Михайло Іванович Глущенко у свої 88 — високий, стрункий, з розкішною бородою. Коли був молодший, носив бакенбарди. Точно такі ж згодом вподобав собі син Віктор. На знімку не відрізниш, де батько, де син. На жаль, кілька місяців тому Віктора не стало. Трьох своїх дітей із чотирьох поховав Михайло Іванович.

Родом він з села Лукашівки на Черкащині. «Батько повернувся з громадянської, — згадує Михайло Іванович, — і так я з’явився на світ, четвертий у родині. Матері не радили народжувати, бо із здоров’ям було кепсько, але вона застережень не послухала, тож її не пам’ятаю. Батько одружився вдруге і разом було нас дев’ятеро дітей. Жили дружно. І досі підтримую зв’язки з ріднею». 1940-го призвали хлопця на Чорноморський флот, а потім війна. Відвоював Михайло Глущенко від дзвінка до дзвінка. Нагороджений орденом Вітчизняної війни і численними медалями, вже за часів незалежної України — орденом «За мужність».

Майже півстоліття працював в Тернополі у воєнторзі, відмінник торгівлі. На заслужений відпочинок пішов у 74 роки і то, жартує, не хотіли діда відпускати. Душа в душу живе Михайло Іванович з дружиною. Пані Надія у нього друга. Перша дружина померла. Цікаво, що вже під час другої зустрічі він підійшов і запропонував: «Давайте, пані, одружимося».

— Я була ошелешена, — згадує пані Надія, — але, на диво самій собі, погодилася. І відтоді жодного разу не пошкодувала. З чоловіком мені пощастило. Він дуже добрий, уважний, галантний. Подякує і за обід, і за вечерю, руку поцілує. У мене це також другий шлюб. Діти наші, онуки, правнуки дружні між собою, різниці між ними ми ніколи не робили, і вони до нас дуже добре ставляться, приїжджають в гості.

Михайло Іванович читає без окулярів, водить «Запорожець», влітку подружжя працює на дачі. А ще він веде щоденник, багато читає, слухає телевізійні новини, робить свої висновки і записує. Каже, що мозок має постійно трудитися, інакше старість швидко заскочить.

До Глущенків я прийшла, щоб вручити приз від «Голосу України». Михайло Іванович зрадів книгам. Запитую, чи давно читають нашу газету у цій родині і як на неї «вийшли»? «Якось у час передплати я навідався на пошту, — згадує Михайло Іванович. — У черзі переді мною стояв офіцер запасу і передплачував «Голос України». Я запитав, чи цікава газета? А він давай розхвалювати, то я й собі передплатив. Було це на початку виходу газети і з тих пір жодного разу не пошкодував про свій вибір».

Ветеран цінує улюблене видання. Він зібрав підшивки «Голосу» за кілька років і передав їх обласному архіву. Директор установи Богдан Хаварівський подякував пенсіонеру і вручив відповідний лист, чим у цьому домі гордяться. І збирають нові підшивки.

 

Тернопільська область.