Кошик недостатку

Дані обласного управління статистики щодо того, як оцінюють свій матеріальний стан домогосподарства, стосуються ще того щасливого докризового періоду, коли і кредити можна було брати, і різні покупки робити майже безперешкодно. Торішній офіційний баланс добробуту родин ще попереду. Однак уже тепер можна сміливо говорити про те, що він не тільки не поліпшився порівняно з позаминулорічним, а й суттєво погіршився. Тож, якщо кількість справді бідних людей давно перетнула півмільйонну позначку, є про що замислитись.

Тому, хто лише чув про підвищення розмірів мінімальної пенсії до 601 гривні і про те, якої колосальної напруги коштувало це державному бюджету і урядовцям, що взяли на себе такий тягар, навряд чи до кінця буде зрозуміло, що реально означає ця цифра для десятків тисяч старих людей. Спробуймо уявити це, провівши невеликі розрахунки.

Отже, на день припадає двадцять гривень. Тепер від цієї суми віднімемо п’ять гривень на оплату комунальних послуг, транспорту, зв’язку, аварійного ремонту, термінової покупки... Причому, якщо врахувати, що всі зазначені позиції сумуються, то названа цифра просто нереальна, і все ж вийти за її рамки теж неможливо. Тепер додамо до від’ємної частини ще п’ять гривень на ліки та медичне обслуговування, що теж фантастично занижено. Отже, залишається червінець. Якщо примудритися поснідати і повечеряти по дві гривні, а тут варіант майже без вибору — чашка чаю і четвертинка хліба, то на обід залишиться цілих шість гривень. Тож розкошуй, пенсіонере, на всі ці гроші, і, як у старому анекдоті: ні в чому собі не відмовляй.

Передчуваю заперечення: оскільки йдеться про мінімум, не можна рівняти всіх пенсіонерів, у декого і пенсії більші, і живуть вони краще. І це так. Але...

Середній розмір пенсій в області до грудневого підвищення становив 790 гривень, а після став 817. А це значить, що середній пенсіонер живе на сім гривень в день багатше, ніж той, що на межі виживання. Тобто він може розкошувати не тільки чаєм з цукром, а ще й інколи хлібом з маслом.

При такій арифметиці про який рівень життєвих стандартів взагалі може йтися? Та виявляється, пенсіонер — це ще не найбідніша людина в суспільстві. Є й такі, хто заздрить його доходам.

Не важко здогадатись, що це безробітний. Торік щомісяця кількість офіційно зареєстрованих безробітних коливалась від 34 до 17 тисяч чоловік. При цьому середні виплати з безробіття ледь перевищували півтисячі гривень і навіть не досягали прожиткового мінімуму.

Втім, на такі «дрібниці» безробітний навіть не звертає уваги, бо хоч який, а дохід все-таки є. Значно гірше тим, хто не може з різних причин набути такого статусу. Через службу зайнятості, приміром, у листопаді вдалось працевлаштувати лише 1,8 тисячі осіб. Та й як же може бути інакше, коли роботу шукало понад 18 тисяч чоловік, а підприємства пропонували трохи більше трьох сотень вакантних місць. Виходить, що на одне таке претендувало понад півсотні осіб. Хіба є шанси його отримати?

Розуміючи всю складність ситуації, влада обласного центру розробила програму зайнятості на наступні два роки. Вона має запобігти масовому безробіттю, і станеться це тоді, коли в економіку краю потечуть інвестиції, підніметься малий та середній бізнес, підуть у минуле скорочення, а натомість з’являться нові робочі місця...

Усе це, безумовно, правильно. Та коли станеться? А тим часом, наприклад, у листопаді кількість вакансій на підприємствах обласного центру становила аж 68(!) місць. Якщо така цифра у найбільшому місті області, то що говорити про можливість знайти роботу в райцентрах чи у селі?

При цьому в зону ризику може потрапити практично кожен, незалежно від віку, статі, освіти. Адже молоду людину, що тільки закінчила вуз, ніде не чекають. У працівників середнього віку інші ризики — бути звільненим через економічні негаразди підприємства. Ну а про всі страхи передпенсійного віку навіть говорити не доводиться.

Як жити цим людям? Як відправляти дітей до школи? Як навчати студента? Як лікувати хворих? Як?!

У кожного свої рецепти. А статистика твердить, що протягом місяця споживчі грошові витрати середньої сім’ї в області становили 1,6 тисячі гривень. Причому близько тисячі йшло тільки на харчі. Для сімейного бюджету — надзвичайно велика частка. Для здорового і смачного харчування як мінімум трьох чоловік — просто дріб’язок.

Витрати на решту покупок навіть важко сприймати всерйоз при теперішніх цінах. Скажімо, на одяг та взуття сім’я могла витратити 38 гривень на місяць, на побутову техніку, домашні речі і дрібні ремонти одночасно — 44 гривні. При цьому на лікування та профілактику залишалось 55 гривень, а на освіту — 18.

Коментарі, як кажуть, зайві. Додам тільки, що йдеться не про найбідніших, а про середні статки і витрати середньої подільської родини. Тож що дивуватись, коли згідно зі статистикою понад чверть домогосподарств змушені були постійно відмовляти собі у найнеобхіднішому.

Будь-який економіст підтвердить: основу фінансово здорового та стабільного суспільства становить середній клас. Цікаво, що ще пару років тому багато хто схильний був вважати себе приналежним саме до нього. Нині ж ситуація інша. Понад п’ятдесят відсотків родин вважають себе бідними. І хоча дві п’ятих опитаних не назвали себе бідними, проте переконані, що саме до середнього класу вони так і не дотягнули. Переступити ж цю планку змогло лише півтора відсотка. А от заможним так ніхто себе і не назвав.

Можливо, критерії оцінювання були надто завищеними? Та як подивитись. Для того, щоб вважати себе цілком забезпеченим, не відмовляти собі у покупках, подорожах і розвагах, безпроблемно вчити дітей та лікуватись, хмельниччани готові погодитись на доходи у чотири з половиною тисячі гривень щомісяця. Якщо порівняти це із реальними зарплатами, то вийде вдвічі—втричі вище. Якщо ж співставити зі світовими стандартами, то ці мрії будуть разів у десять менше від тамтешніх можливостей. Тож кожен може зробити свої висновки.

Про які середні стандарти може йтися, коли більшість українців зорієнтована лише на офіційно затверджений прожитковий мінімум. А деякі його норми видаються не просто смішними — принизливими. Чого тільки варта одна спідниця для працюючих жінок на п’ять років чи, даруйте, одні чоловічі плавки раз на десять років. Із культурної програми — раз на місяць похід в кіно, із оздоровчо-гігієнічної — протягом року чотири візити до перукаря і раз — у найдешевшу лазню. Навчання ж не те що у вузі, а хоча б на будь-яких освітніх курсах взагалі не передбачене. Та й справді, якщо вже людина живе на отой мінімум, то нащо їй вчитись, думати про майбутнє, сподіватись хоч на якісь зміни? Виходить, і жити їй не треба. Бо дорогувато.

А поки що життя багатьох подолян складається так, що у сімейний кошик достатку дуже часто їм доводиться вкладати не стільки заробітки, доходи, покупки, скільки борги, витрати та мрії про колишнє краще життя.