Молочникам кисло

Це запитання я ставила не одному представникові молокопереробних підприємств, однак домогтися чіткої і логічної відповіді, а головне такої, яка відповідала б інтересам і переробників, і сільгоспвиробників, так і не вдалось. Всі в один голос кажуть: «Не розуміємо такої політики. Не бачимо практичних механізмів її здійснення. Не знаємо, кому і які тепер перераховувати податки». Та найгірше те, що ця плутанина призводить до невизначеності подальшої долі самих молочних заводів.

— Сьогодні ми платимо нашим постачальникам сировини вже дві з половиною гривні за літр молока. Але припускаю, що дуже швидко ця ціна підніметься до трьох гривень, а, може, і більше, — починає нашу розмову із найболючішого директор Віньковецького сирзаводу Роман Якубов. — Я розумію селян, котрі мають право на належну оплату їхньої праці. Але потрібно усвідомити й інше: механічне підвищення закупівельних цін не тільки не виведе галузь із глухого кута, а поставить її в ще скрутнішу ситуацію».

Ланцюговий механізм цього кроку зрозумілий: подорожчання сировини одразу тягне за собою підвищення вартості готової продукції. І молокопереробні заводи вже зробили цей крок, в середньому піднявши реалізаційну ціну на десять — п’ятнадцять відсотків. До цього додався ще й традиційний чинник зменшення зимових надоїв, через що завжди об’єктивно молоко дорожчає. Таке подвійне стимулювання «молочної інфляції» призвело просто до катастрофічних наслідків.

Покупець змушений відмовлятись від дорогого, і тепер уже майже недоступного продукту. Це, у свою чергу, б’є по фінансовому стану самих молочних підприємств, які, не маючи реалізації, змушені скорочувати виробництво. А, врешті-решт, повертається бумерангом до того ж аграрія, заради удаваної підтримки якого все затівалось. Бо зупиниться завод — нікому буде продавати молоко ні за високою, ні за низькою ціною.

Хоча про повне зупинення виробництва не хоче говорити жоден із молочників, проте так само ніхто не може виключити стовідсотково подібний сценарій розвитку подій. Нині практично всі без винятку підприємства галузі в області працюють в режимі суворої ощадливості сировини. Скажімо, той же віньковецький завод через зимовий дефіцит молока вже змушений працювати через день, переробляючи за дві доби лише тридцять тонн сировини.

Добре, що згаданому заводу поки що вдається втримуватись на ринку, а, значить, і мати відповідні фінансові показники. Але провести вчасно всі платежі й розрахунки на кінець минулого року йому було дуже непросто. Чи вдасться повторити такий фінансовий подвиг завтра, невідомо.

Зрештою, як і те, кому, що і скільки підприємство повинно сплачувати не в майбутньому, а вже тепер.

З точки зору нормальної логіки питання це звучить зовсім абсурдно: як можна зіставляти просто не порівнювані речі. Та виявляється, з точки зору нашого законодавства, можливо і таке.

Минулорічного березня здавалось, що стосунки між переробниками, аграріями та бюджетом нарешті врегульовані, бо саме тоді було відновлено дотації за здане молоко. Все відбувалось так: молочники перераховували податок на додану вартість на окремі рахунки, звідки гроші перерозподілялися тим, хто відправляв молоко на переробку, у вигляді дотацій за кожен літр зданої продукції.

Усе перекреслило рішення Конституційного Суду, котрий разом із законом визнав неконституційним і такий порядок дотування.

Тепер дотація має виплачуватись не за літр зданої сировини, а за утримання кожної голови худоби. Вже саме це положення багатьма тими, хто причетний до проблеми, сприймається неоднозначно, адже гроші завжди виплачуються за реальний товар, в цьому разі — молоко, а не просто за утримання корови, незалежно від результатів праці. Хіба можна поставити в один ряд високотехнологічну сучасну ферму із племінним стадом і, скажімо, господаря-нехлюя, у якого худоба не напоєна і не нагодована? Хіба можна зрівняти їх надої і продуктивність праці?

Втім, це запитання лише для роздумів. Є низка конкретних завдань, які не мають відповіді: кому, як, скільки, в які терміни і хто мусить платити. Бухгалтери та економісти місцевих підприємств лише плечима знизують: не знаємо. Цікаво, що в Інтернеті навіть сторінка з’явилась, де молочники діляться своїми міркуваннями і порадами, як бути. Та поки обговорюють і зволікають із подібними платежами, потерпають від можливих штрафних санкцій.

Буря, яка здійнялась навколо літра молока, поки що не вщухає. І найбільше її хвилі лякають не молочних гігантів, а невеликі місцеві підприємства. Втримувати свої позиції на жорсткому ринку молочної продукції таким, як Віньковецький сирзавод, у великій мірі вдавалось за рахунок відмінної якості товару. Але саме це намагання виробляти натуральний продукт тепер підштовхує молочарів до серйозних фінансових проблем. І ось чому.

Ті самі віньківчани потерпають від навали заготовачів не тільки із сусідніх, а і з дальніх областей. «А чому ви не платите доброї ціни своїм селянам?» — намагаюсь спіймати на гарячому керівника підприємства. «Та в тому то й проблема, що платимо. І не менше від конкурентів. Бо пустими обіцянками нікого не примусиш злити молоко саме в твою цистерну. Але біда в тому, що хочемо отримувати сировину найвищої якості за всіма показниками, а наші конкуренти дуже часто скуповують все, що під руку потрапляє. Зрозуміло, що здавачеві з такими закупівельниками простіше: за тієї самої ціни вимоги менші».

Про те, що «чужинці» можуть купувати молоко без ветеринарних, санітарних дозволів, інших документів, відомо давно. В області вже не перший рік йде мова про те, що щорічно десятки тисяч тонн молока «випливають» за її межі. А від цього втрачають і місцеві бюджети, і свої підприємства. Але зупинити цей процес не вдається. Сила валу перемагає якість добросовісного виробника.

Якщо віньковецький завод і призупинив би випуск продукції, не те що український, а й подільський споживач навряд чи одразу це помітив би. Вибір молочного товару на прилавках залишається доволі широким. Та з часом розуміємо, що втрачаючи ось такі свої «домашні» сироварні та молочарні, втрачаємо справжні сир, масло, молоко та сметану, отримуючи взамін «порошковий» продукт, замішаний на пальмовому жирі.

Та й для Віньковецького району зупинка чи не єдиного успішно працюючого підприємства була б серйозним ударом. Адже лише торік воно сплатило до районного бюджету понад два мільйони гривень. Таких грошей тут більше заробити ніде і нікому.

Подібна перспектива маленького заводу, на якому працює лише близько двох сотень чоловік, може видатись малозначущою на тлі масштабних державних процесів. Але її повторюють десятки і сотні не тільки малих, а вже й середніх переробних підприємств. Якщо й далі зберігатимуться такі тенденції, імовірно, що дуже скоро доведеться говорити про занепад галузі.

 

Хмельницька область.