Редакція «Голосу України» виносить на обговорення три питання: 1. Чому і з якою метою Декларація про державний суверенітет України офіційно не покладена в основу чинної Конституції України? 2. Чи не є така політика суперечністю в європейському і світовому конституційних процесах, коли декларації США і Франції лягли в основу конституцій цих країн, а Всезагальна декларація ООН прав людини й визнані декларації стали основою проекту Європейської Конституції та Лісабонського конституційного договору 2008 року? 3. Нехтування Декларації породило нехтування законів і розгул корупції, а до чого призведе її повне знищення?
Для правової характеристики і юридичного значення Декларації України редакція надала слово народному депутату України першого (12) скликання, голові Комісії з питань законодавства і законності та члену Президії Верховної Ради України, члену першої Конституційної комісії України, науковцю та заслуженому юристу України Олександру КОЦЮБІ.

Частина перша
Декларація і Конституція — єдине ціле


Порушені редакцією газети питання про виключення Декларації з конституційного процесу є ключовими до виборчих програм та майбутньої їх реалізації, оскільки глава держави за Основним Законом країни є гарантом Конституції України, прав і свобод людини.
Причини, які стали на перешкоді конституційного закріплення Декларації про державний суверенітет України (далі — Декларація або Декларація України) як основи нової Конституції України, лежать у царині редакційної політики, компартійної спадщини, примітивної стихійної боротьби за президентську владу і, головне, — за межами народної мудрості, бо вона знецінена, а політику поставили вище права, на перше провідне місце.
Треба визнати, що політики і партійні політичні сили не доросли й не дозріли до історичної свідомості народу та юридичного бачення невід’ємного зв’язку між Декларацією та Конституцією України як складового європейського конституційного процесу й перспективного суспільного розвитку, в якому суспільство має бути світським, а держава — правовою.
Нині всупереч Декларації України депутати не є народними, а стали партійною приналежністю сучасних вождів і фюрерів, які захопили владу в законодавчому органі завдяки антиконституційній зміні виборчого права. Партійні депутати відставали і відстають від свідомості українського народу, який підтримав прийняття Декларації Верховною Радою України та схвалив на проведених всеукраїнських референдумах в березні та грудні 1991 року.
Науково-практичне значення декларації. Поняття терміну «декларація» (лат. declaratіo — заявляю, проголошую) є малодослідженим у науковій та популярній літературі явищем і стосується переважно сучасної поверхової політичної характеристики декларацій як документів загальнополітичного значення. Відповідно з цим баченням пояснюється і розуміння декларації, й таке сприйняття закладалося у правосвідомості людей під час навчання та у практиці їхньої участі в суспільному та політичному житті.
Дослідження показали, що дане примітивне пояснення поняття «декларації» є надзвичайно спрощеним і поверховим підходом до її правового значення та юридичної ролі декларацій у житті людини та суспільства. А тому під час узурпації народної влади партіями виборці були не підготовлені до захисту місії Декларації України від 16 липня 1990 року.
Далі відбулася деклараційна трагедія. Тодішні й наступні керівники держави досить швидко зорієнтувалися, що Декларація України веде до народовладдя і до забезпечення реальних гарантій та реалізації прав і свобод людини в нашому українському суспільстві.
На практиці це означало, що відбудеться обмеження влади чиновника над громадянином. Тут розпочалася підготовлена бюрократичною компартійною практикою система підступних і спритних політичних ігрищ, щоб не допустити народ до влади, громадян до управління в державі, а тому було сплановано скинути Декларацію України у провалля забуття.
Результат більш ніж очевидний. Чи багато виборців та громадян мають можливість та місце ознайомитися з Декларацією України? Всіма способами створена завіса її замовчування, а зміст — кинуто у правову темряву політичних махінацій та маніпуляцій з виборчими правами громадян. Хіба неправда, що лише член партії з мільйонними сумами грошей, а не громадянин України з чеснотами може балотуватися в Президенти України?
Характеристика умов прийняття Декларації України. Вирішальне значення у складній ситуації 1990 року, коли Декларація розроблялася і приймалася Верховною Радою України, мали не політичні та матеріально-грошові вигоди, а конституційні принципи: забезпечення гарантій на життя, створення гідних людини умов життя, завершення національного самовизначення народу, ствердження національного патріотизму, відтворення історичної правової культури народу, мирного вирішення питань співробітництва з іншими народами, скасування політичного диктату компартії та інші гуманістичні надбання.
У тодішньому протистоянні політичних сил головну роль відігравали не гроші та політика, а висока правосвідомість і національний патріотизм абсолютної більшості народних депутатів України. Тогочасний Голова Верховної Ради України І. Плющ певним чином відтворює тодішню правову і політичну ситуацію, хоча, як колишній партійний працівник, він віддавав перевагу політиці, а не праву, Декларації та Конституції України.
Він, зокрема, зробив такий юридично недосконалий, але відвертий висновок: «У тогочасній Верховній Раді були дві політичні сили — Народна Рада і «Група 239», вона ж партгрупа. Комуністів у травні 1990-го у Верховній Раді було більш як 370 і я тоді ще до них належав, у липні — близько 300. Ставка тоді робилася в основному на авторитети, тобто на тих людей, яких знали і до яких прислухалися» (Декларація... К. 2000. — С. 4).
Мною підкреслено юридичну недосконалість висновку на підставі того, що названий керівник довільно й політично тенденційно поділив склад Верховної Ради України на народну раду, яка не мала виборних повноважень від народу на формування будь-якої «ради» у Верховній Раді України, і партгрупу, яка теж не мала таких виборних повноважень і названої реєстрації в парламенті.
Сьогодні є очевидним, що вже з тих часів у законодавчу владу внесено хаос у протиставлення правовим політичних принципів та політичний і відповідно законодавчий хаос в конституційну діяльність Верховної Ради України. Стався й остаточний відступ від принципів Декларації та Конституції України, настало тривале зі штучно створеною політичною підтримкою невиконання вимог ні Декларації, ні Конституції України та зупинилися процеси проведення конституційних реформ на основі Декларації, а також відповідне вдосконалення правової системи України загалом і конституційного права зокрема.
Проведення правознавчого порівняння Декларації України з декларацією США, деклараціями Франції, інших країн та їх конституціями і практики міжнародних інституцій (ООН, ЄС тощо) засвідчили про наші суттєві упущення в реалізації положень Декларації в нормах Конституції України. За згоди співробітника Інституту законодавства Верховної Ради України Р. Коцюби ми використали її обґрунтування про деклараційне право, яке сформульовано завдяки названим порівняльним дослідженням.
Так, норми і положення декларації США 1776 року стали основою Конституції США 1779 року. Декларація США викарбувана золотими буквами на капітолійських пагорбах Вашингтона, і це місце стало  правовою святинею, яку відвідують не тільки школярі, студенти і громадянми США, а й почесні запрошені закордонні гості для вшанування демократії й розуміння, чому декларація стала основою конституції США.
Аналогічне ставлення й до декларацій Франції, норми яких теж стали основою її конституцій. В Україні — навпаки. Сьогодні політиками зроблено все, щоб громадяни забули про Декларацію України 1990 року, а заодно і День незалежності України: вони фактично не є предметом єднання та вдосконалення конституційного процесу. Факти свідчать, що навіть із прийнятих на основі Декларації законів викреслювалися посилання на Декларацію України.
Проте історичні факти — річ фундаментальна і вони документально підтверджують, що забуття Декларації є хибним і неєвропейським шляхом до світового конституційного розвитку України. Історичні факти стверджують, що конституційна більшість у 357 голосів народних депутатів України прийняла Декларацію про державний суверенітет України 16 липня 1990 року і Верховна Рада Україна цього ж дня прийняла постанову про День незалежності України.
Також виявлено, що 26 народних депутатів України не голосували за Декларацію з різних причин, більшість з яких — 17 — подали до секретаріату сесії офіційні заяви з проханням зарахувати їх голос «за» прийняття Декларації. Отже, загальне число голосуючих у Верховній Раді України, які прийняли Декларацію України, становить 374 народні депутати України. (Там само. — С. 5, 23—35).
Юридична сила Декларації — правовий акт найвищого рівня. Окрім надання юридичної сили Декларації, найвищим законодавчим органом влади в Україні — Верховною Радою України — було здійснено демократичні конституційні кроки, щоб 17 березня 1991 року та 1 грудня 1991 року Декларація України була всенародно обговорена і народ мав можливість добровільним волевиявленням схвалити її на всенародних референдумах (Там само. — С. 38).
Тобто у складній історичній обстановці на тлі московських подій 19—21 серпня 1991 року Верховна Рада України не тільки прийняла Декларацію, надавши їй конституційного значення як основі нової Конституції України, а її положенням і принципам — юридичної сили правового акта найвищого рівня, встановили День незалежності України та отримали всенародне схвалення. Тому необхідно розкрити правду виборцям, чому і з якою метою та за яким правом політичні діячі й партії замовчують вищеназвані історичні факти?
У цьому ряду подій досить важливо і політично показово відзначити, що в 1996 році під час прийняття нової Конституції України вождями партій та тодішніми керівниками держави було сплановано юридично недолугу акцію про виключення з її проекту навіть посилання на Декларацію України. Можливо, хтось із кандидатів у Президенти України пояснить виборцям, хто і які політичні сили стоять за цією й вищеназваними подіями, щоб політично протиставити Конституцію і Декларацію України?
Логічним є й чергове з головних запитань, хто і з якою метою створював негативні політичні ситуації і чи немає таких дійових осіб серед кандидатів на посаду Президента України? Якщо є, то слушний і найкращий момент принести публічні покаяння народу і припинити недобросовісне використання довіри виборців та ганебне й зло(чинне) приниження деклараційного і конституційного права громадян і народу.
Ювілейний, 20-річний, вік Декларації України. Невпинно настає 16 липня 2010 року з відзначенням двадцятирічного деклараційного ювілею — ювілею відтворення українським народом свого історичного природного права в якості справжнього верховенства права громадян і народу на здійснення прав і свобод через історичне надбання суспільства — Декларацію України як основи Конституції України, норми якої повинні об’єднати названі документи в єдине ціле у процесі конституційної реформи.
Кандидати на посаду Президента України мають час і нагоду не лише оцінити історичне значення Декларації України і не лише на словах ратувати за народовладдя, парламентську форму правління, мажоритарну систему виборів, права і свободи людини тощо, а публічно й відверто визнати, що такі норми та положення в ній давно закріплені і щоб Декларація України більше ніколи не була відкинута в непередбачуване минуле і щоб вона стала реальним запровадженням у життя народу і Конституцію України.
Наша країна правильно вибрала європейський курс розвитку і в цьому контексті найбільш яскравим прикладом є історичний зв’язок між деклараційними і конституційними правами людини і народу, який сповна відобразився у проекті Європейської Конституції та названому договорі.
Декларації — основа Лісабонського конституційного договору. Для Європейського Союзу 2008-й став роком найвищого конституційного досягнення світового значення. Порівняльний правовий аналіз свідчить, що в його основі як і в проекті Європейської Конституції використано базові норми й положення найбільш визнаних народами цивілізованих країн декларацій. Саме вони стали предметом всенародного обговорення у країнах Європейського Союзу, отримали схвалення їх народами під час усього демократичного розвитку цього конституційного процесу.
На нашу думку, є правильним і кінцевий конституційний результат, коли деклараційні норми і положення спочатку отримали творчу наукову розробку у проекті Європейської Конституції, а потім були винесені на референдуми народів країн Європейського Союзу й отримали, за винятком двох країн (Франції і Нідерландів), загальне їх схвалення та визнання. Загалом здійснилася демократична підтримка абсолютною більшістю громадян основних положень проекту.
Завдяки таким демократичним процесам в основу Лісабонського договору покладено деклараційні правові надбання конституційного значення, а сам договір став відкритим для подальшого його визнання народами інших країн, приєднання їх держав до нього в установленому порядку, що сформувало нові демократичні конституційні засади великих перспектив співробітництва між народами та шляхи вдосконалення національних і міжнародних конституційних відносин.
Деклараційно-конституційний досвід ЄС та історія України. Приклад деклараційно-конституційного становлення Європейського Союзу для України є зразковим, і наше суспільство та кандидати в Президенти України можуть його порівняти з власним історичним досвідом. Найбільш повчальними і драматичними наслідками з нашої історії можуть бути приклади з долею Декларації директорії УНР 1918 року і Декларації України 1990 року.
На відміну від першої, Декларація 1990 року, як уже підкреслювалося, прийнята законодавчим органом визнаної у світі України як співзасновника і члена ООН. Декларація отримала незаперечне схвалення народом на референдумах та містить положення в заключному її розділі про призначення Декларації як основи конституційного становлення й розвитку України. Ці чинники є головними аргументованими правовими підставами для реалізації норм Декларації України в умовах конституційної реформи.
З історичної точки зору, Україна як спадкоємниця Стародавньої та Київської Русі має надзвичайно складну історію з неодноразовою втратою державності. Це факти історії, але вони не розкриті в усій повноті. «Руська Правда», «Повість минулих літ», «Слово о полку Ігоревім» та інші пам’ятки культури не тільки відображають даний процес розвитку державності, а й, і це головне, — історію народів України-Руси: трипільців, скіфів, сарматів тощо.
Саме історія народів, їх правова та інші види культур залишили неспростовний вплив та спадщину в правовій культурі та договорах із Візантією, формуванні права в історії Київської Русі та Росії («Новгородська Правда»), Польщі і Великого Литовського князівства та Речі Посполитої (статути, в основі яких була «Руська Правда»), а також інших суспільствах й державотвореннях, зокрема зі Швецією, Францією тощо. Наявні прогалини в нашій історії можна відтворити за допомогою порівняльного права.
Змістовне розкриття цих процесів можливе з пізнанням історії самоврядування народу, положення про яке закріплено в Декларації України, яке зобов’язує державу і науку забезпечити порівняльні дослідження суспільних закономірностей про історичну логіку розвитку витоків природного і позитивного українського права, формування і становлення в цьому лоні первинних форм деклараційного та конституційного права в наших первісних додержавних і пізніших суспільствах.
Наприклад, правова природа декларацій і деклараційного права зафіксована як аналогія розвитку правових явищ у різних народів, і це є однією з важливих закономірностей. Вона, як показують дослідження, майже однаково відображена в численних первинних процедурах здійснення судової юриспруденції способами декларування її учасниками заяв, публічного проголошення вимог, їх визнання або заперечення тощо. Римське право, зокрема, зафіксувало безліч такого роду деклараційних процедур, які базувалися на функціонуванні тодішніх первісних систем правосуддя.
У числі цих та інших обставин розкривається внутрішня суть походження поняття «декларація» і свідчить, зокрема, про те, що латиняни мали високу культуру демократичного суспільного розвитку, яку використали греки та запровадили й поєднали її з мовним арсеналом знань для своїх суспільних й державних потреб в інтересах Грецької імперії.
Підкорення Римською імперією греків та їх завоювань і
тієї культури, включаючи теоретичні досягнення стародавніх грецьких мислителів, яка отримала класичну форму досконалості в багатьох галузях науки, права й державотворення, теж за тодішніми правилами стали надбанням римлян й успішно використовувалися в різних ситуаціях та подіях тогочасного розвитку, про що свідчить численна наявність у римському праві мовної та правової культури греків та інших народів.
У сукупності закономірності такого поступального розвитку в історії народів були тим доповненням нового історичного етапу в розвитку римлян, в якому з такою само максимальною повнотою використана правова та мовна культура народів у юриспруденції і правосудді, яка свого часу стала надбанням грецького суспільства й держави за рахунок власного та інших підкорених або приєднаних народів.
Тому є закономірним тогочасним явищем застосовування римлянами готових мовних понятійних і термінологічних конструкцій у праві та юриспруденції під інтереси Римської імперії. Саме через таку закономірність пояснюються факти, що абсолютна більшість законів Римської імперії зафіксована, зокрема, латинською та грецькою мовами і має таке само понятійне походження за змістом з урахуванням змін, які диктувало життя.
Потреба в науковій класифікації декларацій. З позицій сучасного пізнання деклараційних відносин і деклараційного права є позитивним те, що в юридичній енциклопедії, на відміну від інших такого роду академічних видань, здійснено загальне розмежування сучасного поняття «декларація» як технічного документа (заява, що подається митним органам при перетинанні кордону, — митна декларація; заява особи, що подається про отримані доходи, — податкова декларація; заява про поштову декларацію при відправленні кореспонденції за кордон тощо), і цим зроблено початкову класифікацію різноманітного значення декларації як складного правового явища.
Незалежно від глибини, підстав, виду та форми такого розмежування, якби між звичним побутовим чи діловим вживанням слова «декларація» та вживаним в інших тлумаченнях загальнополітичним розумінням декларації, в енциклопедичному юридичному словнику зроблено пошук критерію розмежування для здійснення теоретичного розподілу значення декларації в якості поділу на розуміння «технічного» використання декларації і на вже відоме академічне узагальнення, в якому поняття «декларації» використовується як форма документа, де проголошено основні принципи.
Тобто дану позитивну теоретичну спробу визначити в академічному юридичному енциклопедичному словнику критерії для виокремлення різних деклараційних форм та змісту дає підставу розглядати таке смислове бачення, як вживання поняття «декларація» в подвійному значенні: як практичного технічного явища і як документального оформлення основних політичних та інших принципів.
Вважаємо, що такий розподіл цього поняття на види технічного і політичного характеру є слушним, має певну класифікаційну ознаку поділу на його види, але даний критерій в юридичному сенсі не відображає суті правового характеру і глибини деклараційних правовідносин як складного відображення реальної дійсності. Незнання виборцями цих особливостей деклараційних відносин і дало можливість політикам заволодіти владою та звести нанівець здобутки Декларації України. Насправді це не праведно.
По-перше, суспільне деклараційне явище, яке названо як «технічне» використання, має набагато глибший зміст: відправник пошти за кордон, митний перевізник чи власник вантажу під час перетинання кордону передусім має правовий статус особи. По-друге, певна особа володіє деклараційним правом на вчинення необхідних деклараційних дій для виконання суспільної функції. По-третє, її незаконні дії можуть привести до юридичної відповідальності за порушення деклараційних правил і законних деклараційних приписів.
Щоб пересвідчитися в ефективності дії такого деклараційного права та його застосування на практиці в разі вчинення деклараційних правопорушень, достатньо не тільки обмежитися словами «технічна» декларація, а й ознайомитися, скажімо, з роботою митниці та митних органів і розглядом справ у митних органах та судах, щоб достовірно переконатися в далеко нетехнічному призначені поняття «декларація». Після цього першочергове місце займе розуміння, що «технічний» зміст декларації передбачає порядок дотримання правил та деклараційних вимог для забезпечення регулювання складної системи суспільних деклараційних правовідносин.
Відповідно з таким більш глибоким розкриттям деклараційних відносин стане зрозумілою потреба теоретичного поглиблення й наукового обґрунтування класифікації деклараційних правовідносин, які в сукупності є деклараційним правом людини, народу та юридичних осіб. Завдяки такому розумінню деклараційних правовідносин формується його визначення і нове бачення історичного походження та юридичних механізмів реалізації.
Практика суспільного життя показала, що ситуація з Декларацією України і невикористання її потенціалу сталася невипадково. З нашої точки зору, відсутність формування належного рівня суспільної правосвідомості про важливість правових деклараційних відносин сприяла можливостям недобросовісних політиків використати цю ситуацію і знівелювати подальший розвиток отриманих в 1990 деклараційних повноважень народу і громадян. Деклараційні правовідносини не отримали класифікаційних теоретичних розробок історичних витоків їх поняття, а тому і сучасного застосування як головних видів основних деклараційних принципів, особливо конституційного значення, обов’язковості їх державного виконання і законодавчого забезпечення в реалізації прав і свобод людини.
Відповідно основні деклараційні принципи так і не отримали повного змістовного правового розкриття в конституційних нормах проекту нової нині чинної Конституції України, а також не знайшли необхідного відображення в конституційному процесі її прийняття та подальших конституційних реформах, особливо у вдосконаленні правової системи України, галузі конституційного права та деклараційного права. У такій ситуації сталося протилежне — посилився політичний тиск і протистояння деклараційним нормам і положенням. Як наслідок, з проекту Конституції України 1996 року взагалі виключено посилання на Декларацію України.
Вчинені дії є не що інше, як антиконституційна акція політичної відсталості від європейських конституційних процесів з позиції забезпечення прав і свобод людини, бо європейське бачення — це визнання верховенства права як деклараційного і конституційного принципу, а для організації державної влади — принципу її достеменного розподілу між основними гілками влади: законодавчою, виконавчою і судовою, та його неухильне виконання.