«Доборолась Україна до самого краю...»

З рецензії зрозуміло, що у фільмі йдеться про вплив голодомору та інших давніх нещасть на поведінку теперішніх українців. Автор пише: «Цей фільм без сліз неможливо дивитися». І далі розповідає про теперішні негаразди українського села: похилені хати, розвалені корівники, немощені вулиці, забур’янені лани. Дикі розваги напівп’яних підлітків. Очі, позбавлені думки. Слова сільської вчительки — про дебілізацію школярів. І висновок: Україна переживає постгеноцидний стан. І тут же виправдання-пояснення: «А хіба могло бути інакше після трьох голодоморів, після воєнного лихоліття, після репресій, які тривали сім десятиліть?»

Саме ось тут і починається несприйняття. Хочеться спитати автора: чи є хоч якийсь сенс у відшукуванні давніх причин для теперішніх українських негараздів? Для чого після бою махати кулаками? Які дивіденди це махання може принести нації та державі? Хіба так уже сильно люблять у світі переможених та побитих? Тим більше, що все це некоректно з точки зору здорового глузду.

Якщо, скажімо, в Овруцькому районі Житомирської області (саме там знімався фільм), як і в деяких інших депресивних сільськогосподарських районах, за роки незалежності українці збідніли матеріально й духовно, то причина цього явища лежить у нашому часі. 

Ми ж люди вчені, знаємо, що, згідно із законом про незнищенність матерії, якщо десь і чогось поменшало, то в іншому місці мусить обов’язково додатися. Відбувається це приблизно так. Мала Україна сотні заводів та фабрик, багато інших підприємств, зрозуміло, із застарілими технологіями. Тим не менше на них працювали люди, виробляли потрібну продукцію і цим заробляли собі на прожиття. Сьогодні цих виробництв дуже поменшало. Де поділися? З дозволу властей їх прихватизували. Розібрали, металолом продали за кордон. За вторговані кошти мали б збудувати нові виробництва, проте замість них спорудили палаци. Зрозуміло, для себе.

Що ж, палац — річ хороша. Окові на нього приємно глянути. Але в кожного палацу є один великий недолік: він не вміє виробляти, скажімо, комбайни, і навіть звичайної гайки не здатний зробити. Через це багато людей в Україні, в тому числі й на Житомирщині, залишаються без роботи, а країна — без вітчизняних товарів. Тож не дивно, що в нас усе, крім хліба та поліетиленових мішечків, привозять з-за кордону і продають за великі гроші. Зате власники палаців забезпечені зручним відпочинком.

Ось тут і виникає кардинальне питання: а куди дивились і досі дивляться наші власті? Вони що, не бачать і не розуміють, що твориться навкруги? Тоді які з них власті? Але, думаю, вони все бачать і все добре розуміють. Тільки їм хочеться теж мати власні курортні умови, тож вони заплющують очі. А коли знов розплющують, щоб поглянути, то для них палаци вже стоять. Як у казці. Тож уміло кліпати очима — це теж прибуткова робота. Особливо коли ти великий чи дуже великий начальник.

Ось так і виходить у благословенній Україні, що одні, в тому числі й кандидати в Президенти, зручно відпочивають, попиваючи дорогі заморські напої, а занедбаний електорат тиняється без роботи і від вимушеного байдикування — який сором! — вживає геть неочищений самогон!

Це я хіба для чого все в деталях розписую? Та для того, щоб довести простеньку істину: коли вже наші кінематографісти насмілилися торкнутися реалій сьогодення, то для чого їм притягувати до теперішніх похилених хаток і напівп’яних юнаків за віртуальні вуха давно померлого ката Сталіна? Чи не розумніше було б пошукати реальних винуватців теперішнього бідолашного становища сільських українців? А поки не шукають те, що лежить на поверхні, виникає стійке враження, що Україну роз’їдає не лише корупція по лінії промислового, а й боязкість та безпринципність по лінії кінематографічного виробництва. 

Ще раз уточнюю свою позицію. Так, Президент Ющенко був сто разів правий, коли ставив питання про голодомор і відповідальність за нього. Ця його діяльність, безперечно, зарахується йому як позитив. Але перегинати палицю і вважати, наче цей акт безсумнівного геноциду зламав націю (чи, іншими словами, пошкодив її код) — це блюзнірство проти українців як нації. Справжні українці гинуть, але своїх священних корогов з рук не випускають!

Є в рецензії, як, очевидно, й у фільмі, цілком слушні моменти. Щоправда, їх витлумачено не найкращим чином. От, скажімо, йшлося про скутість селян перед камерою. Я б навіть підсилав цей вираз: мешканці віддалених сіл часом не лише скуті — вони зацьковані життєвими обставинами. Як це трапляється? Дуже просто: в наших селах та райцентрах і до сьогодні у керівництві ходять здебільшого сталіністи або їхні ідейні послідовники, бо суспільство ще й досі не наважилося провести люстрацію. Є ще й інша причина: уже давно в депресивні місцевості не приїздять на постійну роботу молоді вчителі та лікарі, не кажу вже про агрономів, економістів, ветеринарів та інших спеціалістів. Тому теперішнє село бідне не так на хліб чи сало, як на духовні цінності.

Мені можуть закинути: за останні десятиліття стільки по селах набудовано церков! А я відповім: то й що з того? Он на заході України мало не щотижня як не ікони оновлюються, то лики святих починають визирати з найнесподіваніших місць, але це хоч якісь людські проблеми вирішує? Ми що, забули, що надворі не перше, а двадцять перше століття, і що поняття духовності набагато ширше, ніж поняття релігійності? Якщо релігія підносить Господа Бога, то багате на духовність суспільство підносить Людину. Не словами підносить, а ділами: умовами побуту, роботою, освітою, медициною, ставленням до людей як до людей. Тож тягнути українців у трясовину марновірства аж нічим не менший гріх, ніж усякий інший.

Запитаймо себе: що наші власті зробили доброго для визволення сіл із занепаду? Майже нічого. Наші власті не роблять нічого, чим зводять народ до рівня худоби, а винен у цьому Сталін? Можна було б посміятися з такої смислової еквілібристики, якби не було так гірко.

Так от, я сам себе, бо більше немає в кого, питаю: якщо ми маємо думаючих керівників нації, то чому вони не розуміють, що порятунок України не в подачках окремим крикунам, а в створенні робочих місць для тисяч і тисяч? Якщо ми маємо розумних керівників нації, то як вони спромоглися без війни, без посухи опустити Україну до такого ганебного рівня, що змушені замість виробництва товарів широкого вжитку на українських заводах та фабриках завозити з-за кордонів буквально все необхідне для життя? Якщо ми маємо справжніх керівників нації, то як могло статися так, що Україна останні народні кошти і навіть позичене в іноземних банків віддає чужій країні за газ, тоді як у нас вистачає власного газу та вугілля на всі потреби, тільки треба потрудитися ці вуглеводні взяти з-під землі!.. Білоручки, не здатні організувати справу, створити робочі місця, виробити потрібний народові продукт, переконати, заохотити доброю платнею за добру роботу. Ні, таки наші керманичі справді не розуміють, що за такого стану справ Україна всі свої зусилля кладе на економічний розквіт інших держав! Бо якби вони це розуміли і мали дрібку совісті, то давно б написали заяви про вихід із гри. Щоби самим не ганьбитись і Україну не ганьбити.

Колись, наприкінці комунізму, кращі люди Союзу висловлювали переконання: «Так жити не можна!» І вони мали рацію. Саме через те, що вони мали рацію, світ комунізму згинув. Тепер, через двадцять років, українців поставили перед вибором: або матимете президента, який устиг вдосконалити хапальний рефлекс і тепер до його рук липне державна маєтність, або на посаді президента опиниться особа, здатна не так до державної роботи, як до безплідної балаканини з будь-якого приводу. То з чого українцям вибирати? Саме в таких випадках Тарас Григорович із серцем казав: «Доборолась Україна до самого краю...»

«Боже, як страшно ми живемо!» Це в рецензії дуже правильно сказано! Бо це про нас, а не про ката. Треба, щоб усі в Україні пройнялися розумінням того, що ми справді живемо страшно — і саме через те, що нами правлять люди, яких у принципі не можна й близько підпускати до державного керма.

Що ж робити? Головне — не впадати в розпач, не кидатись у горілку і не вбиватись із мотоциклів. Незважаючи ні на що, життя триває, і воно чудове. І в житті треба завжди залишатися гідними людьми. А це значить, що кожний людський гурт повинен зібратися, поміркувати, порадитися й визначитися: що робити для поліпшення справ сьогодні, через тиждень, через рік. Тільки тоді виникне перспектива і знайдуться можливості. Буде знищено бур’яни, замощено дороги, споруджено нові житла. А там, гляди, знайдеться і для України Вашингтон, «з новим і праведним законом». Й аж тоді віддалені села відчують допомогу з центру, і відкриються нові робочі місця, і навіть українці, що працюють у закордонні, замисляться: «Ну, чого сидимо? Чи не час повертатися?»

Але це буде потім. А починати треба вже сьогодні — і з себе. Тільки так виживуть українці і Україна.