Віктор Дубовицький народився і виріс у Сибіру. У дитинстві випало побачити виставу театру «Березіль». «Української я не знав, але все зрозумів», — розповідав через багато десятиліть після того. Не буде перебільшенням, якщо сказати, що та вистава визначила його подальшу долю.
У школі був активним учасником художньої самодіяльності, ще перед війною очолював самодіяльний шахтарський театр, а коли здобув фахову освіту, попросився на роботу в Україну. Направили в Житомир — далекий і зовсім невідомий. Було то в 1944 році (на фронт не брали через слабкий зір). У відділі кадрів Міністерства культури УРСР здивувалися: ви ж українською не володієте, як же можете працювати режисером українського театру? І порадили спершу вивчити мову, побільше читати.
Працював у Житомирі директором училища культури, директором філармонії, очолював театр у Новограді-Волинському. І раптом пропозиція від першого секретаря обкому партії: створити ансамбль пісні і танцю. Так 1958 року в Житомирі з’явився «Льонок».
— Художнім керівником його я взяв Анатолія Авдієвського, для якого «Льонок» став і дипломною роботою, і сходинкою для творчого злету, — розповідав вісім років тому Віктор Дубовицький. І хвалився: «Він не забув про те, приїжджав привітати мене з моїм 80-літтям».
Хто не знає українського реквієму «Степом, степом...» у чудовому виконанні незабутньої Ольги Павловської? Віктор Дубовицький знайшов дівчину в далекому селі, відкривши талант, і творча біографія її починалася теж з цього ансамблю.
Але недовго цвів той, як його називають, «перший» «Льонок». На початку шістдесятих років минулого століття міністр культури СРСР Катерина Фурцева заявила, що «Україна занадто розспівалася і розтанцювалася» за державний кошт, після цього в УРСР взяли під козирок і розформували два десятки колективів. Через деякий час помилку виправили, з уламків старого «Льонка» Іван Сльота створив новий, очолює його й нині. Але мова зараз не про нинішні здобутки цього ансамблю. Не йде з пам’яті, як вісім років тому старий сибіряк, для якого Україна стала рідною, з гордістю розповідав, що найбільшим надбанням свого життя вважає створення цього мистецького колективу для пропаганди української культури. А ще те, що зумів відкрити такі таланти. І повторив: усе почалося з вистави театру «Березіль».
Житомир.
