Можна і цікаво жити, і зробити багато хорошого для людей
Такі, як Олексій Чех, мабуть, варті книги рекордів, бо сорок літ незмінного головування-директорства — то неабищо! Пережити довелося всякого — і доган по партійній лінії, і бандитських «наїздів» у пізніші часи. Але Олексій Федорович ні принципів своїх не зрадив, ні колектив сільгосппідприємства рейдерам не віддав. Та й з вигляду не скажеш, що чоловікові ось-ось сімдесят: юнача постава і бісики в очах, а у шевелюрі комар заплутається. От тільки посивів.
Не беріг він себе, але, вибачте за каламбур, зберігся! Бо не розмінювався на дріб’язок і йшов за мрією, не відмахувався за суєтою буднів від образів та мелодій, котрі народжувалися в душі, не скупився на добро, якщо людям була потрібна допомога. А земляки, пройнявшись повагою, співають його пісні, і в їхніх голосах воскресає солов’їна пора юності та все сокровенне, що народжує почуття, чисті, як вода зі степових криниць. Ось звідти й беруться у нього сили.
З того й почалося...
У редакції Пологівської районної газети «Радянське село» Олексій Чех завжди був бажаним гостем. Матеріалів він не писав, бо в голови колгоспу до такого руки не доходили. А от розповідати веселі історії був мастак. Ми інколи публікували його сюжети в гумористичних добірках. Пропонували означити авторство. Та Олексій Федорович делікатно відмовлявся, і всі розуміли, чому. Бо пам’ятали про оргвисновки в райкомі після того, як «перший» довідався, що заввідділом пропаганди у вихідні ганяє по толоці футбольний м’яч.
Але ми помилялися — Чех на партійні забобони не дуже зважав, просто соромився. Та й побоювався, що люди сміятимуться не з персонажів гуморесок, а з нього самого.
Допоміг випадок. Мені треба було написати матеріал з колгоспу «40-річчя Жовтня», а як туди вирватися: дружина захворіла, дитсадок на ремонті. Однак редактор дав «УАЗик». Посадив я в нього своїх п’ятирічних синів-двійнят і помчав у Григорівку. Даремно хвилювався. Хлоп’ятам ця подорож сподобалася, а коли їх побачив Олексій Федорович, то відклав усі справи і почав показувати господарство. Сидів він поруч з водієм, пояснював усе так дохідливо, що й малюки, мабуть, змогли б написати репортаж. Але мене вразило не так це, як його мова. Така, знаєте, розкішна, професорська.
Олексій Федорович признався, що таки «пише інколи», і прочитав напам’ять кілька віршованих гуморесок. Я їх записав собі в блокнот. Першою побачила світ кумедна розповідь про комірника, який не міг списати з’їдену п’яничками шкірсировину і звернувся до правління із заявою: «Зніміть з мене шкуру!»
Бурхливої реакції начальства та публікація не викликала. Через тиждень зустрічаємося на сесії райради. Олексій Федорович посміхається.
— Мовчать, як риба, — киває в бік президії. — А в селі усі регочуть, один комірник сопе.
З того й почалося. Видно, «ничка» була не бідною, якщо вже через пару років Олексій Чех у співавторстві з Олександром Ковтуном, котрому я передав справи в районному літоб’єднанні, видав збірку «Близнюки сміються». Її тепло сприйняли земляки. Але більшість отих «хохмочок» явно не дотягувала до рівня очолюваної Петром Ребром школи гумористів, і про це довелося відверто поговорити. Олексій Федорович за критику не образився, принаймні не подав виду, але зробив усе, щоб не зістаритися в початківцях. Його покликання — інтимна лірика, прониклива і щемна, здатна зачепити потаємні струни навіть у зашкарублих душах. Цією високою простотою освячені збірка «На степових просторах», пізніші публікації в літературних альманахах і журналі «Хортиця», а також пісні, що їх виконують колективи художньої самодіяльності і сам автор.
«Скажи мені, хто твій вчитель...»
Він не прагнув стати літератором, та й ніколи ним би не став, бо обставини сильніші за бажання. Це тепер Олексій Федорович знає, що головною стихією для Тельця є земля, а значить, хліборобський шлях судила доля. Хоча могло повернутися й інакше. Під час служби в армії командири послали вчитись у Львівське вище політучилище, де готували військових журналістів і клубних працівників, але не склалося. В студентські роки, перейшовши на заочне відділення, доріс до молодшого наукового співробітника у Всесоюзному науково-дослідному інституті кукурудзи, однак полишив роботу над дисертацією, бо треба було годувати сім’ю. Потім пустив коріння на околиці сільського району, звідки й гарматою не виб’єш. Дивак чи що?
А це, мабуть, і є щастя, таке недосяжне для багатьох. Бо людина не просто знайшла своє місце у житті, а й наповнює його глибоким змістом. У великих містах є театри, концертні зали, різні клуби та дискотеки для молоді. А що в глушині? У кращому разі — шкільні вечори для старшокласників. Клуб на замку, в бібліотеці миші від нудьги пропали. А якби столичні митці навіть хотіли поспілкуватися з народом, ніхто їх у глибинку не привезе, бо селяни такої поїздки не оплатять, а на культуру з бюджету виділяють копійки. От і взяли на себе цю місію директор агрофірми Олексій Чех та сільський голова Петро Банько. Обох талантами Бог не обділив. Буває, що разом їздять і в сусідній Чернігівський район, бо там теж пісняра шанують.
Цієї осені Олексій Федорович виступав і перед земляками-куйбишанами, коли у Смирновській загальноосвітній школі відкривали виготовлену на кошти його агрофірми меморіальну дошку на честь одного з директорів навчального закладу Степана Кириченка. Для нашого краю це — знакова особистість. Без Степана Марковича не було б ні державного заповідника на Хортиці, ні музею історії запорозького козацтва. Коли він очолював обласне управління культури, в Запоріжжі збудували нові приміщення музичного училища імені Платона Майбороди та обласної наукової бібліотеки, цирк, художній музей, палац спорту «Юність». Так ось звідки така непоказна, але непереборна любов до України, до рідного краю й велике почуття людської гідності — від улюбленого Вчителя!
Зустрілися ми з Чехом недавно на Хортиці, в музеї історії запорозького козацтва. Тут урочисто відкривали меморіальну дошку, вшановуючи пам’ять одного із засновників Національного заповідника. Морозний грудневий вітер проймав до кісток, а Олексій Федорович, тримаючи шапку в руці, зворушливо розповідав про свого Вчителя, знаходячи слова, які зігрівали всіх...
Запорізька область
На знімку: директор агрофірми «Григорівська» Олексій Чех (зліва) та голова обласної організації Національної спілки письменників України Григорій Лютий.
Фото автора.
