Нещодавно у загальнодержавному фаховому виданні — «Вісник прокуратури» (2009, №12.- С. 54-61) — було порушено й серйозно проаналізовано професійними юристами проблему, подальше ігнорування якої напряму створює реальні загрози національній безпеці країни. Йдеться про формування, розміщення й використання золотовалютних резервів нашої держави. Уважне ознайомлення з даною публікацію змусило нас відгукнутися на неї (у більш широкому аспекті) в авторитетному й популярному видані — газеті «Голос України».

 

Український народ уже відсвяткував своєрідне «повноліття» державної незалежності. Водночас існування України, як суверенного і незалежного суб’єкта міжнародних відносин, змушує констатувати вельми неприємну очевидність. Наша держава досі не має власної домінанти в фінансово-економічній політиці. А такий базовий блок загальнонаціональної економіки, як грошово-кредитна система, цілком і однозначно підпорядкована канонам монетаризма — найавантюристичнішій течії економічної думки XX століття. Величезною платою за її практичне застосування стала нинішня глобальна фінансово-економічна криза, а також гострі кризові явища в національній економіці.

Ключовими принципами, які настійно насаджувалися молодим незалежним державам з боку іноземних носіїв даної ідеології, є декларування «невидимої руки ринку», тобто пануючого ринкового саморегулювання, роль держави як «нічного вахтера» і, таким чином, запровадження максимальної лібералізації виробничих відносин і, нарешті, «ринковий бліцкриг» як модель системних змін для державних утворень на пострадянському просторі. Жодна з держав, яка піддалася ідеології ортодоксального монетаризму, не вийшла на бажану траєкторію поступального розвитку. Навпаки, у переважній більшості з них сформована модель економіки, яка не відповідає статусу незалежної держави.

Уточнень з цього приводу можна навести чимало. На превеликий жаль, досить очевидним прикладом у цьому сенсі є Україна. Ситуація в економіці Україні, за технічною термінологією, — аварійна. Окрім зазначеного вище, вона також зумовлена паралічем національного господарства унаслідок «грошового голодомору», зумовленого монетарною політикою центрального банку. У результаті тенденційної грошово-кредитної та валютно-курсової політики Національного банку перед Україною на повний зріст постала небезпека зовнішньої фінансової (економічної) залежності.

Уже не є секретом, що сучасна фінансово-грошова політика нашої держави здійснюється під диктовку та під постійним наглядом МВФ. Інструментом, що ініціює та заземляє чужоземні вимоги неоколоніального характеру і змісту щодо молодої незалежної держави, безумовно, є «Меморандуми українського уряду для МВФ». Ці останні в першоджерельному варіанті з’являються англійською мовою, а затим у перекладі пропонуються для ознайомлення та схвалення українською стороною. При цьому немовби «отримані» валютні кошти фактично не поступають на терени України, а зараховуються до золотовалютного резерву НБУ, який розміщений у відповідних банках США. Такий механізм — ключова й визначальна передумова так званого «надання» зарубіжних валютних позик. Відмітною особливістю, на яку варто звернути увагу, є та, що чергові угоди з МВФ підписують чинні уряди, однак валютними позиками розпоряджається (під диктовку МВФ, а не української держави) керівництво Національного банку України.

Золотовалютні резерви української держави мають таку структуру активів: монетарне золото; спеціальні права запозичення; резервна позиція в МВФ; іноземна валюта у вигляді банкнот та монет або кошти на рахунках за кордоном; цінні папери (крім акцій), що оплачуються в іноземній валюті; будь-які інші міжнародно визнані резервні активи за умови забезпечення їх надійності та ліквідності. Золотовалютні резерви є власністю держави (так має бути) і призначені для розв’язання особливо важливих для національної фінансової системи і економіки проблем.

Жоден центральний банк у цивілізованих країнах не може заявляти абсолютні права на повне і безконтрольне управління та розпорядження, а тим паче, володіння найбільш ліквідним різновидом національного багатства. Однак український центральний банк отримав безпрецедентну за критеріями світової практики індульгенцію — абсолютну і повну безконтрольність щодо умов розміщення і використання золотовалютних резервів країни. Ніхто, ні глава держави, ні парламент, ні уряд України не мають права і не можуть контролювати ситуацію із валютними резервами. Це — непомірно дорога плата за зловісний успіх лобістських зусиль у парламенті при прийнятті у свій час нормативного акту вищої юридичної сили — Закону України «Про Національний банк України».

Усі роки співпраці України з МВФ схема використання валютних позик розписується (знову ж таки під диктовку МВФ) наперед і в деталях. Ось і відповідь на закономірне запитання, чому НБУ утримує десятки мільярдів валютних запасів на теренах США і не використовує їх в Україні в часи найбільших негараздів, зумовлених, зокрема, викликами й загрозами фінансово-економічної кризи. При оформленні угоди про черговий валютний транш валютної позики передбачається його використання на погашення назрілих для повернення зовнішніх зобов’язань або ж розміщення у валютних резервах НБУ. Таким чином, жоден цент не поступає в українську економіку або на вирішення гострих соціальних проблем.

Наприкінці минулого року у Вашингтоні відбулися переговори української урядової делегації з керівництвом Міжнародного валютного фонду. У результаті МВФ дозволив («було домовлено про можливість») використовувати деяку частку національних золотовалютних резервів для покриття поточних державних витрат. Маємо, таким чином, конкретні підтвердження того, що українській державі відведена роль смиренного послушника і мають місце очевидні неоколоніальні прояви. Ця очевидність, яка насправді дуже дорого коштує українському суспільству, чомусь нікого з українських провідників не хвилює.

При цьому мало хто знає, що Національний банк чітко дотримується домовленості з МВФ та Світовим банком щодо «паритетної емісійної політики», за якою гривнева емісія здійснюється пропорційно до доларових надходжень (зобов’язань) української держави. Чи не тому ніким не контрольована емісійна й валютна політика НБУ перманентно породжує гострі грошові дефіцити, а звідси провокує хронічну вимушеність вітчизняних корпоративних утворень, органів місцевого самоврядування і держави до зарубіжних валютних запозичень. Адже випущена в обіг у мінімальному обсязі гривнева маса лише частково йде на фінансування передбачених бюджетних програм.

Переважна ж маса гривневої емісії продається, на суб’єктивний розсуд керівництва НБУ, комерційним банкам (для цього вживається термін «рефінансування»), які затим кредитують своїх клієнтів. Ось ці мізерні «крохи» грошових коштів під надмірно високі проценти (зараз близько 30%) попадають за залишковим принципом у реальну економіку. Отже, гострий гривневий дефіцит, запрограмований ззовні, компенсується інтенсивним насиченням української території доларовою масою. Через таку політику центрального банку доларизація економіки України досягла загрозливих вимірів.

На жаль, практично жодна з українських гілок державної влади не взяла до уваги ту очевидність, що МВФ свідомо виводить з-під відповідальності свого «агента дії» — керівництво НБУ. Адже упродовж років неприховано демонструється політико-економічний казус — тенденційні зобов’язання, продиктовані МВФ, підписує і бере на себе уряд, однак позичені валютні кошти переходять в розпорядження НБУ. Виникає логічне запитання, у чому ж тоді вигода уряду? А «вигода» уряду всього-на-всього в тому, що Національний банк на заявлену суму валютної позички здійснює гривневу емісію. Як бачимо, вищий орган виконавчої влади звик «задовольнятися малим».

Дії базових фінансових інститутів держави — НБУ і Мінфіну — запрограмовані таким чином, що їх діяльність, в окремих проявах, загрожує національній безпеці країни. У цьому сенсі вимагає пояснень, з яких інтересів виходить Мінфін, провокуючи останнім часом ренесанс фінансової піраміди з облігаціями внутрішньої державної позики (ОВДП) і, таким чином, інтенсивно нарощуючи внутрішній державний борг, що в 2009 році сягнув за межі 51 млрд. грн. Згадаймо, що саме така політика стала рукотворним чинником фінансової кризи в 1998 році. Водночас у цьому ж сенсі нині актуально запитати керівництво центрального банку, чому в надзвичайно скрутний для національної економіки час НБУ утримує валютні резерви в цінних паперах США під 2-3% річних, змушуючи уряд принизливо випрошувати доларові кредити під 5% та й ще з поступками, що прямо суперечать інтересам української держави.

Світова практика показує, що ринково розвинуті держави розглядають зростання золотовалютного запасу країни вище оптимального рівня швидше як недолік, аніж позитивне явище. Керівник ФРС США Алан Грінспен свого часу зазначив: «Надмірно великий валютний резерв є тягарем для національної економіки». Очевидно, виходячи з цього валютний резерв США вже тривалий час складає просто-таки мізерну частку — всього-на-всього 40,3 млрд. дол. при ВВП понад 14,5 трлн. дол. США.

У теорії фінансів та фінансового права існує поняття «коефіцієнт Ренді», згідно з яким обсяг валютних резервів має складати не більше 30% державного бюджету. Найбільш розвинуті країни Заходу тримають валютні резерви в мінімальних розмірах. Ось цьому конкретне підтвердження. Так, в 2009 р. валютні резерви Європейського центрального банку становлять 52,3 млрд. дол. США, Німеччини 38,1 млрд. дол., Великої Британії — 37,1 млрд. дол., Франції — 21,7 млрд. дол., Італії — 33,8 млрд. дол.

Винятком є Китай та Японія, золотовалютні резерви яких на сьогодні є найбільшими в світі. Однак золотовалютні резерви Японії становлять лише 10% ВВП. Валютні резерви Китаю стрімко зростають і вже сягають 2 трлн. дол. США. Китайська економіка стабільно демонструє (навіть в умовах світової фінансової кризи) безпрецедентні темпи економічного зростання. Значне резервування наявних валютних ресурсів є одним з шляхів захисту від «перегріву економіки». Китай формує авангардні обсяги золотовалютного резерву та розміщує їх в США, вкладаючи у найбільш високоліквідні активи поки що найпотужнішої держави світу. Таким чином, керівництво Китаю формує «могутній фінансовий щит» і вже зараз в стані суттєво впливати на фінансову політику США.

Керівництво Національного банку України в останнє десятиліття активно резервувало практично всі валютні надходження. Завдяки цьому валютні резерви України станом на серпень 2008 р. сягнули феноменального (якщо мати на увазі мізерну величину державного бюджету) рівня — понад 37,4 млрд. дол. Таким чином, зрозуміло, що правління НБУ, резервуючи такі обсяги валютних надходжень і утримуючи їх за межами України, перейшло всі розумні межі. Невдовзі після початку світової фінансової кризи в деяких засобах ЗМІ пройшла інформація, що значна сума розміщених на рахунках американських банків валютних резервів української держави виявилася недоступною. Також стверджується, що внаслідок невдалого розміщення валютних резервів на зарубіжних рахунках Україна втратила з початком фінансової кризи понад 12 млрд. дол. США. Одначе даний скорботний факт керівництво Нацбанку старанно замовчує. Навіть після отриманих у 2009 р. валютних траншів від МВФ (у розмірі близько 12 млрд. дол.) валютні резерви не наближаються до попереднього рівня і становлять уже 25,1 млрд. дол. США (див. Бюлетень Національного банку України, 2009, № 11, с. 83).

До переліку подібних «заслуг» центрального банку можна віднести й чимало інших. У нас є всі підстави стверджувати, що упродовж усіх років незалежності Національний банк явно і тенденційно занижує номінальну масу «декретних» грошей проти об’єктивно необхідних емісій, провокуючи таким чином гостру потребу у зовнішніх валютних запозиченнях. Щоб не бути голослівними, наведемо такий аргумент. Світова практика виробила й визнала критерій, за яким визначається достатність грошової маси, яка супроводжує створення валового внутрішнього продукту (ВВП) в кожній окремій країні. Йдеться про коефіцієнт монетизації, тобто про відношення грошової бази до ВВП. На початок 2009 р. грошова база нашої держави становила 180 млрд. грн.1, а ВВП — 950 млрд. грн. Отже, коефіцієнт монетизації в Україні становив всього-на-всього 0,19 (або 19 відсотків). Для порівняння зазначимо, що даний монетарний показник у зарубіжних країнах є таким: Німеччина — 0,65; Франція — 0,69; Англія — 0,89; США — 1,1; Японія — 1,16; Китай — 1,6. Як бачимо, країни, економіка яких стабільно розвивається, дотримуються ключового принципу — достатнього наповнення економіки грошовою масою. І грошова маса, що знаходиться в загальносуспільному обороті, як правило, наближається, а іноді й перевищує вартісну оцінку ВВП.

Щодо України іноземні «доброзичливці» встановлюють зовсім інші параметри, бо за умов сталого грошового дефіциту (а фактично, грошового голоду) неминучими є зарубіжні валютні позики. Знаючи реальну ситуацію, так звані «зарубіжні інвестори» вміло використовують її на свою користь. На терени України спрямовується «блукаючий капітал», який за своєю природою і ціллю насправді є фіктивно-спекулятивним. Його короткостроковість й імпульсивність, принципове уникнення сфери, де прийшлося б обслуговувати відтворювальні процеси в економіці, створює суттєві фінансові проблеми для країни заземлення. За своєю істинною суттю даний різновид капіталу є «фінансовим вампіром». Ось саме такими «інвестиціями перманентно наповнюється українська фінансова сфера.

Важливо зауважити, що розміри грошової бази, тобто мінімальних розмірів гривневої емісії, керівництво НБУ щоквартально узгоджує з МВФ. Таким чином, загальний обсяг недобору національної грошової маси, за нашими оцінками, щорічно становить декілька сотень мільярдів гривень. Водночас штучно сформований гривневий дефіцит активно заповнюється зовнішніми валютними позиками. Хіба це не є ще одним очевидним підтвердженням неоколоніальної політики? Пролонгація даної фінансової політики у найближчі роки прирікає нашу державу на остаточний економічний колапс. Адже починаючи з наступного року і впродовж наступного десятиріччя Україні потрібно буде виплатити зовнішній борг у сумі 117,2 млрд. дол. США.

При цьому щорічні виплати будуть такими (млрд. дол. США): 15,2 у 2010 р., 17,4 — 2011 р., 17,9 — 2012 р., 15,9 — 2013 р., 2,9 — 2014 р., 15,4 — 2015 р., 14,3 — 2016 р., 9,7 — 2017 р., 8,5 — 2018 р. і т. д. Якщо ж мати на увазі, що згідно з урядовим проектом доходи державного бюджету в 2010 р. становитимуть 284,7 млрд. грн., або (відповідно до запланованого курсу 1 дол. = 7,5 грн.) близько 37,9 млрд. дол., то витрати лише на погашення зовнішньої позики сягнуть у прийдешньому році — 40 відсотків бюджетних витрат. Про яке ж збільшення соціальних стандартів при такій ситуації можна вести мову? Риторичне запитання.

Черговою стратегічною помилкою, яку нав’язали нам МВФ та Світовий банк, є «комплекс емісієфобії». Українській грошово-фінансовій політиці властивий хронічний острах нібито прямої зумовленості рівня інфляції наявною грошовою масою. 

Дж. М. Кейнс, Людвіг Ерхард, Франклін Рузвельт, Ден Сяо Пін — визнані реформатори XX століття — активно відстоювали визначальну роль і важливість достатньої кількості грошей в економіці країни. Так, Людвіг Ерхард у своїй книжці «Півстоліття роздумів» зробив однозначний висновок: «Між інфляцією і обсягом грошей, що є в обороті, немає жодного причинно-наслідкового зв’язку. Інфляція породжується єдино тим, що можуть виникнути доходи від діяльності, яка не дає реальної користі економіці». Далі автор попереджає: «В економіці, яка залежить від приватної ініціативи, процесу відтворення загрожує головним чином дефляція».

Звичайно, грошова емісія являє собою потенційну небезпеку. Однак потенційна загроза, наприклад, від електричного струму аж ніяк не зумовлює якихось відмов від його найширшого використання. Гроші — це «кисень» економічного організму, а нормальний грошово-кредитний обіг — його «капілярно-судинна» система. Штучно обмежуючи доступ грошової маси в економку України, ми власноруч омертвляємо її. Отже, жорстко пов’язувати рівень інфляції з рівнем емісії, як це робить НБУ, є грубою стратегічною помилкою, від якої відмовилися всі країни, що здійснювали у свій час програми врятування національних економік від загрози фінансово-економічного колапсу. Помірна інфляція — не «велика згуба», а за виваженої економічної політики, — важливий інвестиційний ресурс.

Суб’єктивно-волюнтаристська монетарна політика центрального банку знекровлює національну економіку й водночас холоднокровно провокує тотальне падіння купівельної спроможності населення. Повчально, що видатний англійський державний діяч (свого часу найбільш успішний міністр фінансів Великої Британії) Дж. М. Кейнс, виступаючи в 1928 році перед студентами Кембриджа і Вінчестера, спрогнозував, якими будуть соціальні цінності через 100 років і до якої межі взагалі розумно накопичувати капітал. Він, зокрема, вважав, що «світова економіка розвивається за принципом магніту; вона постійно потребує відчутного поштовху — постійного підвищення сукупного попиту, який напряму залежить від купівельної спроможності населення». Це послання великого вченого і державника варто було б узяти до уваги керівництву фінансово-економічного блоку української держави.

Нинішнім керівництвом НБУ нехтується  очевидність, фактично підтверджена країнами «великої двадцятки», що на часі неминучий перехід світу до мультивалютної системи з кількома міжрегіональними (резервними) валютами. Дані процеси невдовзі покладуть край епосі панування американського долара як світової валюти. Зрозуміло, що такі тенденції доведеться взяти до уваги новому керівництву України, яке (хочеться вірити) врешті-решт змусить центральний банк держави формувати валютні резерви за принципом розумної помірності та утримувати й використовувати їх лише в національних інтересах.

А сьогодні ми вимушені, на превеликий жаль, констатувати украй неприємну очевидність. Нав’язана ззовні програма максимального послаблення України — однієї з найбільших і в недалекому минулому потенційно могутніх держав Європи, підпорядкування її фінансової сфери впливам та інтересам іноземного капіталу — практично виконана. І, очевидно, ніхто з її виконавців відповідальності не понесе. Адже найбільшим дефіцитом української політико-економічної дійсності є невідворотна відповідальність в  її конкретно персоніфікованоному вимірі. Якщо Національний банк не виконав свою, визначену Конституцією, основну функцію  — забезпечення стабільності національної грошової одиниці (що передбачає насамперед стабільність валютного курсу), то за це має відповідати його керівництво.

«Дефолт відповідальності» — це реальна загроза для національної безпеки української держави. Цьому потрібно покласти край. Суспільство не може прогресувати без запровадження невідворотної відповідальності керівників базових державних систем та інститутів за антидержавні дії чи злочинну бездіяльність. Першочергово це стосується тих, хто, порушуючи принцип національної безпеки, впроваджував чи пасивно супроводжував згубну для держави і суспільства валютно-курсову та грошово-фінансову політику.

Сергій ГРИНЕВЕЦЬКИЙ,народний депутат України, перший заступник голови Комітету з питань національної безпеки і оборони України;Трохим КОВАЛЬЧУК,доктор економічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України.