«Ми готові відмовитися від зарплати — тільки не зупиняйте підприємство...»

— Пропозиції допомогти врятувати фабрику надходили від наших трудівників у ті важкі часи, коли інфляція зашкалювала за десять тисяч відсотків, — згадує директор підприємства Іван Андрушко. — Казали, якщо треба, ми готові відмовитися на півроку від зарплати, тільки не зупиняйте виробництво. З такими людьми можна гори зрушити з місця. Безмежно вдячний колективу за підтримку. Ні в ті часи, на початку 90-х, ні нині, коли всіх дістала криза, ми жодного разу не заборгували людям з виплатою зароблених грошей. Виплачували тільки готівкою, а не так, як дехто — банками, склянками, шкарпетками тощо.

Жорсткі умови стимулюють до пошуку виходу із ситуації. Якщо, звичайно, людина відповідальна за себе і за інших. Так розмірковує Іван Андрушко. Що таке труднощі, знає з дитинства. Хлопчику виповнилося тільки три роки, як не стало батька. Крім нього, у матері на руках залишилося ще троє діток. Мамі постійно допікала хвороба. Малі Андрушки самотужки, як могли, підтримували одне одного. «На собі переконався, що сила волі і відповідальність виробляються і загартовуються змалечку, — каже Іван Іванович. — Ми могли скиглити, плакати, але що з того? Рятувалися по-іншому. Мали 80 соток городу. Днювали й ночували на ньому. Зате ніколи не були голодні...»

Нині керівник часто повторює підлеглим: «Менше слухайте про кризу, занепад і таке інше. Думайте, як краще налагодити роботу. Крім нас самих, ніхто нам не допоможе». Підлеглі добре знають: у кабінеті Андрушка не варто скиглити — виставить за двері. Якщо є проблема, одразу пропонуй свій варіант її розв’язання, тоді керівник вислухає, порадить, підкаже, інакше...

— Хоч як важко було, а я все одно шкодую за тими роками, — співрозмовник замислюється на хвилину і пояснює чому: — Дуже довірлива атмосфера була тоді між людьми. Я б назвав її такими словами — дівочо-пестливо-ніжна. Саме так відчувала тодішні стосунки між людьми моя юна душа. Хліб був черствий, але не душі в людей. Пам’ятаю, на весілля й толоку сходилися без запрошень. На всіх вистачало місця і... пісень. Як гарно співали! Як багато співали! Жити було важко, але весело. На жаль, цей наш капіталізм вихолостив з сердець людей все те, чим так вони були багаті — добро, віру в нього і навіть пісню. Шкода... Дивлюся на своїх внуків, їх у мене троє, на дітей — доньку й сина, і думаю, у кого з нас веселішим було дитинство. У них є все те, про що нам не могло навіть приснитися. Але нема того, чим були сповнені серця нашого покоління. Тому не беруся відповідати на поставлене питання.

Молодь не винна в цьому. Ми винні. Серед молоді маємо такі діаманти!.. Вони уславлять країну у світі. Перспектива країни — у молодих людях.

— Знаєте, що на імпортну курятину ніколи не сяде муха? — уважно дивиться на мене співрозмовник. — Навіть у жаркий день. Не вірите? Придивіться за нагоди. Або запитайте про це у ветеринарних лікарів, чи працівників санстанції. Вони добре про це знають. «Ніжки Буша» так нашпиговані всякими стимуляторами росту, що курятиною там навіть не пахне. Мухи ж летять на запах.

Наші вироби не містять в собі жодних консервантів чи добавок. Саме цим славиться продукція Бершадського птахокомбінату. Ця обставина дає можливість конкурувати з іншими виробниками.

— Звичайно. Але ж ми розуміємо, що в людей нема грошей. Тому не підвищуємо вартість своїх виробів. Держава теж не поспішає підтримувати таких виробників. У нинішньому році не виплатили навіть обіцяну компенсацію за досягнення високих добових приростів. Про доплату за якість ніхто й мови не веде.

На Бершадському птахокомбінаті птицю годують, як кажуть, натуральними кормами. «У радянські часи ми закуповували комбікорми у різних виробників, — згадує Іван Іванович. — Якої вони були якості, не могли визначити. Але зараз можу сказати: віддача від них була приблизно на 60 відсотків. Тепер маємо власний комбікормовий завод. На нього доставляємо власну сировину — зерно пшениці, кукурудзи, жита вирощуємо на орендованих полях. Нині у нас 3,5 тисячі гектарів землі. Не в кожному сільгосппідприємстві є стільки. Завдяки цьому у виробництві кормів вдалося запровадити «замкнутий» цикл. Знаємо, що згодовуємо птиці корми без жодних добавок. Ось чим наша фабрика відрізняється від деяких інших виробників курятини».

— Не раз думаю: Бог все-таки обласкав мене, — продовжує Іван Андрушко. — Загартувавшись труднощами змалку, мені набагато легше вдавалося долати їх у подальшому житті. Я бачив це у порівнянні з іншими. Самотужки поступив в інститут, закінчував Білоцерківський сільськогосподарський. Я родом з Київщини. З часу створення комбінату працюю тут на різних посадах. Мені таланить на щирих друзів і гарних людей. На моєму життєвому шляху зустрічалися унікальні особистості. Від спілкування з ними збагачувався духовно. Ось де справжнє багатство! Не вірте, що людину веде матеріальний інтерес. Навіть мільйонер може бути бідним, якщо не має до кого пригорнутися душею.

Так само великим дарунком долі вважаю надану мені можливість так довго працювати з людьми. Біг під гору справді стомлює, але коли маєш мету і відповідальність, обов’язково будеш рухатися вперед. Нехай на метр, чи півметра. Мене зупини на ходу — пропаду. 365 днів на рік я живу роботою. Планів ще стільки!..

Недавно придбали ще одне приміщення для вирощування бройлерів. У селі Джулинка пустував колишній корівник. Переобладнали лінію переробки м’яса у переробному цеху. Так само хочемо перейти на нове обладнання на комбікормовому заводі. Маємо намір розширити орендовані землі з нинішніх 3,5 тисячі гектарів до 8 тисяч гектарів. Хижацька навала на землю лякає. Земля, так само, як мова і віра — це найдорожче для країни. Не можна їх продавати, чи ними поступатися. Бо залишимо дітей і внуків у рабстві. Розширювати виробництво власної продукції птахівництва треба хоча б тому, що ми, як і раніше, споживаємо менше м’яса, ніж середньостатистичний європеєць. Але пам’ятаймо про те, що продавати маємо вироби доброї якості. Не пропонуймо людям абищо. Бо у нас і без того життя коротке.

Без надійного тилу, зізнається Іван Іванович, він ніколи не став би успішним керівником. Не раз дякує за це дружині — Надії Василівні. З нею познайомилися під час навчання в інституті. Вона працює завідувачем лабораторії з визначення якості продукції. Пишається батько донькою — Інна доцент кафедри клінічної терапії Вінницького медичного університету імені Пирогова, лікар-кардіолог вищої категорії, закінчує навчання в докторантурі, має більше п’ятдесяти наукових робіт. Син Андрій теж лікар, але іншого профілю — стоматолог. Вони, як завжди, першими привітали батька з ювілеєм. А скільки ще вітань!..

 

Бершадський район

Вінницької області.