Один із найамбіційніших і найепатажніших сучасних режисерів Роман Віктюк приїхав зі своїми виставами до Одеси, де востаннє був дев’ять років тому. Він погодився поговорити з кореспондентом «Голосу України».

— Романе Григоровичу, Одеса вдячна вам за те, що колись на вашу вимогу до худради кіностудії було введено опальну в ті роки Кіру Муратову.
— То були щасливі часи... Я приїхав на Одеську кіностудію працювати над фільмом. Там тоді такий директор з «комсомолу» працював, нахабний, бездарний! Він першою умовою моєї роботи поставив: у жодному разі не заходити в бібліотеку, де працювала Кіра. Я насамперед це й зробив. А коли подивився до перегляду її фільм за Короленком, який заборонили, пішов до голови міськвиконкому — не пам’ятаю, хто тоді був, але чудовий чолов’яга — він усе вирішив. Я змусив включити Кіру до худради, і коли вона обговорювала мою картину, я був щасливий!.. Я й тепер її обожнюю...
— Одним із перших ваших учнів ще по естрадно-цирковому училищу був Юхим Шифрін...
— Так. І він, і Жванецький... Мишка тоді ніхто не знав, і його роботи першими виконували саме Фіма й Оленка (вона зараз живе в Парижі). Мишко був щасливий. Він тоді на нашому курсі був магістром. А коли Михайло зі своїм портфелем, з Карцевим та Ільченком приніс «Раки по 3 і по 5». Пам’ятаєте, так? Отож, коли він «це» приніс, з таким натхненням мені сказав: «Сьогодні буде п.... ць»... Ну, є таке слово. Ну, не кривіться, це гарне слово... Ну нехай буде «капець»... І от він читає. А Рома — негідник! — каже: «Це сховайте. Це ніколи не піде». Мишко на мене подивився такими очима... Я сказав: «Стоп-стоп, я що-небудь придумаю». А вже були декорації, у ті роки — я божевільний! — там була Кремлівська стіна, а біля неї — така велика дитяча пісочниця. І вони повинні були грати цей номер у дитячій пісочниці. «Тихо! — сказав я. — І не сперечатися зі мною!»... І тепер, коли приїжджаємо хоч у Канаду, хоч куди — «Раки по 3 і по 5» — це візитна картка всієї нашої... та не тільки естради — країни...
— Одесу ви любите. А на Львів рідний образи не тримаєте? Не забули, як земляки не дуже гарно з вами повелися — заборонили вашу «Лоліту»?
— Ні-і-і! Це ідіоти заборонили. Невже ви думаєте, що радянська влада зникла? Ні, звичайно. Зібралися люди, які вже давно забули про секс, а може, ніколи й не знали, і вирішили, що вони все знають, що потрібно молоді сьогодні у сексуальному вихованні. Вони вимагають, щоб знову були окремо хлопчики-дівчатка, щоб до закінчення школи ніхто нікого не бачив, не зустрічалися, не цілувалися... Все це дурниці... Тих чиновників поставили на місце. І нас запросили. А ми... не приїхали. Потім, звичайно, приїхали. Глядачі плакали... Так що все це глупота радянська...
— Ви працювали й у радянські часи. На вас ніколи не чинили тиску щодо тематикм вистав?
— Бувало. Я ставив у всіх головних театрах, які обслуговували систему, і не поставив жодного спектаклю для них. Жодного! Таж я завжди був головним режисером, ніколи ні в кого не був у підпорядкуванні. От як почав у 14 років ставити спектаклі, завжди сам — головний. І ставив, як хотів.
— 28 жовтня вам виповнилося 73 роки. Ви відчуваєте цей свій вік, якісь підсумки підбиваєте?
— Та ви з глузду з’їхали! Які підсумки!? Якщо людина підводить підсумки, то їй треба взяти цвяхи, труну і забивати їх... Я знаю людей, які кажуть: от, я вже підбиваю підсумки. Ну, тоді — на цвинтар... А я... Час, він, звичайно ж, перед нами не вибачається, падлюка...
— У вас дуже зворушливе ставлення до «Травіати» Верді...
— Це моя доля. Мама була мною вагітна й слухала «Травіату», а я просився на цей світ.
— Ви якось сказали, що «Травіата» буде останнім спектаклем, який ви поставите... А як ви відчуєте, що вже «час» її ставити?
— Не відчуваю! Оці ваші «підсумки» — не відчуваю. Бо насамкінець я маю повернутися до Будинку піонерів і поставити те, з чого я починав своє творче життя. Щоправда, немає вже палаців піонерів. Ну то треба зібрати на якихсь приватних засадах дітей, і я почну з початку. І поставлю ту само п’єсу, котру ставив, коли починав у 14 років. Вона називалася «Все це не так просто» — про кохання дівчинки з 9-го класу і хлопця з 10-го. Коли посперечалися, що він, не люблячи її, закохає її в себе. Усі знали, що це гра, а ця «зайка» закохується...
— Що ви не любите в інших режисерах?
— Бездарність. Приїжджаєш до якогось міста, а там кричать: «Ой, у нас геній!» Це неймовірно! Я вже бачив стільки геніїв... Минає рік, а про генія всі забули. Я кажу: «А де геній?» — «У дупі». Так я по Одеському Російському театру дам цілий список.
А тепер з’ясовується, що й режисери не потрібні. Це дурість, що треба тримати головного режисера, його слухати, а він брехатиме... Кожний артист має відповідати за себе. От якщо це відчуття буде виховано в артистах, тоді не потрібний буде ніхто. Тому що тоді існує найвище, що людей об’єднує. Але головна риса, яку артист повинен розуміти, — що вони діти. Не «сучі діти», а чемні діти. «Сучі» вони тоді, коли їх не люблять, коли їх обманюють... Я працював з усіма великими артистами другої половини 20-го століття, з усіма! Зараз хотів перераховувати, але плакатиму. І багато хто з них казав, що їхні кращі роботи були зі мною...
— Як ви ставитеся до кількох складів акторів у спектаклі?
— Категорично не сприймаю! Це абсолютно інший спектакль, якщо в ньому грають інші актори. Артисти — штучний товар. Не може бути генія розтиражованого! Ну не може ніхто замість Лії Ахеджакової бути! Не може! От в «Современнику». Ставив по п’єсі Петрушевської «Квартиру Коломбіни». Там називають прізвища усіх акторів, які в залі сидять, і кажуть, що всі грають. Так завжди у них було. А я собі гадаю: «Я все-таки єврей!» і кажу: «Ой, я вас так погано знаю. Я просто напишу список, а хто кого грає, невідомо». Я знав, і Петрушевська знала, що всі чотири головні ролі повинна грати Ахеджакова. Вони її ненавиділи! Вона 15 років не виходила на сцену. Вони чудові актори. Але вийшла Лійка — і... ніхто на мене не образився, і вона грала всі чотири головні ролі. І почалася її зоряна година.
— У вас багато молоді, навчаються, працюють у спектаклях. Як ви розпізнаєте майбутню зірку?
— В кожному молодому організмі є зірка. Якщо ти цього не розумієш — іди додому. Це як метелики, от увечері на дачі лампочка горить — метелики летять. Є метелики, які відразу хочуть бути зіркою — на лампочку ляп! І нема. А є такі, які розуміють, що своїм світлом треба стати частиною твого. І тоді спільне світло, тоді немає кар’єри, немає зрадництва, грошей, заздрості, тоді є тільки світло. Світло вхопити немає чим... От тому мене виганяли і забороняли, а я все одно приходив до людей. Вони не розуміли, чому.
— Років шість тому ви казали, що їздите до театру з дому на метро...
— А я й зараз так їжджу. Журналісти, отакі як ви, знімають там мене. Потім виходять чудові фотографії. На мене люди дивляться захоплено, посміхаються. Мені це подобається. Я люблю з людьми спілкуватися. От я до вас прийшов. Воно ж одразу видно, який я — чи противний, чи вредний, чи хитрий. Хочете — приймайте, хочете — ні. Знімайте, як хочете. Хочете — в окулярах, хочете — без. Великий план — будь ласка. Я такий, який є.
— Слава — це добре?
— Так, хоча б тим, що виключає загальну сірість радянського менталітету. Коли я повинен бути таким само сіреньким, як усі. Ні! Кожен має право сказати про себе з великої букви. І це щастя! І коли приходить слава, тоді не треба під цим тягарем згинатися й ставати мерзотником.
— Часто вас обвинувачують у тому, що ваші еротичні сцени — шокуюча методика.
— Еротика — то чудово! Коли я поставив «Царське полювання» і Рита Терехова з Леонідом Марковим грали сцену кохання! І коли найстаріший театрознавець Мацкін, йому було 90 років, прийшов на виставу, він сказав: «Вперше у російському театрі — справжня сексуальна сцена». А там було от що: Рита була в довгому балахоні на голе тіло, і Льоня так само, тільки в халаті, і вони боялися одне до одного доторкнутися, знаючи, що там усе оголене — отак. І весь секс! А коли я бачу, як молода дівчинка й молодий хлопчик роблять «це», а він ще й жуйку жує — що це? Де це? Або ще краще — секс по Інтернету...
— Що треба робити для того, щоб домогтися успіху?
— Не домагатися успіху. Жити прозоро, чесно, у злагоді з душею, тоді успіх прийде. А дертися до успіху — то дурниця.

Одеса.