«Правосуддя в нашій країні — це право суддів страчувати або милувати злочинців...»

Ця трагедія сталася в ніч на 14 травня. Уже ранком у неділю Калинівку сколихнула страшна звістка: молодший син місцевого сільського вчителя, тихий, спокійний Дмитро Мурга, вісімнадцятирічний студент-першокурсник Миколаївського торговельно-економічного технікуму, загинув. Його труп було знайдено на узбіччі автотраси, яка проходить через сусідні села — Калинівку та Пересадівку. Що трапилося тієї фатальної ночі, в селі точно ніхто не знав, крім того, що напередодні загибелі Дмитро зі своїми друзями — Сашком та Богданом — були на дискотеці в Пересадівці.

У тисячний раз мати Дмитра, Антонина Григорівна, згадує останню мить розставання із сином:

— Мамо, я на дискотеку із друзями, — як звичайно, попередив він. — Мобільний зі мною, коли що — зателефоную.

Звичні слова, звичайні фрази. Скільки разів от так її Дімка тікав на танці: молодість. Калинівські хлопці зазвичай віддавали перевагу дискотеці в сусідньому селі: вона й багатолюдніша, й сучасніша. О першій годині ночі тишу будинку розірвав телефонний дзвінок, за яким пішли гудки. Батьки спробували додзвонитися самі, але набраний номер був поза зоною досяжності. Тоді цей нічний дзвінок, що обірвався, ще не сприймався як перша ознака лиха. О пів на шосту зателефонував Сашко:

— Дмитро вдома?

— А ви хіба не разом?

— Я дівчину залишився проводжати, а Дмитро пішов із Богданом.

В Антонини Григорівни боляче тенькнуло серце: щось не так із Дімою. Якщо пішов раніше, мав бути вже вдома. А коли у хвіртку постукали міліціонери, вона зрозуміла: трапилося щось страшне.

Антонина Григорівна добре пам’ятає першу фразу слідчого: «Добре ще, що ці хлопці зупинилися, назвали свої прізвища, й нам їх не довелося розшукувати. А от друг вашого Дмитра втік...»

Батьки, запрошені міліціонерами на впізнання, побачили жахливу картину: мертвий Дмитро в одному черевику лежав на узбіччі траси. Руки-ноги цілі, все на місці, немає ніяких зовнішніх ушкоджень, лише подряпини на обличчі та калюжка крові під тілом. Сама не знаючи чому, підкоряючись внутрішньому голосу, Антоніна Григорівна пішла вздовж траси по траві, що росла впритул до узбіччя. Їй здавалося, що черевик, який вона обов’язково побачить, допоможе дізнатися правду про те, що тут сталося. Пройшовши кілька десятків метрів, жінка наткнулася на Дмитриків мобільник, поруч валялося взуття. Повернувшись убік сина, вона, нарешті, помітила завмерлу на дорозі червону «Ниву», на якій ганяв Ігор (ім’я змінене), котрий мешкає на сусідній вулиці. Погляд зафіксував дорогу, погнуте крило машини, підійнятий капот, а поруч — слідчого. «Якщо Дмитра збили на дорозі, мають бути сліди гальмування, — чомусь раптом прийшла підказка. — Але ранковий асфальт був чистий, як вимите яйце — жодного гальмового шляху не було. Може, сина вбили десь в іншому місці, а сюди підкинули?»

Приголомшені горем батько з матір’ю кинулися до слідчого — хоч щось правдиве дізнатися про те, що тут сталося, але той без жодних пояснень грюкнув дверцятами «Ниви» і поїхав. Як їм потім пояснили: на експертизу.

Усе було, як у тумані: похорон, труна, яма... Проводити Дмитра в останню путь прийшли вся Калинівка й Пересадівка, приїхали з Миколаєва студенти. Але в тисячній похоронній процесії не було жодної людини з родини водія червоної «Ниви». Ніхто із цього сімейства навіть не спробував висловити жаль потерпілим, поспівчувати, підтримати морально, не кажучи вже про матеріальну сторону... Селом гуляли чутки: Ігор, мовляв, однаково не сяде до в’язниці. Говорили, що чули — як його батько так і заявив: «Усе зроблю, сам у тюрму сяду, а на нари син не піде». Начебто, в їхньої сім’ї є родичі в СБУ: якийсь високий чин — підполковник. У ДТП постраждалі, мовляв, винуваті самі, пустували посередині дороги. А Дмитра, можливо, сам Богдан і штовхнув під колеса. А коли не штовхав, то навіщо йому було б тікати з місця події? Але цим чуткам у Калинівці мало хто вірив: у селі кожна душа — як на долоні, за хвірткою від людей не сховаєшся. Зарозумілості й чванства 23-річному Ігорю не позичати. І на батьківській «Ниві» так літав вулицями, що сільські матері не раз і не два грозили йому вслід, непокоячись за життя дітей. Розпещений хлопчисько із забезпеченої родини, де дітям ні в чому не відмовляли. Будинок його родини — один із найдобротніших у Калинівці: мати Ігоря бухгалтером у колгоспі проробила. А в селі ця посада щось таки значить! І батько, казали селяни, «все в дім, а не з дому».

На той момент уже стали прояснятися обставини нічної пригоди на дорозі. Так і не дочекавшись сина з танців, стривожений батько Богдана вранці пішов його шукати. Різні думки роїлися в його голові. Чому хлопець ховається? А може, сина теж уже немає в живих? Але коли в плавнях, що підходять до самих дач, знайшов куртку Богдана, батько вже здогадався, де його шукати.

Блідого й переляканого Богдана він знайшов на дачі. Те, що розповів йому син, по суті, єдиний свідок трагедії на дорозі, змусило здригнутися.

— Після дискотеки ми з Дмитром пішли додому. Йшли, як звичайно, узбіччям дороги, проти зустрічного руху транспорту. Було темно, машин не було. Раптом позаду на протилежній стороні дороги з’явилося два автомобілі: «Нива» та «Жигулі». Водії на високій швидкості змагалися наввипередки. Раптом «Нива» вискочила на смугу зустрічного руху й пронеслася узбіччям, де йшли ми із Дмитром. Машина зачепила мене по дотичній, а Дмитро впав. Не зменшуючи швидкості, «Нива» помчала далі. Я кинувся до Діми: він не дихав. Спробував робити штучне дихання — нічого не допомагало. (Вже потім стане відомо: удар був страшної сили, і Дмитро помер миттєво. Експертиза встановила численні переломи кісток таза, основи черепа, розриви внутрішніх органів і аорти. — Авт.)

Хвилин через десять до нас під’їхала «Нива»: за кермом сиділи Ігор і його друг Микола. Цих хлопців ми бачили в Пересадівці на дискотеці — вони були п’яні. В той момент мені навіть на думку не спало, що хлопці причетні до смерті Дмитра. Я став розповідати про те, що сталося на дорозі. Вони, ледь тримаючись на ногах, підійшли до Дмитра, пощупали пульс. Потім стали про щось радитися, шушукатися, і я зрозумів, що йдеться про мене. І тоді я все зрозумів, злякався... Я з усіх сил побіг уздовж траси вбік будинку. Червона «Нива» кинулася мене переслідувати. Я різко повернув у плавні, біг, не чуючи під собою ніг, відчуваючи за спиною смерть. Переслідувачі свистіли навздогін і вимагали, щоб я зупинився.

Мене врятувало тільки те, що в них була загальмована реакція, — вважає Богдан, — вони були п’яні. Добігши до дачі, я проліз через дірку в заборі й сховався в тихому місці.

Якийсь час, поганявши по дачах у пошуках утікача, переслідувачі пішли. Богдан тієї ночі й уранці не ризикнув вийти на вулицю..

Калинівка зустріла нас тишею, весняним теплом і акуратно прополотими городами. Минув другий тиждень після смерті Дмитра. В скромній сільській хаті, де живе його родина, ще відчувається тепло його подиху. Миловидна чорноока жінка в чорній косинці, мама Дмитрика, виносить із великої кімнати похвальні грамоти, книжки, які любив читати її син: художня та історична література, енциклопедії, довідники. Дмитро був багатогранною людиною: захоплювався спортом, непогано грав на гітарі, цікавився фізикою та астрономією, учився на спеціаліста-товарознавця митної справи. В чистій затишній верандочці ми розмовляємо втрьох, але відчуття присутності Дмитра не зникало: на фотографії в жалобній рамці в саму душу дивилися допитливі очі юнака...

На прощання хотілося підбадьорити вбиту горем матір. Але підходящих слів не було: все, що спадало на думку, здавалося банальним. Ми залишали цей будинок із тяжким серцем.

У хвіртку будинку на сусідній вулиці, де мешкає Ігор, стукати не довелося. Новина про те, що в село приїхали журналісти, уже розлетілася по хатах. Біля лавочки нас зустрічали мати Ігоря та бабуся. Самого Ігоря вдома не було. Мати повідомила, що сина викликали до міліції. І раптом вона розплакалася:

— Нехай мене люди не судять. У всіх є діти. А що на похорон не пішла, то хіба ж підеш у таку живу рану? Мине час, усе вляжеться, звісно ж, піду: руки-ноги цілуватиму, щоб пробачили. Син розповів: машина його обганяла, він світло перемикав із далекого на близьке, і раптом як щось із неба впало... Не на узбіччі все це було — на дорозі. І гналися вони за Богданом, щоб він нікуди не тікав... Ніхто нічого поганого йому робити не збирався. Мій син тільки вивчився, одеську морехідку закінчив, роботу шукає. І таке горе... 

Гірко плачучи, жінка голосила: «Я собі в пиріжку відмовляла, щоб сина вивчити, я всю душу в нього вклала, він не вбивця, не вбивця, він нікого не вбивав...»

А самого Ігоря ми зовсім випадково зустріли біля парадного входу до райвідділу міліції. Уважно вислухавши наші прізвища, регалії та суть питання, добре вгодований хлопець якось пихато процідив крізь зуби: «В мене немає бажання говорити з вами». І демонстративно відвернувся. Не захотів щось пояснити й старший брат Ігоря, різко обірвавши нас на півслові: «Ви для мене ніхто!»

Як повідомив прокурор Жовтневого району Дмитро Стойков, калинівську справу розслідує досвідчений фахівець. Порушення, які спочатку мали місце, усунуті: за приписом прокурора автомобіль, на якому було скоєно ДТП, уже вилучено у власників і доправлено на міліцейську територію. Проводяться інші слідчі дії у рамках Кримінально-процесуального кодексу, про результати яких буде відомо вже найближчим часом. Дмитро Георгійович запевнив, що ця справа перебуває в нього під особистим контролем.

Дмитра Мурги не стало три роки тому.

Із листа до редакції. «Шановна редакціє! Звертається до вас батько загиблого Дмитра Мурги, сподіваючись, що допоможете відновити справедливість і хоча б частково пом’якшити страшне горе нашої родини. 14 травня 2006 року в ДТП загинув наш 18-річний син Дмитро, Винуватця смерті — п’яного водія було встановлено відразу. Як нам відомо, він намагався усунути свідка — Богдана й не зміг тільки тому, що був дуже п’яний. Під час медичного огляду вміст алкоголю в крові Ігоря становив 2,93 проміле. Результати проведеного розслідування показали: наїзд було скоєно на протилежній стороні дороги, через два метри від бокової лінії. При первинному розгляді черговим слідчим картина того, що сталося, була повністю перекручена. Коли новий слідчий став перевіряти версію попереднього сищика, втрутився начальник Н-го слідчого управління полковник А. Слідчого було відсторонено, за справу взялася інша людина. А. одразу дав нам зрозуміти: карати за смерть нашого сина немає кого. Він нам, батькові й матері загиблої дитини, заявив: «Ігоря теж можна вважати потерпілою стороною, адже ваш син у момент аварії розбив головою лобове скло його «Ниви». Якщо навіть і буде доведена справа до суду, швидше за все, Ігор підпаде під амністію!» І, як з’ясувалося, мав рацію. Тільки дізналися ми про це багато пізніше. Більше року тягнулося слідство, нарешті, справу поштою направили до Жовтневого районного суду. З одного району в іншій у межах області справу переправляли кілька місяців. Цього цілком вистачило, щоб зник обвинувачуваний у справі. Ми неодноразово зверталися до РВВС, нас запевняли: проводяться інтенсивні пошуки. Просили повідомляти, якщо буде якась нова інформація. Ми й повідомляли по телефону, що він часто буває вдома в селі Калинівка, розважається із друзями по кафе. Батько вбивці похвалявся: у нього досить грошей, щоб син ніколи не побачив небо «у клітинку». За хлопцем давно тягнеться шлейф поганих справ, проте за жодну з них він не був покараний. Час від часу міліціонери в Калинівці з’являлися, але чомусь у цей час Ігоря в селі не було — він гостював у родичів в Одесі. Так тривало доти, поки батьки не вирішили оженити хлопця. Весілля відбулося в лютому 2008 року в одному з кафе міста Миколаєва. Ми думали, коли оголошено розшук, весілля буде підпільним, і повідомили про цей захід у міліцію. І отут відкрилася шокуюча правда.

З’ясувалося, ще півроку тому в Жовтневому райсуді відбулося слухання справи (без нас, як потерпілої сторони) і винесено постанову. Суддя С. у присутності вже іншого прокурора Ш. ухвалила кримінальну справу з обвинувачення Ігоря припинити у зв’язку із застосуванням до нього закону України про амністію. Головним аргументом для припинення справи став страшний діагноз... інфільтрований туберкульоз другої категорії. Хвороба його прогресує дивно: відразу після ДТП він буквально за кілька днів оформляє документи на закордонне плавання. Хіба сухотних пускають працювати на кораблях? От і думай тепер: що ж це за правосуддя? У нашій країні правосуддя — це право суддів страчувати або милувати злочинців залежно від чого... Якщо зможете, переконайте мене в протилежному. З повагою, Валерій Мурга».

 

Миколаїв.