12 місяців нерозділеної любові

Я на боці тих спостерігачів, котрі вважають, що економіка країни пережила найважчий рік у своїй новій історії. Якби ми не були для влади об’єктом передвиборного загравання, то збагнули б це, як один.

Дехто каже, що між владою і економікою пробігла чорна кішка, навіть не підозрюючи, що по суті восени 2008-го так і сталося. Чорною кішкою виявилася криза споживання на товарних і фінансових ринках світу, до якої влада виявилася геть зовсім не готовою. Управлінська модель, яку практикувала в останні роки влада, апріорі не могла захистити країну від глобального шоку. Уряди підживлювали попит за рахунок підняття соціальних стандартів, тоді як їхній рівень не відповідав продуктивності праці. Нацбанк закривав очі на безперешкодний доступ до кредитів в іноземній валюті, покладаючись на неринковий курс гривні. Парламент стояв на сторожі того, щоб коаліційна більшість не набирала 300 голосів для проведення конституційних змін. Така модель управління за високої ліквідності та низьких процентних ставок на міжнародних ринках надавала уряду й парламенту респект за популістську політику, Нацбанку — можливість поповнювати золотовалютні резерви, Президенту — імідж арбітра нації. Усе всіх влаштовувало, доки на недієвість такої моделі не вказав МВФ.

Нацбанк визнає шкідливість прив’язки гривні до американської валюти вже тоді, коли валовий зовнішній борг країни досягає 100 мільярдів доларів США (левова частка — корпоративний), інфляція у річному вимірі (травень 2008-го) — більш як 30 відсотків.

Майже 80 відсотків зовнішніх позик — в американській валюті. Хтось підраховує: якщо інвестори не зголосяться на реструктуризацію бодай частини корпоративного боргу, то 2009-го бізнес має сплатити 35 мільярдів доларів США боргових зобов’язань.

Віктор Пинзеник, залишаючи Міністерство фінансів на старті 2009-го, розуміє більше — інвалютні борги потягнуть за собою дефолтні обміни з такими чутливим джерелом ресурсів, як держбюджет. А це пряма загроза для економічної безпеки держави, пов’язана з втратою ринків, безробіттям, скороченням відрахувань на соціальну сферу, тощо. На мою думку, він пішов з посади міністра фінансів, бо не вірив у рішучість Нацбанку визнати банкрутство тих фінустанов, які формували свої пасиви здебільшого за рахунок іноземних кредитів. Бо не бачив в антикризових заходах уряду неемісійних джерел доходів, які знайшли б консолідовану підтримку й у Нацбанку, й у парламенті. Протиставляти глобальній кризі стару модель управління не можна через неадекватність законодавства новим викликам, конфлікти інтересів і конфліктність особистостей у владі. А той, хто заступив на його місце (Ігор Уманський та інші), поставив за мету якщо не виграти двобій із кризою, то не програти. І, я вважаю, домігся свого. Завдяки корекції бюджетних планів (хіба до того ж не вдавалися за економічного зростання?!), інфляції (вона зростала й за часів прив’язаної гривні до долара США), девальвації (через переоцінку бази оподаткування різко збільшилися надходження від імпорту), власне, завдяки фіскальним нововведенням (поквартальне відрахування прибутку Нацбанку, скажімо, компенсувало економіці скорочення кредитування з боку комбанків, а преференції підприємствам ГМК та хімічної галузі залишали їм оборотний капітал). Закиди щодо зростання держборгу й ручного управління економікою — белетристика, коли йдеться про кризу й право позичати в разі недоотримання доходів бюджету. А хто сумнівався у тому, що вони падали катастрофічно? Індекс виробництва базових галузей, за яким стежить Нацбанк, у січні в річному вимірі впав на 32 відсотка, у лютому — на 29,9, у березні — на 28,8!

Рентабельність виробництва впала до 1,7 відсотка, капіталовкладення знизилися на 39,5 відсотка проти першого кварталу 2008 року. При цьому в машинобудуванні — на 50,8, у металургії — на 40,4, у виробництві харчових продуктів — на 51,7 відсотка. Саме ці галузі в попередні роки виступали головними рушіями інвестиційної активності. Катастрофічне падіння капіталовкладень завдавало нищівних збитків. У металургії вони перевищили більш як удесятеро показник 2008 року, тоді як світові ціни на метал безжально знижувалися. Більш як учетверо зменшилися прямі іноземні інвестиції (найбільше постраждали переробна галузь, будівництво, фінансова сфера). Звинувачувати уряд у непрофесійності — те саме, що розпікати за це Нацбанк: контрпродуктивно. Бо уряд починав з 900 тисяч безробітних. З підвищених цін на природний газ, що вплинуло на собівартість та конкурентоспроможність ключових галузей економіки. З вилучення банками додаткових валютних ресурсів унаслідок падіння курсу гривні на обслуговування кредитів. З надмірної залежності девелоперських і будівельних компаній від фінансового ринку. Зрештою, з втрати чверті ВВП, який забезпечує життєдіяльність країни. І, згадайте, при всьому тому голова правління Нацбанку Володимир Стельмах перебував... у відпустці. Секретаріат Президента... розпочав рік із перетягування центру прийняття рішень від уряду до РНБО...

Навесні сільське господарство стало єдиною галуззю, яка досягла приросту — почасти через збільшення експорту продукції, а почасти — через цілком терпиме падіння в харчовій промисловості.

Позірне пожвавлення в харчовій промисловості у квітні—травні легко пояснювалося стрибком цін на алкогольні та тютюнові вироби, тоді як ситуація в банківському секторі, низькі ціни для металургів на зовнішніх ринках прямо вказували на початок болісної та тривалої економічної депресії. Банківська система в другому кварталі подвоїла багатомільярдні збитки. Каменем спотикання стали проблемні банки з токсичними активами й пасивами, сформованими здебільшого за рахунок валютних кредитів. Потенційний попит на валюту з боку вкладників і кредиторів 2009 року становив (навіть з огляду на часткову реструктуризацію) близько 30 мільярдів доларів США. Банки фактично не кредитували підприємства, а ті на позиках і не наполягали, розуміючи, що покривати борги буде нічим. На цьому тлі зазнали фіаско закулісні переговори про переділ сфер впливу двох найбільших політичних партій. Провокаційні стосовно людей союзи вже не матимуть майбутнього. А ситуативно блок Прем’єр-міністра був приречений програвати через непередбачуваність перебігу кризи на зовнішніх ринках і дефіцит ресурсів для виконання соціальних та боргових зобов’язань — на внутрішньому. Цим пояснюються неодноразові блокування опозиціонерами парламентської трибуни з вимогами то подати негайно антикризові заходи, то — зміни до бюджету, то запровадити економічно необгрунтовані соціальні стандарти...

Найбільш резонансною постаттю року став не той, хто вирішив позмагатися за найвище крісло в державі, а голова правління Нацбанку Володимир Стельмах. Він одночасно організовував девальвацію і боровся з її наслідками. Він зменшував дефіцит поточного рахунку платіжного балансу й, по суті, сприяв відпливу капіталу, рефінансуючи зовнішні борги банків та їх акціонерів. Він приймав дуже непопулярні, неринкові, часом — суперечливі, рішення щодо обмежень прав вкладників і валютних кредитів, розуміючи, що ризикує довірою до банків і, зрештою, стабільністю курсу гривні. Зрештою, курсові потрясіння протягом року сприяли падінню статків домогосподарств, а кількість кредитів в інвалюті в пасивах комбанків за рік не знизилася, а приросла. За що боролись?

І Володимир Стельмах, і Юлія Тимошенко проти своєї волі (криза!) консервували стару модель управління, яка по суті формувала чергову хвилю девальвації і зумовлювала дефіцит бюджету. Крапки над «і» знову розставив МВФ. Його місія в Україні першою визнала, що надміру глибоке скорочення ВВП, доходів підприємств і домогосподарств позбавляє державу можливості виконувати свою головну функцію — забезпечувати життєдіяльність країни. Половина другого траншу кредиту Stand by (1,4 мільярда доларів США) уже надається на фінансування бюджетного дефіциту, а третій транш (3,3 мільярда доларів США) надходить на ці цілі повністю. При цьому Президент країни, уряд і Нацбанк беруть на себе жорсткі монетарні та бюджетні зобов’язання, випромінюючи цілковиту готовність до протистояння кризовим явищам. Це, як на мене, стало ексклюзивною миттю року, бо більше ми того не бачили.

...У грудні сплив термін повноважень Володимира Стельмаха на посту голови правління Нацбанку, але, даруйте на слові, він залишився на посту під патронатом роботодавця — Президента країни. Бо, як прокоментував мені один банкір, гірше, ніж було, вже не буде. А найгірше таки залишилося в першому кварталі, бо в другому економіка почала поступово надолужувати втрачене, скоротившись на 17,3 відсотка. Як на мене, завдяки зусиллям аграрного сектору.

У січні—липні втрати промвиробництва вже сягнули за 30 відсотків, інакше кажучи, близько 106 мільярдів гривень. Хтось підрахував, що економіка скотилася на три роки назад. Але влітку було не до того. В липні девальваційні очікування «напрягли» валютний ринок уже по повній програмі — незадоволений попит на валюту призвів до того, що за місяць бізнес і населення придбали на 1,2 мільярда доларів більше, ніж продали. Через обмеження обсягів продажу в одні руки обмінні каси перетворилися на оточені з усіх боків фортеці. Девальваційний залп пролунав уже в серпні — курс долара знову підстрибнув до 9 гривень. Про потужний перетік капіталу з безготівкового на готівковий ринок свідчили очевидні диспропорції — за падіння економіки на третину, міжбанк не знижував обсягів торгів у 10—12 мільярдів доларів на місяць. Банки не могли відволікати ресурси на позики для реального сектору, а підприємства не бажали брати дорогі кредити. Тенденція до девальвації, яку міг, але не спромігся подолати Нацбанк улітку, підкосила в третьому кварталі гривневі депозити, а вибіркові інтервенції породили значну розбіжність між ринковим та офіційним курсом валют. Це обіцяло другу хвилю девальвації, тим паче, що уряд не мав джерел фінансування структурного розриву «Нафтогазу» внаслідок занижених тарифів. А деякі рішення, як от невизнання купівлі-продажу 99,567 відсотка акцій ВАТ «Одеський припортовий завод», могли обернутися судовими позовами. Зрештою, так і сталося в момент, коли скорочення податкових надходжень і фіскальний дефіцит уже загрожували макростабільності. Її зруйнували б, якби уряд наважився б на суттєві додаткові видатки. Тим паче, що «консервація» (реформ) Юлії Тимошенко за умов глобальної економічної кризи нічим не гірша за «консервацію» Віктора Януковича за умов глобальної економічної стабільності. Адже економіка місяць від місяця відвойовувала втрачене. Якщо в першому кварталі падіння становило 20,3 відсотка, то в третьому — 15,9. Сезонно скоригований ВВП другий квартал поспіль приростав на 3,9 відсотка на відміну від багатьох інших країн, у тім числі й Росії. У вересні промисловість зросла проти серпня на 1,9 відсотка, тобто зберегла позитивний тренд, який виник у червні. Локомотивом зростання знову виступили машинобудування, хімпром, харчопром, але через падіння споживання розчарувала металургійна галузь.

У жовтні порівняно з вереснем промисловість зросла на 5 відсотків. Позитивний результат продемонстрували майже всі галузі. Різко зменшилася кількість офіційно зареєстрованих безробітних. Дві найбільші політичні сили відцуралися одна від одної, як однополярні заряди, саме на бюджетному полі. Це логічно, бо першорядною для них виявилася боротьба за електоральні симпатії, а не боротьба з кризою. Через це важко погодитися з тим, що в усіх гріхах винна «невістка» — до зриву бюджетного процесу, надмірної тінізації економіки й розкручування державного боргу в різній мірі причетні всі гілки влади, й опозиція, і Нацбанк — в тому числі. Бо, повторюсь, стара модель управління для країни безперспективна, а для її реформування потрібна політична консолідація, а не руйнація державних інституцій, до чого йшло восени. І від чого, дякувати Богу, країну врятувало відновлення життєдіяльності в парламенті. Атмосфера комунальної шарпанини, примітивний політичний піар (клеїти дурня найлегше дурню), дороге кишені лобіювання законів та інші особливості вітчизняного законотворення, які мали місце, можна пережити. Але тому, хто сяде невдовзі в крісло глави держави, варто засвоїти, що він не всидить без законодавчої гілки влади.

Дуже схоже, що Президент країни не міг пробачити прем’єру, скажімо, перехоплення ініціативи у взаєминах з «Газпромом», а вона йому — підбурювання голів адміністрацій на глухий спротив урядовим ініціативам. Попри те, що чимало з них переспівували азаровські — і щодо збирання податків наперед, і щодо вилучень неосвоєних вчасно асигнувань, і щодо фінансування видаткових статей за рахунок неповерненого ПДВ, і щодо вибіркового кредитування за галузевими ознаками.

Юлію Тимошенко охрестили на Банковій кризою — і це влучно. Бо, хоч би що там казали, а її команда не спасувала ані перед глобальними, ані перед внутрішніми негараздами. Не маючи доходів від економіки й дешевих грошей, які мали її попередники. За умов кризи в банківському секторі. За відсутності стабільної більшості в парламенті. За багатьох викликів, які потребували швидкого реагування (згадайте епідемію грипу або Євро-2012). Це багато в чому виправдовує її завищені очікування від урядових антикризових заходів. А найважливіше — не відштовхує від країни інвесторів. Бо, попри все, Європейський банк реконструкції та розвитку збільшив цьогоріч обсяги інвестицій у 1,5 разу — до 8 мільярдів євро, хоча ще влітку планував інвестувати на мільярд менше. Рік, що вже позаду, залишив країні надію на краще. І це факт.