— Хто б із художників не мріяв, щоб його рідне місто стало садом скульптур! — каже мисткиня Олена Кляпетура. Таким бачать свій Кам’янець вона та її родина. Особливо брат Сергій та батько. Це вони стали ініціаторами та учасниками вже двох скульптурних симпозіумів «Петраманія» у старовинному подільському місті.
— Сергій знову планує «Петраманію» і хотів би її зробити ще ширшою, — розкриває Олена наміри брата.
Сам Сергій неговіркий, як кожен чоловік, якому доводиться працювати з каменем. Він каже: «Солідний симпозіум вимагає коштів. Митці б їхали до Кам’янця охочіше, якби для них були стипендії. Ми розуміємо: криза добряче потріпала бізнес. Добре, що у нас є меценат Анатолій Ковальський, на території його туркомплексу ми й створили свій малий сад скульптур, а в планах — так само прикрасити місто».
П’ята дійка
Сергію доводилося працювати й за кордоном, де мав замовлення на скульптурні роботи. У руках талановитого Кляпетури-молодшого стає шедевром навіть звичайнісінький сніг. Торік він та його друзі, скульптори зі Львова та Києва Орест Дзиндра та Петро Романюк були запрошені на престижний міжнародний фестиваль снігової скульптури в Канаду. Надіслали на конкурс свою ескізну пропозицію: увічнити наш традиційний вертеп. Ідея сподобалася відбірній комісії. А коли українці вирубали з криги дивовижну майже шестиметрову композицію з головними персонажами Воїном, Царем, Звіздарем, Смертю, Козою, Пастухом, то журі присудило їм перше місце. До слова, їхній вертеп побачили понад 650 тисяч гостей фестивалю. Сергій та його друзі пишалися успіхом. Не говорили тільки про одне: як пішли збирати кошти на квитки до Канади і не отримали жодної гривні. В Україні ще дуже мало меценатів, це так. «Немає для мистецтва «п’ятої дійки», — посміхається Сергій. Але він вірить: усе колись зміниться. Тому й працює. Працею тільки й можна завоювати прихильність та підтримку.
На жаль, до криги українці не доросли. А це дивовижний матеріал! Можна було б улаштовувати чудові свята зимової скульптури й у нас. Щоправда, вони обходяться ще дорожче за звичні пленери, на які доставляється каміння. Тому-то крім снігової баби в Україні нічого іншого зі снігу майже й не роблять.
У нас скульптурні пленери можна перерахувати на пальцях. Цьогоріч спромоглася Полтава, увічнюючи героїв Гоголя, ще змагалося 20 митців у Батурині на тему «Козацька слава». На жаль, далеко не кожен майстер потрапить на такий конкурс, бо часто їх роблять уже під готовий список. Звісно, столичним митцям легше потрапити в перелік запрошених. Але не з тих Кляпетура, та й весь його рід, щоб комплексувати з цього приводу. Він — автор багатьох талановитих монументальних творів, станкових портретів, декоративних композицій, міг би зацікавити й столицю. «Але комфортніше я почуваюся в Кам’янці», — пояснює без пафосу.
Село художників
Походять Кляпетури з села Кадиївці, яке зажило слави торгівців і... митців. Тут, неподалік Кам’янця, у звичайнісінькій сім’ї колгоспників виростав хлопчина Іван. Школярем разом із другом Костею Прохоровим записався в студію образотворчого мистецтва. Її щойно відкрили. Будівля стояла в парку, мала скляний дах, який створював чудові світлові ефекти. А викладачами там були Семен Розенштейн та Сергій Гайх, люди надзвичайно талановиті. Хлопчики добиралися з села на заняття в будь-яку погоду. Сухої пори — на велосипедах, а взимку доводилося й пішки, та ще з саморобними важкими ящиками-етюдниками. Лише три роки протривала ця наука. Дітям було незрозуміло, чому студію закрили. Але покинути малювати вони вже не могли. Отак Іванко та Костик розбудили Кадиївці, і за ними в художники подалися Олександр Брензей, Віктор Ковальчук, багато інших. Ось тільки дружина Івана Кляпетури художньої освіти не має. Вона, як справжня муза, повністю присвятила себе родині, дітям, господарству, щоб чоловік міг віддаватися мистецтву. Але якось і сама наважилася взяти до рук пензля. І чоловік, і діти не могли стримати здивування: як вона зуміла так дібрати кольори, так вибудувати композицію, не маючи професійної підготовки.
— Батькові вже 61, він художник-монументаліст, але повний творчої енергії, як замолоду, і саме завдяки мамі! — кажуть діти. — Ми змалку твердо знали, чим займатимемося в житті. Для нас не було кращого куточка в домі, ніж його майстерня. Хоч тяглися й до спорту, а Сергій на станцію юних техніків бігав. Та головною була все ж міська художня школа, куди тато привів нас обох...
Селянські діти пішли здобувати мистецьку освіту тоді, коли було модно вчитися на інженерів та бухгалтерів. Спочатку обоє навчалися в Кишинівському художньому училищі, далі Сергій закінчив Львівську академію мистецтв, Олена — академію друкарства. Батьківська працьовитість передалася обом. Власних дітей бачать тільки в мистецтві. У Сергія троє синів, і двох він уже відвів до «художки». Тож мистецька династія Кляпетур обіцяє множитися.
— Наші діти вже не такі, як були ми, — зітхає Сергій. — Ми і в школі, і вдома встигали багато малювати. Їм заважає телевізор, комп’ютер.
— Сергій надто вимогливий, — втручається Олена. Її син Андрій навчається в Косівському училищі, опановує художню обробку металу. «Це ремесло, — каже мати, — але я й сама часом хотіла б займатися чимось прикладним, от хоча б ткацтвом».
Найдобріші очі
— До якого ж викладача віддати доньку? — розгубилася мати, вперше привівши свою дитину в міську художню школу. Директорка Тетяна Щербина порадила пройтися по всіх класах і залишитися там, де дівчинці сподобається найбільше. «А можна до Олени Іванівни? — запитала вона під кінець екскурсії. — У неї найдобріші очі!»
Нітрохи не применшую таланту інших педагогів цього закладу, але особливу симпатію дітей до Олени Савчук-Кляпетури видно з першого погляду. Чимось нагадує молода викладачка маму — і добру, і вимогливу. Підвищувати голос — не в характері Олени Іванівни. Бере вона іншим — терплячістю, власним прикладом, працьовитістю. А ще учні неодмінно стають свідками народження творів своєї вчительки — це вражає. Пензель Олени Савчук-Кляпетури заохочує багатьох спробувати й власні сили — бо справді таки дивовижні її роботи. Олена, приміром, відкрила власну техніку живопису на склі. Її твори нагадують різдвяну феєрію, барвистий світ дитинства.
Хліб мистецтва
У родині Кляпетур немає «безруких»: кожен здібний, за що б не взявся. Але ще про одну художницю — невістку Ірину — варто згадати окремо. Уродженка Стрия, вихованка відомих майстрів гутного скла Андрія Бокотея та Олеся Звіра, вона назавжди віддала своє серце чаклуванню над склом. Нині в Ірини часу для творчості обмаль: ростить діток. Та в родинному вернісажі, який відкрився в Хмельницькому художньому музеї 14 січня, все ж участь вона бере.
Тепер не тільки землякам з Кадиївців видно, як щедро зійшов засів Івана Кляпетури, який порушив селянський звичай: як батько хлібороб, то й сину годилося бути хліборобом. Хліб мистецтва не дається легше, ніж пшенична паляниця, зате, якщо він створений з душею, ним можна нагодувати багатьох.
 
На знімку: родина Кляпетур у майстерні.
Фото з сімейного альбому.