивитися.

Хто така Даринка та Надя розуміємо за мить. З напіврозваленої хатини без вікон, що колись, мабуть, була повіткою, мчить до брата дівчинка років дев’яти. Одягнута трохи краще, однак про чисте вбрання годі казати. На руках насилу тримає напівголе немовля.

— Це Надюша, доця найстаршої сестрички, — пояснює Даринка, підсівши до нас.

Згодом від односельчан дізнаємося, що Надійка — хвора від народження. Її мама дитя виховує сама, без чоловіка. А живе з батьками. Про них, до речі, в селі кажуть як про людей роботящих.

— Мати в них працює на фермі зранку до вечора. Батько теж не сидить склавши руки... як не п’є, — пояснюють селяни. — Але ж злидні в них непробудні! Діти недоглянуті, завжди брудні, ходять у драних недоносках. На двійко найменшеньких Петраченки і гроші від держави отримали. Де тільки поділи — хто його зна...

Тим часом заходимо до двору. Перше, що впадає в око, — та-таки напіврозвалена хатина. Дах, видно, протікає, а всередині купи сміття та дитячі іграшки. Тут-таки, неподалік, припнуто кілька собак, а побіля дітей треться ціла купа цуценят. Напроти розвалища стоїть ще одна хата, в якій, вочевидь, і мешкає численне сімейство.

— Найстарший брат, Володя, живе недалечко сам, ми ж усі тут, — охоче пояснює дівчинка. — У нас є ще Коля, тільки він в інтернаті. Сумуємо за ним дуже. Та й Коля хоче додому повернутися, каже, що йому там погано...

Дітей люди виглядять

У цьому ж селі на іншому кутку живе ще одне «щасливе» сімейство Деркачів. Щоправда, і сімейством їх назвати важко.

— Марина спочатку з одним жила в офіційному шлюбі. Народилося в них двійко діточок. Але ж пила вона непробудно, то чоловік і не витримав. Одразу навіть дітей хотів до себе забрати, але щось там не склалося, — розповідає односельчанка Катерина Іванівна. — Тепер прийняла до себе іншого чоловіка. Ще одне дитя народила, а нині знову вагітна. Колись не стерпіла дивитися на тих обідраних і голодних малюків, то й спитала її, мовляв, куди ж ти їх в такі злидні плодиш?! А вона мені: «Я гроші отримую непогані, а дітей і люди виглядять...».

Марина та її співмешканець не працюють. Натомість живуть за рахунок державних виплат на дітей. Двох старших — 11 та 13 років — нещодавно відправили до інтернату.

— Бідні ті діти... Воно, мабуть, на краще, що їх від батьків забрали. Там хоч взнають, що таке чиста постіль чи нормальна їжа, — хитає головою сусідка Деркачів Ольга. — На ту малечу, голу й босу, дивитися вже сил не було. А скільки ж ми їм одежі дитячої повіддавали! Тільки ж Марина усе те в мішки поскладає і дітям не дає... І це за того, що гроші на дітей вони отримують регулярно! Хіба важко тій дитині хоч у школу пристойне вбрання купити? Аж ні — все пропивають. Скільки разів було, що батько бере в магазині цигарки та пиво, а дитині нічого й на копійку не купить! А старших, то, мабуть, ще й били, бо із синячками не раз по вулиці бігали.

Біля батьків зостався найменший Ігор, якому трохи більше року.

— Погано без старших дітей. Тепер ось із малим будемо, — каже 33-річна знову вагітна Марина, пускаючи нас до двору.

Приведу другого — жити буде за що

На обійсті самотньо валяється розшарпана дитяча коляска, що, вочевидь, давно не використовується за призначенням. У кориті з дощовою водою плаває подраний м’яч.

— Ви до нас... А ми грубу вирішили протопити, щоб глина підсохла. А воно чогось у хату потягло, — визирає з будинку співмешканець Григорій. — Оце думали, що треба на зиму готуватися. У нас усе було в чистоті та порядку, а це ось грубу підлатали та сажу потрусили, то трохи закоптилося.

Заходимо до хати. У трьох кімнатах, одна з яких править за кухню, стоїть гіркий дим. Стіни в сажі, підлога вкрита товстим шаром пилу. Єдині меблі — кілька старих ліжок, що світять пружинами, та обчухраний стіл, завалений пляшками. Замість постелі затерті до дір, засмальцьовані матраци і такі само подушки. Тут-таки на долівці грається напівголе дитинча...

— Може, ви дитині хоча б постіль постелили...

— А я стелю на ніч! А вдень знімаю, бо товчуться та мастять, — відказує «дбайлива» матуся, беручи Ігоря на руки.

— Менший хлопчик у вас такий гарний, оченята розумні (зрештою, під брудом лише їх і видно)...

— Тю, а я хіба поганий?! Ви оце приїхали, то, бачте, навіть і не п’яний? — обдаючи перегаром, каже чоловік. — А інших дітей ми ось день на день повернемо. У мого брата теж малих забрали до інтернату, та й нічого. Я ж малих люблю. Он як вона покинула їх, а сама поїхала вештатися, то ми ж нічого — вижили.

За словами односельчан, хлоп’яті на той час, коли Марина вирушила в «мандри», було... 8 місяців! Не побоялася жінка залишити на небайдужого до випивки співмешканця й 11-річну доню. Натомість забрала гроші та й подалася догулювати в іншу область. Де ж узялися у безробітної мами кошти — здогадатися неважко.

— На малого півтори тисячі отримую в місяць. А в лютому друге приведу, то жити буде за що, — запевняє жінка.

Як пояснила голова Іркліївської сільради Надія Бокова, неблагополучні сім’ї для села — велика проблема.

— Ми ж не можемо заборонити жінці народжувати. Щоправда, в окремих випадках, повірте, це було б значно гуманніше. Адже що буде з маляти, яке народилося в питущих батьків? — переймається співрозмовниця. — Діти в них постійно недоглянуті, обшарпані, голодні. Про Деркачів взагалі мовчу — малюки, немов собачата, спали в ганчір’ї! І це за того, що сім’я отримує державну допомогу на меншу дитину. Однак за призначенням, напевно, й копійки не витратили! Звісно, директор школи Василь Юрченко та соцслужби допомагали, як могли. Не раз збирали для них одяг, привозили харчі, бесідували з горе-батьками. Проте все намарно. Тому краще, що старших дітей забрали до інтернату. Принаймні там вони житимуть в теплі і не знатимуть, що таке голод.

Лідія ТИТАРЕНКО, Світлана ЛАЗОРЕНКО.

Черкаська область.

Коментар

Директор обласного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Ніна БабІй:

— У нашому центрі перебуває на обліку 1910 кризових сімей. Причиною неблагополуччя родини може бути не лише алкоголізм, наркоманія, а й хвороба батьків, безробіття, бідність, психологічна, соціальна занедбаність. Щоб розібратися з кожною такою сім’єю, надати їй реальну допомогу, потрібні і фінансовий, і відповідний людський ресурси. На жаль, центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді має обмежені можливості щодо роботи з кризовими родинами. У районах, де проживає у середньому по 300—350 проблемних родин, працюють лише по 3—5 спеціалістів центру. Тільки в чотирьох районах його працівників забезпечено транспортом.

Зарплата в наших людей — 700—800 гривень на місяць. Можна сказати, що фахівці центру працюють на ентузіазмі. Тим часом неблагополучними сім’ями потрібно займатися не вряди-годи, а системно, постійно. Для цього необхідно, щоб уряд не лише звернув увагу на ці серйозні проблеми, а й ужив конкретних заходів. До того ж оперативно, невідкладно. Щоб завтра не було пізно.