Енергозберігаючі лампочки можуть із блага обернутися екологічним лихом

Взятися до цієї теми мене спонукала банальна річ — вдома одна за одною почали перегорати лампочки. Знаючи, що це небезпечні відходи, заходжу в Інтернет, щоб з’ясувати, куди їх можна здати для утилізації. Перше, що дізнаюся: згідно з «Гігієнічними вимоги щодо поводження з промисловими відходами та визначення їх класу небезпеки для здоров’я населення» «відходи І класу небезпеки зберігають у герметичній тарі (сталеві бочки, контейнери). У міру наповнення, тару з відходами закривають герметично стальною кришкою, при необхідності заварюють електрогазозварюванням». На цьому поки що і все.

Іду за порадою до завгоспу редакції, адже наша організація також пристала на постанову Кабміну і масово перейшла на енергоощадні лампи. На щастя, в редакції ще лампочки не відслужили свій термін. Тож, як мені пояснили, проблеми вирішуватимуть, як кажуть, у міру їх виникнення. Утім, колись таки це доведеться робити, хоча під час закупки лампочок (а це не роздрібна торгівля) ніхто нашій організації не надав жодних телефонів чи адрес, куди можна було б звернутися, щоб здати відпрацьовані світильники. А такий механізм, вважаю, був би дуже дієвим, бо ми, на відміну від законослухняних європейців, навряд чи з власної ініціативи кинемося здавати відходи. Згадайте хоча б, чим закінчилася кампанія по збору в окремі контейнери макулатури чи пластикової й скляної тари.

Наступний мій дзвінок у Державну екологічну інспекцію, у відділ відходів. Як пояснили там, найбільшим і основним переробником цієї шкідливої продукції є Микитівський ртутний комбінат, що на Донеччині. Безпосередньо в Києві мені назвали кілька невеличких приватних фірм, які збирають і утилізують люмінесцентні лампи. Їх заснували колишні спеціалісти військових підрозділів. Є схожі фірми ще у кількох великих містах та регіонах. На жаль, у глибинці, кажуть, пункти прийому шкідливої продукції годі шукати. Не кажучи вже про збирання ламп у населення. Одне слово, у цьому плані на рівні держави навіть не проводиться роз’яснювальна робота. Відсутні також інформаційні кампанії, співпраця з торгівельними мережами, виробниками, громадськими організаціями тощо. До того ж можна констатувати, що, окрім проблем з утилізацією енергозберігаючих ламп в Україні, є й низка інших. Зокрема, недостатній контроль за якістю цих самих ламп, що призводить до наявності неякісної продукції на ринку.

Звичайно, що на тлі такої безпорадності держави, навряд чи наш громадянин почне сам шукати пункт прийому цих відходів. До того ж, як ви зрозуміли, ця послуга не безкоштовна.

А тим часом точної цифри кількості ртуті, яка сьогодні потрапляє в довкілля, мабуть, не знає ніхто. За даними спеціалістів, сучасні енергозберігаючі лампи містять від 2,5 до 4 міліграмів ртуті. Ця кількість не несе прямої загрози для здоров’я людини, однак, якщо лампа розбилася, фахівці радять не просто ретельно зібрати залишки, а й обробити місце, де лампа впала, звичайною марганцівкою, а кімнату провітрити. Якщо не обмежувати поле зору сміттєвим баком, а подивитися на це глобально, картина вимальовується невтішна: у користуванні ще є лампи, які містять до 150 міліграмів ртуті. Експерти підрахували: якщо помножити цю кількість на кількість населення України та на кількість ламп, які припадають на кожного українця, то щороку в українські смітники потраплятиме більше 500 кілограмів ртуті(!).

Тож, хочемо ми того чи ні, проблема наближається до наших осель. Можна тільки уявити, що буде, коли сотні таких ламп потраплять у контейнери для сміття поруч із нашими будинками та дитячими майданчиками. А така ймовірність дуже велика. Лампи, зроблені зі скла, до звалища навряд чи доїдуть — вони розіб’ються вже у контейнері. Тоді всі ртутні випари осядуть поряд із нашими помешканнями, а нам доведеться цим дихати.

Одне слово, якщо найближчим часом держава не налагодить систему збору відпрацьованих освітлювальних приладів, усі ці мільйони ламп із токсичним газом потраплять на смітник, а потім на сміттєзвалища. До того ж немає гарантії, що викинуті на смітник не розіб’ються вже в сміттєвому контейнері, а ртуть осяде неподалік наших домівок і дитячих майданчиків.

Колись у супермаркеті латвійської столиці я звернула увагу на одну деталь. Там при вході стояла скринька, в яку люди, йдучи до магазину, приносили та здавали відпрацьовані елементи живлення, тобто звичайні батарейки. Якими ми користуємося чи не щодня, а потім звично викидаємо на смітник, хоч переважна більшість із нас і знає, що такі відходи завдають непоправної шкоди довкіллю. Скажете, а куди діватися, ніхто ж їх не збирає. І матимете рацію. Бо, як дізналася потім у Ризі, там серед населення проводиться роз’яснювальна робота, йде соціальна реклама. До того ж, як мені пояснили в магазині, періодично тут навіть бувають знижки для тих, хто добросовісно здає батарейки.

Тим часом Європа готова взагалі відмовитись від ртуті. Наприклад, органи влади в Норвегії та Швеції вже ввели заборону на використання ртуті у виробництві, а також на її імпорт та експорт. Цього року така заборона вступає у дію і в США. Крім того, щоб зменшити обіг ртуті в довкіллі, країни Євросоюзу ще в 2007 році заборонили виготовляти термометри, що містять ртуть. До слова, в США ртутні термометри визнали поза законом ще з 2002 року.

Україна, як і багато інших країн, що розвиваються, на жаль, нічим подібним похвалитися не може.