Здавалося б, офіційна передвиборча кампанія не так давно стартувала, а вже час підбивати її підсумки. У цьому реченні багато умовностей. Адже протягом останніх років п’яти українське суспільство живе у стані перманентних виборів, а відтак не встигає відпочити від різноманітних агіток. Тим часом підручники з піару вчать: застосовані одного разу політтехнології впливають на свідомість громадян менш ефективно, якщо їх використати вдруге. Втрачається новизна, а ходи, які мали б бути непередбачуваними, легко прогнозуються не те що аналітиками, а й пересічним населенням. Пошук креативних підходів — основне завдання, яке ставиться перед політтехнологами всього світу. Уявляєте, як важко доводиться тим, які працюють у вітчизняному суспільстві?
Про те, що української президентської кампанії торкнулася творча криза, можна було здогадатися ще влітку. Тоді, коли фактично без оголошення війни, тобто офіційного старту перегонів, один із на той час імовірних кандидатів на найвищу посаду Арсеній Яценюк вийшов на свій фронт у сіро-брунатних тонах. Це було схоже на чорний піар з боку опонентів. З’ясувалося — ні. Свої проплачені технологи вигадали такий хід, який мав би привертати увагу людей і, очевидно, підтверджувати рішучість кандидата. Увагу привернути справді вдалося, але рейтинг такий похмурий і агресивний підхід, схоже, не особливо підняв. Щоправда, з часом кольору на плакатах додалося, а сам кандидат «вийшов» з-за риштовання і замість сумнівного силуету глянув на виборців своїм справжнім обличчям. Однак усе одно чорно-білим. Ніби підкреслюючи — нема чому особливо тішитися. Це видавалося досить сміливим у контексті того, що рекламну акцію із чорно-білих світлин іншого кандидата на пост Президента — Інни Богословської перед тим політологи нищівно розкритикували. Мовляв, це умовно свідчить, що місце такого кандидата в минулому. Інна Богословська не забарилася, і вже невдовзі її плакати майоріли різнобарв’ям. Однак заради справедливості слід додати, що більш оптимістичними вони від цього не стали.
Загалом, мабуть, за всі роки незалежності не було жодної передвиборної кампанії, яка би відзначалася такою кількістю агресії й негативу. Сюди, наприклад, сміливо можна віднести й піар-кампанію Анатолія Гриценка, який також уподобав стиль мілітарі, оголосивши себе «ворогом їхньої держави», очевидячки, забувши, що як би не було сумно, але їхня держава — це й держава всього українського народу. «Перший непрохідний» виглядав цілком логічним продовженням такого старту піар-кампанії цього кандидата.
На цьому фоні біг-борди Віктора Януковича, Володимира Литвина та Сергія Тігіпка виглядали особливо миролюбними. Спокійні, врівноважені обличчя, легкий для сприйняття фон і чітко сформульовані гасла. Усе було би навіть близько до ідеального, якби не так приїлося нашому вибагливому в політтехнологіях виборцеві. Відтак можна припустити, що на того ж таки маленького українця така агітка особливого враження не справила, якщо її взагалі хоч якось відзначили.
Окремо хочеться виділити кампанію Юлії Тимошенко. Тут, здавалося б, комар носа не підточить. Якщо не зважати на фальстарт, узятий ще влітку. Як народу пізніше пояснили зміст розвішаних тоді по всій країні біг-бордів, вона — це Україна. Однак бренд «вона» активно використовувався в подальшій політичній агітації за цього кандидата, і отут уже стає не зовсім зрозуміло: чи то народ зі своїх податків оплатив розкрутку Прем`єр-міністра, чи то глава уряду із власної щедрості в умовах кризи за свої кровні піарить Україну? У будь-якому випадку, вже зараз можна говорити, що піар-кампанія цього кандидата стала однією з наймасштабніших у нашій країні з часів незалежності. Натомість команда нині діючого глави держави Віктора Ющенка підігріла виборця якраз запізнілим стартом передвиборної кампанії. Коли, здавалося б, вже всі зареєстровані кандидати так чи інакше дали про себе знати, у його штабі мовчали. Блискучий хід, який підігрівав інтерес у виборця і підкреслював, що чинний Президент не зловживає службовим становищем і веде свою піар-кампанію точно за правилами, було зведено нанівець першими ж біг-бордами. Вони сповіщали країну, що Президент зробив за п’ять років свого правління. Це навіювало невеселі думки про те, що ще не зроблено, та й взагалі нагадувало підбиття підсумків. А от Петро Симоненко, як і належить чесному комуністові, від наглядної агітації взагалі відмовився, зробивши про це відповідну заяву. Ще низка кандидатів на пост Президента хоча й не відмовлялася себе рекламувати, особливо на створення загальнонаціонального іміджу не витрачалася, охоплюючи здебільшого лише ті регіони, в яких «світить» зібрати якнайбільше голосів.
Як бачимо, у створенні візуального образу політтехнологи особливих успіхів не досягли. Натомість, очевидно, із світлою пам’яттю про Майдан, політиків кинули в маси. Поїздки в найвіддаленіші куточки країни, особисті зустрічі з виборцями, участь у політичних шоу — все це активно використовувалося. Основним агітаційним реманентом у президентській кампанії-2010 стали майдани і площі, актові зали і робочі приміщення. Усі як один кандидати згадали, як вийшли з народу, і обіцяли надалі з ним жити. До речі, передвиборні обіцянки цього року були щедрі, як ніколи. Щедрі настільки, що мимоволі напрошувався висновок: виконувати їх ніхто не збирається. Хоча незважати на обіцянки політиків наш народ навчився вже давно — ще з тих часів, коли будувалося світле майбутнє. А от вийти на центральну площу свого міста і послухати, що скаже поважний гість, потанцювати «на шару» під улюбленого виконавця — чом би й ні? Навіть якщо він агітує голосувати за кандидата, якого нема наміру підтримувати.
Чи вдалою була піар-кампанія президентських виборів-2010? Мабуть, тут вирішальне слово мають сказати не психологи чи політологи, а ви — прості люди. Ті, які щодня йдуть на роботу, не помічаючи, як одне обличчя на біг-борді змінює інше, які не підходять до агітаційних наметів навіть з цікавості «що там дають», які перемикають телевізійний канал, тільки-но на екрані з’являється напис «політична реклама». Головне — вчасно позбутися думки, що, заощадивши на цікавих піар-технологіях, політики зекономили на власному народові, який усе одно на вибори прийде і віддасть заповітний голос.