Звернення Голови Верховної Ради України В. М. Литвина до Президента України, Прем’єр-міністра України, лідерів парламентських фракцій у Верховній Раді України та усіх політиків України

Будь-який посадовець чи політик, який має навіть початковий досвід управління, знає, що правильно окреслена проблема, поставлене завдання — це вже половина вирішення питання. А за нинішніх умов, коли увесь світ гарячково шукає, як уникнути наростання непрогнозованих і непередбачуваних негативних процесів, правильно сформулювати план дій і визначити послідовність його здійснення — це для нас завдання, якщо хочете, смерті і життя.
Ми ж заплуталися, загрузли у з’ясуванні стосунків, до межі знесилили країну, розсварили людей і продовжуємо поводитися, як муха в павутині.
Українські політики і їхнє оточення, своєрідно дбаючи про свою репутацію, вибрали найбільш небезпечну і шкідливу для країни тактику й стратегію. Їх сенс полягає у тому, щоб знайти винних, здискредитувати суперників в очах людей, змістити їх з посад, а на їхнє місце поставити «гідних і чесних». З такими установками немає жодного шансу узгодити позиції та вийти на спільні дії, незалежно від кількості консультацій, переговорів і «круглих столов».
Сідати за стіл, щоб створити ще один тимчасовий союз, щоб «дружити» проти когось — це аморально, а головне — безперспективно.
Водночас треба дати чесну відповідь на таке питання — а хто ті, котрі визначають винних. Хто ці судді, у чиїх руках наше майбутнє і наше сьогодення? Відповідь на нього однозначна — таким винятковим правом володіє тільки народ. Лише він є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні. Лише він виносить свій вердикт владі на виборах. Іншого цивілізованого механізму відповідальності немає і бути не може. І не існує жодної іншої правди, окрім народної.
Ми ж маємо одне святе зобов’язання — цю правду виконувати. Тому кожен з нас, перш ніж підготувати чергову обвинувальну промову, повинен знати — він підштовхує державу і суспільство на ще один крок до прірви.
Я зараз не пропоную відмовитися від політичної конкуренції. Не це головна проблема для України. Політичні партії конкурують за голоси виборців, а політичні лідери мають політичні амбіції — це нормально. Головна проблема української влади й політики полягає в іншому. В тому, що кожен, коли добирається до влади, забуває все. Зокрема, й те, що зміст демократії — це розмежування і незалежність гілок влади, а водночас єдність її дій.
Боротьба за абсолютну владу і є той диявол, що сидить на плечі у політика і нашіптує йому: ти найгідніший, ти найрозумніший. Тобі повинні підкорятися усі і все повинно належати виключно тобі.
Історія знає такі приклади, коли саме такі політики приходили до влади, вони іноді на роки занурювали свої країни і народи в стан пітьми, страху й бідності. Ми не виключення, проте живемо у ХХІ столітті, а відтак зобов’язані зберегти нашу молоду країну від спокуси вирішити усі проблеми за допомогою однієї сильної руки.
Наступні президентські вибори — це не вибори на посаду Президента, це боротьба за абсолютну владу в державі. Саме в цьому і полягає основна причина хронічної політичної кризи, що особливо виразно виявляється останні п’ять років. Страх поразки сковує розум і волю наших політичних лідерів. Згадаймо 2004 рік: здавалося б, ще трохи і брат кидатиметься на брата. Багато з тих, хто тоді пішли за Ющенком, мріяли не про демократію, вони мріяли стати найближчим оточенням нового Президента. Згодом уся країна побачила жорсткі війни і скандали в його оточенні. Втім, вони тривають й донині.
Ми зобов’язані все це врахувати.
Тому сьогодні я звертаюся не до людей, звертаюся до національних лідерів. Нам потрібно припинити балаканину і почати зміни не з економіки, потрібно почати зміни з себе. Ми повинні продемонструвати всій країні, що здатні працювати. І тут одного бажання мало, треба мати сміливість визнати свої слабкості та помилки, свою відповідальність. І відповідати усім разом за те, що коїться в країні.
Нам потрібний сильний, загострений розум, щоб раз і назавжди зрозуміти — не можна допустити ворожнечі тільки тому, що маємо різні політичні погляди. Не можна, щоб бізнес розвивався тільки у тих, хто спонсорує «правильні» політичні сили і «правильних» вождів. Потрібна діяльна відповідальність, щоб наші обіцянки не залишалися словами. Ми повинні забути твердження — мені не дали можливості, мені хтось заважає, винуватий хто завгодно, тільки не я.
Влада зобов’язана показати приклад усьому суспільству, що консолідація у її середовищі можлива. Причому консолідація в роботі.
Так, ми повинні визнати той факт, що фінансова й економічна криза застукали нас зненацька. Разом з тим повинні визнати і той факт, що президентські вибори формують логіку поведінки усіх політичних лідерів. Сьогодні всі — і Президент, і Прем’єр-міністр, і лідер опозиції, і я, Голова Верховної Ради, вважаються потенційними учасниками президентської кампанії, що розгорнулася задовго до її офіційного старту. І в цьому сенсі всі названі й неназвані особи є непримиренними політичними конкурентами. І кожен з них використовує помилку іншого як привід для втіхи на фоні суспільної зневіри, викидання чергової порції бруду й обвинувачень.
А чи можна за таких умов подолати економічну кризу? І що потрібно робити сьогодні, коли ті, хто повинен керувати країною, думають лише про одне — як здискредитувати і звинуватити свого опонента й конкурента?
Давайте скажемо правду, яку зазвичай боїмося сказати людям: ми, політичні лідери і наші політичні сили, справді боремося за владу. Кожен з нас хоче добробуту своєму народу, але бачить шлях до нього по-своєму, тобто по-різному. Тому ми й належимо до різних політичних сил і тому за нас голосують різні люди.
Саме так у сучасному світі існує й розвивається будь-яка країна. Саме через це я не закликаю політичні сили до об’єднання заради об’єднання, не пропоную припинити критику влади. А вказую на головну проблему — хаос і безлад у владі, а через це в країні.
І причина цього не в політичній конкуренції, не в свободі слова, а в генетичній неспроможності українських політиків до компромісів, в існуючій системі організації влади, яка побудована за принципом дублювання і пересікання одних інститутів з іншими.
До того ж ми не можемо сьогодні розраховувати на високу політичну культуру політиків, для яких, очевидно, треба, щоб до Конституції додавалася свого роду жорстка інструкція, що і як робити, а головне — чого робити не слід за жодних обставин.
Звідси ключове і визначальне завдання: вийти на спільне розуміння того, як облаштувати країну насамперед через однозначне вирішення питання організації влади. Треба, врешті-решт, дати відповідь на, схоже, вже одвічне для нас питання — ми за європейську парламентську чи авторитарну президентську державу?
Без цього ми не зможемо забезпечити ефективне управління країною і не зможемо хоч якось протистояти економічній кризі та й загалом усім викликам ХХІ століття.
Нагадаймо зараз собі настрої суспільства в ході президентських і парламентських виборів.
Вибори до Верховної Ради активізують політичне життя в країні, але вони так очевидно не розколюють її на Схід та Захід. Навіть дострокові вибори 2007 року не спровокували небезпечної радикалізації та політизації нашого життя.
Президентські ж вибори відбуваються начебто в іншій Україні. Л. Кравчук склав повноваження, президентом став Л. Кучма — половина країни в депресії. І йому ж фактично не дали повноцінно працювати другий термін, організувавши цинічну кампанію звинувачень і дискредитації. 2004 рік, картина до болю знайома. Тоді Україну від розколу і розвалу врятували внутрішній компроміс і міжнародні посередники.
На порозі — нові вибори. Що чекає нас? Черговий розкол і в останній момент компроміс на основі чергового підправлення Основного Закону, щоб на час тріумфу переможця створити ілюзію миру? Чи загострення політичної війни і остаточне добивання держави?
Тому ті, хто нині є обличчям української влади — Президент, Прем’єр-міністр, Голова Верховної Ради, лідери опозиції, зрештою усі політики зобов’язані практично відповісти на питання: яким має бути устрій України. Чи зберігатиметься й надалі двовладдя з гострим суперництвом майбутнього Президента і Прем’єр-міністра? Чи буде законсервована антидемократична виборча система за закритими партійними списками? Чи збережеться практика, коли суди і правоохоронні структури виступають озброєними загонами, такими собі силовими додатками до певних державних керівників, фінансово-олігархічних угруповань під вивіскою політпартій? Чи остаточно утвердиться безладдя і безвладдя на місцевому рівні влади?
Отже, треба невідкладно вирішувати три основоположних питання.
Перше — негайно змінювати виборче законодавство. Нам необхідна європейська система формування депутатського корпусу. Існуюча система повністю здискредитувала саму ідею парламентаризму та самоврядування народу.
Лідерів та адміністрації партій однозначно слід позбавити права вирішувати — кому бути, а кому не бути депутатом. Його належить повернути народу. Кожен депутат повинен персонально обиратися людьми.
Зрозуміло, що відповідальність за прийняття такого рішення повністю покладається на дві найбільші парламентські фракції — Партії регіонів та Блоку Юлії Тимошенко. Це ж стосується і загальної ліквідації інституту недоторканності.
Немає жодного сенсу говорити про дострокові вибори, допоки існує пропорційна система. Як і немає сенсу загострювати проблему змін до Конституції, допоки Верховна Рада буде формуватися не виборцями, а керівництвом партій. Ось чому належить першочергово вирішувати це питання. Тоді навіть найсміливіші пропозиції, серед них обрання Президента депутатським корпусом, будуть виглядати зовсім інакше.
Друге — це повноваження Президента і Прем’єр-міністра. У Конституції повноваження глави держави прописані так, що у нас начебто президентська форма правління. А в законі про Кабінет Міністрів повноваження прем’єра визначені так, що начебто у нас парламентська модель. Принаймні кожен з них так думає і відповідно діє.
Як наслідок, країна до межі стомилася від ганебних взаємозвинувачень і боротьби на взаємознищення по лінії Президент-Прем’єр-міністр (треба мати на увазі й ту обставину, що історія України сповнена конфліктів і що українці часто-густо воювали між собою. Так само, як і те, що суцільний негатив не налаштовує на патріотизм).
Не даватиму політичну чи етично-моральну оцінку нинішньому конфлікту, який ще далеко не досяг піку загострення. Але твердо переконаний —належить кардинально вирішити проблему двоцентровості ще до виборів Президента. Інакше ми їх не переживемо.
У цьому зв’язку вважаю за необхідне наголосити на особливо важливій позиції В. Ющенка. Усі пам’ятають одну із ключових тез його виборчої кампанії 2004 року: необхідна реформа влади, необхідна нова Конституція, ні — диктату однієї людини. Тоді у цій людині він убачав Л. Кучму, тепер це місце займає В. Ющенко.
Ще є час на те, щоб змінити таку ситуацію. Навіть з огляду на відсутність у парламенті на даний момент конституційної більшості. Але парадокс полягає у тому, що від чесної та відкритої поведінки Президента В. Ющенка залежатиме, у якій країні будемо жити завтра. Від неї залежатиме, якою буде українська влада, а відтак загальний тренд усіх політичних переговорів.
Вкрай важливо для суспільства, щоб конституційна більшість у Верховній Раді з’явилася як результат порозуміння і консенсусу всіх політичних сил. Особливо наголошую: вона не повинна бути антипрезидентською.
Формально Партія регіонів та БЮТ можуть створити таку конституційну більшість. Однак справа не тільки в кількості голосів. Сутність питання у тому, щоб суспільство, люди повірили політикам. Двоє завжди сильніші за одного, це проста арифметика. Проте лише такий союз у цій справі призведе до нового витка поляризації країни. Допустити це — означає втратити країну.
Окремо зауважу, йдеться не про компроміс щодо поділу влади між основними політгравцями на зразок парламентсько-президентської чи президентсько-парламентської республіки. У такому випадку це буде свідчити лише про поглиблення прірви, у якій оскаженіло гризуться державні діячі. І справа не у тому, що треба зліквідувати посаду Президента або Прем’єр-міністра. Справа у тому, що необхідно якнайшвидше відмовитися від небезпечної для країни системи двовладдя та постійного особистого протистояння між Президентом і Прем’єр-міністром.
І третє — організація влади на місцях. Не можна й далі намагатися усім керувати з центру. Території мають отримати високий рівень свободи, насамперед економічної. Завдання ж центральної влади — це передусім контроль за законністю в регіонах, щоб свавілля чиновників не перетворилося на ще більше зло для людей, ніж непогодженість у питаннях бюджетної політики.
Водночас треба демонтувати державні адміністрації, усунути підстави для «півнячих» боїв місцевого ґатунку, зробити зрозумілою, відповідальною і підконтрольною населенню систему управління через відтворення виконкомів рад.
Розуміння екстраважливості, невідкладності і невідворотності розв’язання цих трьох проблем саме зараз я розглядаю як неодмінну передумову для того, щоб врозумити і дисциплінувати владу. Щоб вона нарешті почала спільну роботу над подоланням системної кризи. У неї мають перемогти здоровий глузд, виявитись розумові й організаторські здібності, щоб остаточно не кинути країну у вир депресії й руйнації.
На нинішньому, найскладнішому етапі життя нашої держави треба продемонструвати спроможність перебороти персональні амбіції, приборкати жадобу влади і тільки влади.
Звертаюсь до усіх українських лідерів із пропозицією негайно приступити до обговорення запропонованих питань облаштування країни. Закликаю розпочати з консультацій, визначення порядку денного необхідної серії загальнонаціонального «круглого столу». Він повинен набути постійного характеру.
Головне — відкрито й прилюдно започаткувати діалог, без взаємних звинувачень і образ. А на основі усвідомлення спільної відповідальності, зрештою з розумінням того, що від неї ніхто й нікуди не дінеться.
Не варто доводити процеси в країні до стану листопада-грудня 2004 року. За нинішніх умов вони будуть взагалі непередбачувані, і міжнародні посередники вже не допоможуть.
Сьогодні ми ще можемо і зобов’язані зробити все, щоб повернути людям, народу, суспільству віру у владу, а отже, в Україну.
 

(Опубліковано у «Голосі України» 11 березня 2009 року №43 (4543).