Колись на території Чортівця було аж чотири колгоспи, а нині місцеві мешканці дають собі раду, вирощуючи капусту
Автобус із райцентру Городенки до Чортівця був повнісінький. Поважні газди та газдині, молодички з міським крамом, щебетливі дівчатка та парубки, які навіть недовгу путь-дорогу використовували для залицянь... У цьому вимушеному, обмеженому в просторі людському вулику якось мимоволі всі стають ближчими. За трохи більш ніж півгодинну подорож можна вислухати чиюсь сповідь про наболіле, та навіть, буває, виллють душу чи таємницями поділяться із зовсім чужою людиною. В такому спілкуванні дізнаєшся чимало: про зростаючу вартість промислових товарів та завізних продуктів харчування, низькі заготівельні ціни на картоплю, рецепти страв, сільські притрафунки (смішні історії та випадки з життя), очікувані весілля, повернення заробітчан додому, на зимові канікули, тонкощі вирощування капусти...Приміром, жваво обговорювали те, як упродовж усієї осені в центрі села щодня стояла довжелезна фура, й дужі хлопці раз за разом вправно закидали до кузова сітки з величезними, як кулак, добірними бульбами. Звозили різносортну картоплю селяни десятками мішків. Щодня, казали, заготівельники набирали її по двадцять-тридцять тонн. А ціни — на рівні торішніх, ніби й не було майже подвійного знецінення гривні.
Невдовзі по приїзді в село підсумовуємо тему минулого сільськогосподарського року з чортовецьким сільським головою Тарасом Колісником. Принагідно підраховуємо витрати на обробіток землі, підживлення та догляд за рослинами, не враховуючи, звичайно, клопіткої ручної праці. Виходить, що доходи від нинішніх на диво високих врожаїв «другого хліба» — картоплі — були мізерні. Бо, наприклад, заготівельники обмінювали бульбу на цибулю в розрахунку один до трьох. Та ще пропонували кавуни, різноманітні крупи. Як за первіснообщинного ладу, мимоволі подумалося, та ще й не на зовсім вигідних умовах. Хіба що добірних південних, найбільших у світі, ягід-кавунів наїлися досхочу! Але якщо пригадати численні публікації про їхню «хімічну» начинку...
— Та селяни великого вибору не мають, — журиться сільський голова, — тому з року в рік тягнуть цю важку лямку. Найбільше виручає «зелене золото», як образно, з пошаною, в селі називають капусту. Мабуть, нема нині такого особистого господарства, з понад тисячі, де її не вирощували б. На розлогих чортовецьких просторах, щоправда, доволі горбистих, до зими зеленіли то тут, то там капустяні латки. Щоправда, спекотні, посушливі літо й осінь дещо знівелювали всю працю й надії на солідний заробіток: подекуди капустяні головки зимових сортів качанистої навіть не зав’язалися. Але попри це сенс вирощувати її є, а ще звиклися до цієї культури, то й далі робитимуть на неї ставку.
Знають же і в сусідніх областях про капустяну «спеціалізацію» Чортівця. Й ось напередодні різдвяних свят знову був чималий попит на капусту, то, хто ще приберіг її до цієї пори, виручив за качани немало! Оптовики платили по дві гривні за кілограм, а на ринку можна було самому продати і по чотири.
Деякі газди відводять під цю культуру й понад гектар землі. Кажуть в селі, що треба навесні раніше висівати капусту, доки є волога в грунті, то й урожай буде кращим. А, дивлячись на досвідченіших господарів, і молодші беруться за вирощування «зеленого золота». До того ж ті, хто ще донедавна виїжджав на будови Києва чи Москви, та навіть Івано-Франківська, нині мусять думати над іншими методами заробітку: нема попиту на будівельників.
Проблема зайнятості населення в селі актуальна: від Чортівця до райцентру вісімнадцять кілометрів, тож знайти роботу проблемно. На обліку в центрі зайнятості перебуває сорок чортівчан, ще сотні, легально й нелегально, подалися на заробітки за кордон, добралися навіть до Франції. Раніше на території села діяло чотири потужні сільськогосподарські підприємства, три великі тваринницькі ферми, дві рільничі бригади та овочева, яка спеціалізувалася на капусті. Отам і призвичаїлися до вирощування «зеленого золота». А нині... Не має чим тішитися селянин, коли від досвітку й до вечора гарує самотужки, обробляючи земельні частки. Мало користі й від орендарів, бо платять три-чотири відсотки від вартості землі, а ще безгосподарно обходяться з майновими паями. До прикладу, величезну триповерхову споруду в центрі села колишнє господарство зводило для торговельного комплексу, а нинішні власники, скупивши майнові паї, вже мали намір розібрати будинок (ламати — не будувати!) та продати цеглу. Сільська влада не дала на це дозволу. Натомість шукають такого інвестора, щоб запровадив тут якесь виробництво, створив нові робочі місця.
Турбує, що не працює на повну силу сільська лікарська амбулаторія. Здавалось, матеріальна база чудова, нова двоповерхова споруда має автономне опалення, належне обладнання, навіть житло для медперсоналу, але міські лікарі нехтують цим. Наразі задовольняються в селі тим, що раз на тиждень з районної лікарні приїжджає десант спеціалістів. А що робити в інші дні?..
Та, певне, найбільшою проблемою Чортівця є нестача питної води: село розташоване на карстових печерах, вапнякових покладах. Досі її завозять цистернами з далекого польового джерела. Але чи можна у такий спосіб вдосталь настачити на 2841 мешканця?.. Держава дала понад двісті тисяч гривень на будівництво розвідного трубопроводу, вуличні розв’язки. Підвели воду до соціальних об’єктів, на черзі — сільські оселі. Й ось буквально днями воду підвели до центральних вулиць села. Важко давалася ця справа, подекуди відчувалася байдужість тих чи інших господарів, бо комусь годі було виділити час, через постійні хатньо-городні клопоти, на задоволення потреб громади.
Власне, в селі не дуже й розраховують на манну небесну, а працюють самотужки над вирішенням тих чи інших сільських справ. Ремонтують будинок культури, відновлюють огорожу біля школи. А дошкільний навчальний заклад «Ромашка» і справді — як квіточка! Типова споруда доглянута, налагоджено навчально-виховний процес. Ось лише турбує, як розповіла завідувачка дитсадка Ореста Гринюк, що не всі батьки із розумінням ставляться до відвідування малечею закладу, особливо взимку:
— Це — як у відомого українського педагога Сухомлинського, який з такого приводу казав, що навіть корові знаходять пастуха, вівцям — поганяйла, а людське дитинча зчаста бродить бездоглядне. Бо, як це в селі — то вулиця малечу «виховує», то телевізор чи комп’ютер, а влітку батьки нерідко беруть із собою в поле. І дітвора поруч, коли травлять городину, дихає отрутохімікатами... Чому? Батьки не мають роботи, то й економлять на тих незначних доплатах за відвідування дитсадка. Іноді просто не знаходять часу на вранішнє причепурювання малечі. А малюки від того лише втрачають, не маючи належної опіки й підготовки до школи. В селі нині — сто шістдесят дітей дошкільного віку, то групи мали би повнитися ними! А так — упустять чимало в дошкільному вихованні, збайдужіло ставитимуться до навчання в школі, то який шанс матиме сільська дитина в дорослому житті, коли добра освіта нині відіграє чималу роль?..
А невеликий «бус» знову покликав мене до отого людського вулика, й невдовзі горбистою дорогою, поміж навколишніх лісів та пагорбів, що межують із ботанічною пам’яткою природи Масьок, рушив до райцентру. Мені ж залишилися спогади про неповторну природу і працьовитих та щирих людей.
Івано-Франківська область.
