Дедалі частіше в пошуках роботи мешканцям глибинки доводиться покидати рідні оселі та родини
...Зустрічаю днями в райцентрі свою давню знайому, нинішню заробітчанку. Вона саме домовлялася про церковну службу, мала от-от «віддавати рік» за померлого чоловіка. Зауваживши біля неї сина, двадцятип’ятилітнього красеня, я поцікавилася, де хлопець працює. Вона якось байдуже-запитально глянула на статного юнака, а той відповів, що в місцевому кафе... А якось телефоную до подруги, колишнього зоотехніка, а нині — заробітчанки, що приїхала у відпустку, принагідно запитую, в якому класі навчається молодшенька, Софійка. В слухавку чутно, як моє запитання переадресовується старшій із шести дітей сімейства... Далі вислуховую скарги на те, що чоловік зовсім відбився від родини, не дбає про дітей, а ті самотужки добудовують літню кухню...
Ні для кого не таємниця, що демографічна ситуація маленьких містечок та сіл залишається вкрай складною. І проблема не лише в зменшенні там народжуваності й зростанні смертності. Є ще один істотний чинник. Це масовий виїзд українців за кордон у пошуках роботи і кращого життя. Не виняток — і Городенківський район. Десятки сімей, в яких хтось із дорослих працює в близькому чи далекому зарубіжжі, можна назвати чи не в кожному населеному пункті.
Наприклад, села Росохач і Прикмище, що територіально ніби злилися в єдине ціле. Навіть центральна вулиця Прикмища, яку по-місцевому називають Гайваси, без якоїсь помітної межі між населеними пунктами плавно переходить у сусіднє село. Обидва села належать до Росохацької сільської ради. А мешкає в них разом трохи більше півтори тисячі чоловік, і цю цифру годі зрівняти з великою кількістю населення там наприкінці вісімдесятих. Окрім, зрозуміло, родинних зв’язків, є ще щось таке, що здружує і ріднить ці громади. А ще чи не найбільшою проблемою обох сіл є безробіття.
Із розвалом потужного колись господарства селяни фактично залишилися за бортом, поповнюють лави заробітчан. За кордоном перебуває понад сто мешканців обох сіл. Страждають сім’ї, коли «відлітають» із настанням тепла чоловіки на будови Києва та Москви, не повертаються із далеких країн жінки-заробітчанки, а їх нині можна зустріти в Іспанії та Італії, Англії і Франції, навіть за океаном. Трохи рятує ситуацію те, що до сусіднього із Росохачем, через поле, села Підгайчики Коломийського району в сезон виїжджають бригади для роботи в полі й саду (та навіть тепер готують дерева до весни, підрізують крони). Жіноцтво й собі не відстає, бригадами їздять на сапання та викопування буряків аж в Бєлгородську область, мають там налагоджені зв’язки. Решта ж працюють на своїх присадибних ділянках: треба якось зводити кінці з кінцями. Бо хоч громади вже практично визначилися з інвесторами, та зайняті в новостворених господарствах одиниці. Орендатори присилають потужну техніку на кілька днів — і всі необхідні роботи завершують за короткий термін. Пригадується, якось на звітних зборах представник одного з таких «інвесторів» пафосно заявив, що, мовляв, місцеве жіноцтво активно трудилося на протруєнні полів, боролося з гризунами-мишами. Годі казати, яким глузливим сміхом сільські ґазди сприйняли таку «радість»...
Бо це колись із обох сіл у колгоспі трудилося близько шестиста чоловік: на тракторній бригаді, току, фермах. Щодня здавали по шість тонн молока і ще чотири — від приватного сектору. Та ще цукрові буряки вирощували, адже завод був у райцентрі. А вже другий сезон цукроварня не діє, то сумують за тими часами, коли можна було з двадцяти соток отримати, здавши солодкі корені, десять-дванадцять мішків цукру. Істотно, якщо зважити, скільки коштує нині отой «солодкий» мішок у крамниці...
Досі добрим словом згадують колишнього голову колгоспу Василя Андрейка, бо то за його керування й розкішний заклад культури в Росохачі, в центральній садибі, збудований, і багато інших соціальних об’єктів у двох населених пунктах, практично стовідсотково газифіковано села. А безумовну гордість — добротні асфальтовані дороги, особливо як на нинішні часи, — мабуть, ще довго пов’язуватимуть з його іменем.
Сільський голова Михайло Федорів журиться: навіть центральна вулиця нині — майже безлюдна, особливо в будні. Щоб не роз’їжджалися, відстоює кожне робоче місце в підпорядкованих йому селах, кожну «ставку», як от укотре добивається, щоби в сільській лікарській амбулаторії були свій педіатр і терапевт. Бо, окрім школи, та ще зайнятих в сільських дитсадках, крамницях, бібліотеках і клубах, годі знайти ще якусь стабільно оплачувану працю. А, за великим рахунком, не лише від біди тікають селяни: побачили в отих італіях-іспаніях легше, заможніше життя, то хто нині, щоб горбатитися на городі, захоче повертатися? Та ще надивляться на достатки закордонні, то й наввипередки пнуться і собі! Проблема в тому, що заробітчанські сім’ї розпадаються, а таке явище, як соціальне сирітство, — звична картина. Та хіба навіть найкращі бабусі-дідусі можуть замінити дітям батьків, а соціальні працівники стареньким родичам — рідних синів і дочок?
З настанням зими наповнюються сільські оселі радістю від зустрічей із тими, хто повертається із заробітків. Є тоді час і на відвідини родини, і культурних заходів. Наприклад, у Росохацькому будинку культури часто проводять не лише молодіжні заходи, а й «круглі столи», засідання клубу за інтересами для представників різних поколінь, щоб гуртувалися за спільними уподобаннями, ділилися набутками. Треба ж знаходити радість у всьому, що оточує нас. Запрошують на такі зустрічі й заробітчанок. Було, що на прохання директора закладу відгукнулися Марія Івонюк та Алла Матковська. Вони розповіли, як заробітчанські стежки завели їх одну до Італії, іншу — до Іспанії. Роздуми переймали всіх, хто зібрався тоді в дружному колі, залишивши вдома невідкладні справи і турботи. І було там затишно і тепло, незважаючи на холод. Мов у рідній хаті. А ще велися щирі розмови та пісні крилаті зігрівали серця присутніх. Годі сказати напевне, що вирішилися тут якісь проблеми, але відчули себе всі однією громадою, здатною й порадіти разом за чиїсь успіхи, й підтримати в скрутну хвилину.
Та не дуже йдуть на відвертість заробітчанки, хоч, мабуть, є стільки всього несказаного та наболілого... Стосовно покинутих чоловіків, дітей, батьків. Та бояться розголосу, осуду. Й отак, закрившись у своїх оселях, перебудуть місяць-другий і знову подадуться в світи... Хіба що десь-колись, у далеких закордонах, згадається їм теплота односельців і рідні пороги, й так захочеться отоді знов пройтися вулицею Гайваси з Прикмища до Росохача на жіночі посиденьки. І не так пектиме чужина...
Івано-Франківська область.
Фото автора.
