Прощання з миром (поема-реквієм)

А вечір дедалі наполегливіше відбирав очі, і з диких заростей потягнулися сутінки.

Але довго ще не міг зрушити воїн на ім’я Альтер і стояв біля величезного могутнього дeрева під назвою Золоте, схиливши коліно перед убитим вагою років і болем старих ран батьком.

І розумів: часу на прощання залишається все менше, щоб до заходу схоронити прах у могилі, виритій за обрядом ним і братами його, Істом і Вестом. Віддати останні почесті владареві, що прийшов у цей світ примирити ворогуючі народи, котрі проживають по різні сторони золотого гіллястого символу, що встав з волі Перва над скелею в центрі величезної держави.

І піднявся Альтер, і сказав слово своє прощальне:

— За плечима моїми мало життя мого, але прийняв я меч твій і щит твій, Перве, щоб вершити почату тобою й твоїми попередниками справу справедливо й по совісті.

І підібрав він меч із землі, і підняв угору, та так, що лезо занурилося у втомлений сонячний промінь і скотило його долілиць, як краплю води.

— Цей меч, Перве, ти одержав у дарунок там, де сонце закінчує свій денний шлях, сідаючи за давні гори. Скільки разів його сталь опромінювала поле брані, і попередні покоління воїнів зливали по її гладкій поверхні пурпурне вино в кубки переможців! Хоробро билися діти гір за свою віру й вітчизну, але ти, Перве, що прийшов з густого лісу, звідти, де закінчувалися твої володіння й починався «мертвий світ», ще більше підняв славу племен, що потяглися одне до одного. Високих і гордовитих вождів ти скорив своєю мудрістю й витривалістю. Об’єднав народи. І меч твій став грізною караючою відплатою для всякого, хто йде війною на столицю твою.

І зітхнув воїн, і вклав меч у піхви, і підняв він щит, прикритий тінню «золотого» дерева.

— В далекі часи примирення, коли народи заходу й сходу завдяки тобі припинили безглузді чвари, ти, батько, по-

просив викувати цей щит у вправного східного коваля. Він був кований ідеально, і ті удари, які діставалися його витривалій броні, ніколи не давали тріщини. Щит не раз рятував тобі життя, і після кожної битви ти першим протирав його, волаючи до Бога, і дякував Йому за те, що вберіг тебе і твій народ від смертельної небезпеки.

І глянув Альтер на братів своїх, що стояли біля неживого тіла батька свого поважного, і не знайшов почесті в них, бо розсіявся погляд їхній у таїні ночі, що наближалась. І продовжив старший син Перва мову свою. І гірким полином повіяло від слова його.

— Щит Сходу й меч Заходу возз’єднав ти в Центрі, на високій скелі, батьку, щоб усьому світу було видно єдність нашу, міць і славу. І воздвиг тут Золоте Дерево, як знак статку й процвітання народів поріднених. Чому так сталося? Чому після кончини твоєї древо єдності перетворилося на древо розбрату й розірвало навпіл країну твою? Чи не однаково вкриває благодатний покров його державу нашу, що збирали віками? З ранку, тільки сонце починає свій шлях на Сході, простирається вона на всю західну половину. До вечора, коли сідає на Заході, щедро тішить східну. У Центрі ж, де в глибинних джерелах живляться могутні коріння Золотого Дерева, в короткий полудень настає момент істини, і кожен у ньому чистий помислами своїми, і доброчесний справами, і душею щедрий, і милостивий до брата свого. Але який далекий полудень перед початком ночі!

І повіяв вітер західний, і наблизився до Альтера брат його Вест, і небо за ним осяялось останнім денним світлом.

— Не знайти тобі відповіді, брате, — промовив Вест. — Бо не там ти шукаєш момент істини. Немає середини у вічності. А правда — в тому, що стоїмо ми не в Центрі, а на межі, звідки починаємо свій бойовий похід в ім’я визволення й порятунку душ співвітчизників наших заблудших. Нехай — війна. Але священна і справедлива.

— Справедлива? — зло засміявся Іст, і стемніло небо за його спиною. — Всього лише привід одноосібно дістатися плодів Золотого Дерева, відірвати його від східної землі. А грабіж народу рятівниками — це теж блага священна справа?

— Хто грабує народ? — невдоволено заперечив Вест.

— Звичайно, той, хто його «рятує», — уточнив Іст. — І потім: історичної справедливості заради всіх вас настав час відправити туди, звідки спустилися ви в часи лихі. Не вам правити під віковою кроною Золотого Дерева. Настав час виправити помилку історії.

І повернувся Іст до Альтера, і сказав:

— Альтере, брате, бути війні. Батько наш був сильним правителем, хоча й помилявся. Стань на мою сторону і бийся зі мною пліч-о-пліч. Ти — великий воїн...

— Альтере, прийми мою сторону, і разом ми усунемо загрозу світу, — схопив його за плече Вест. — Знаю: ти вчиниш мудро.

І замислився Альтер, і важко було йому вибирати з двох рідних братів.д

А тим часом морок дедалі більше згущався над тілом Перва, і риси мужнього обличчя його були вже ледь помітні.

— Немає! — вирвалося раптом у молодого спадкоємця, наче й не він це вимовив, а грім прокотився над скелею. — Я не стану ніким з вас. Вам обом не дає спокою Золоте Дерево. Один його бачить на ворожому Сході, другий — на ненависному Заході. Ти, Істе, до славного меча своїх предків хочеш додати Щит Сходу, а Вест мріє приєднати до нього Меч Заходу. Ви обоє — на хибному шляху, тому що втратите й це, й інше. І поки я живий, перед прахом батька нашого...

І не сказав більше нічого воїн.

І блиснули два клинки під гілками вічного символу.

І впали у вириту могилу два тіла — старого й молодого правителів.

І зійшов місяць на небі. Рудий, холодний, який сходить лише над мертвою землею: інакше називати територію навколо скелі було вже пізно.

— Він не розумів, що між двома вогнями ставати небезпечно, — зітхнув Іст.

— Він вірив, що одного Золотого Дерева вистачить на всіх, — відвернувся убік Вест.

І спалахнув меч світлом місяця в руках Веста. І посміхнувся він, і очі його заблищали:

— Ось і кінець дурному перемир’ю. Час зійтися в черговій сутичці, — глянув він на Іста, що приміряв щит.

— От і кінець дурному перемир’ю, пора розквитатися за всі образи, — відповів той.

І змовкли вони в очікуванні бою.

А тим часом набігли хмари, і пішов дощ. І не знали обидва воїни, які стояли один проти одного, що то не краплі падали з неба, а сльози Перва й Альтера і всіх безневинних душ, яким призначено було покинути грішну землю в ім’я миру на ній.