Невтомний косар Час вже поклав у покоси не лише всі дні і ночі дві тисячі дев’ятого, а й кілька діб дві тисячі десятого. Святвечір вже запалив свою строкату Звізду над Україною, і її, Україну, стало видно з усіх окільних світів. Православних і католицьких. У такий вечір хочеться відпустити на всі сторони все суєтне, тимчасове і швидкоминуче. Хочеться налаштувати душу на високе і чисте, на вічне і глобально історичне, підняти свою душу і пам’ять на вселенську висоту, з якої бачити минуле, сучасне і сміливо зазирати в нашу будучину. Отож відпускаю свою пам’ять у різдвяний простір. І душа нехай вільно купається в часі.
Приблизно тридцять п’ять поколінь українців прожили на нашій землі, продовжуючи український рід. Така найпростіша арифметика, доступна школярикові молодших класів.
Однак я готовий стверджувати, що розпочалося третє — наше, українців, тисячоліття, бо після багатьох кривавих тирловищ, міграцій, освоєнь та обживань життєвого простору в попередніх тисячоліттях наша нація лише зав’язувалась, лише пускала свій корінь у цю благодатну землю, пускала глибоко і надійно в самому центрі європейського материка. Наче передчувала, що її терзатимуть сусіди південні й північні, східні й західні, і що вона мусить вистояти за будь-яку ціну.
Маючи молоду і буйну силу, сильні амбіції, романтичну харизму, унікальне геополітичне місце, відчуваючи себе «пупом» Європи — ми могли легко «призбирувати» сусідські землі і творити, після Риму, другу центральнослов’янську суперімперію. Вірогідність її появи дуже реальна. Могла існувати Київська чи Руська імперія на базі слов’янського етнічного фактора, і Київ міг би стати другим Римом з куди вищим рівнем культури та демократії. Та, мабуть, щось підказало нам: імперії минущі, вони неодмінно розсипатимуться під своєю вагою та через внутрішні конфлікти. Тому ми, як правило, сиділи вдома, облаштовуючи свою землю. Ми трималися правицею за рало, а в лівиці мали про всяк випадок меча. Лише про всяк випадок — і в лівиці. Ми жили, дивлячись собі під ноги, а не позираючи в сусідські землі.
Цю нашу політику розпочала княгиня Ольга, котра припинила окупацію сусідських земель, а зосередилася на утвердженні держави Київська Русь.
Як нація ми формувалися повільно, але надійно і фундаментально, ніби знали, що нас чекає попереду — які трагедії і несподіванки, які карколомні повороти долі, що дикий гонор орд розіб’ється об незнищенний стоїцизм нашого духу та волячу терплячість. Ми ніби готувалися до нашої трагічної історії в другому тисячолітті. Інтуїтивно чи передбачувано розумом — то вже інша річ. Ми були часткою природи і тому молилися сонцю, деревам, дощу, землі. Поетичні матеріалісти, які обожнювали не себе, а те, що довкола нас.
Це тисячоліття — таки наше, бо в ньому ми народилися як етнічна спільнота, як велика людська родина, яку охрестив наш князь Володимир. Наші вороги, самі того не усвідомлюючи, допомагали нам об’єднуватися, ставати плече до плеча. Ми почали свою біографію з будівництва храмів на київських пагорбах, одбиваючи набіги диких орд на нашу плодючу землю. Ми трималися свого дому, і наші вороги думали, що ми просто неповороткі й ледачкуваті. Незахищені з усіх сторін світу, щомиті чекаючи тупотіння кінських копит і ґелґоту ординців, ми тягнулися до науки, маючи за культ не лише силу, а й розум і житейську мудрість. Дочка Ярослава Мудрого, Ганна, ставши жоною французького короля, вчила його грамоти, а знаменита бібліотека Ярослава Мудрого була першою бібліотекою в східній Європі. Ми дали людству неповторну архітектуру, дали дивовижні пісні, вишивання, взірці дипломатії і демократії. Княжа жона Ольга правила нами не гірше чоловіка Ігоря. Більшість важливих для держави питань вирішувало народне віче. Козацька військова рада «турнула» з посади не одного поганенького гетьмана, якщо він замахувався на монархічне правління. І це — задовго до всіх розхвалених нині європейських демократій, у двері яких ми лякливо стукаємо сьогодні: а мо’, відчинять?
Та ми не дали винаходів тортур навіть у найжорстокіші й нелюдські часи історії. Навіть шибениця і паля — не наші винаходи. А гільйотина і кулемет — тим більше. Не забуваймо про це, українці. Ми натомість дали світові «Руську правду» як еталон майбутніх законів, а наш гетьман Пилип Орлик напише конституцію, у якій чи не вперше у світі розподілено владу на різні фаланги задовго до польської і французької, не кажучи вже про американську.
Порох забуття і втрата державності надовго поховають ці та багато інших фактів за гіпертрофованою величчю «старшого брата», але це ж наша, українська, історія, і ми повинні підняти її з непам’яті. Ніхто, крім нас самих, цього не зробить. Бо нікому, крім нас, це не потрібно.
Ми формувалися як осідлий, домашній і неагресивний народ, ми рідко ходили по чуже, вміючи обстоювати своє, кревне. Тому об наш спокій і непоказне, неефектне лицарство розбивалися і татаро-монгольські, і турецькі орди. Коли нас чіпали у власному домі — перемогти нас було неможливо. Ми не приховуємо того, що і Богдан Хмельницький вибухнув гнівом і очолив одне з найпотужніших національно-визвольних повстань саме тому, що зухвалий польський шляхтич зачепив його родинне гніздо. Так, ми — домашні, але не приведи Господи чіпати нас у нашому домі.
Цю рису ми взяли із собою і в третє тисячоліття. Вона, саме ця риса, принесла нам багато горя і страждань, бо двері нашого дому здебільшого були відчиненими, і тому частіше заходили вороги, ніж друзі. Ми вперто витворювали свої традиції, свій характер і етнічний образ, навіть власну політичну систему, яка нам пасувала. Козацьке братство з етикою непохитного побратимства, прямі, демократичні вибори старшини і гетьмана, колегіальні рішення на Січі, виборні судді і відкрите судочинство, культ особистої і колективної свободи виключали можливість рабства і кріпацтва аж до входження в Російську імперію. Навіть маючи незліченну кількість полонених, ми не мали невільників. Нам завжди вистачало землі, простору і сонця. Та нам завжди бракувало саме колективного гонору і національної самовпевненості — таких природних речей для наших багатьох сусідів. Особливо тих, які, ще не вміючи ходити і говорити, ледь відповзши від отчого порога, стали називати себе «старшим братом». Звідси безліч наших драм і трагедій.
Перших шість століть тисячоліття таки були українськими. Ми потужно і рішуче утверджували себе на цій землі як самобутня, сильна і державна нація. Софія і Лавра своїми куполами світили на пів-Європи, наші ченці писали літописи, фіксуючи нашу історію для нащадків. На подільських пристанях стояли лодії, вивантажуючи найкращі товари з усього світу. На Андріївському узвозі вистоювали в чергах до наших князів іноземні посли. Ми жадібно засвоювали чуже, цікаве і прийнятне для нас, але передусім — свято пантрували своє, ділячись ним з іншими. Ми любили красу, навіть пишноту, хоч вони кололи очі нашим ворогам, принаджували їхню варварську хіть і руйнівну вдачу.
Ми опосіли землю на дорозі з Європи до Азії і з Азії до Європи, на пограниччі двох цивілізацій — осідлої та кочівної, тому багато хто з нас взяв собі за філософію «моя хата скраю», відгородившись навіть від сусіда парканом, зате держава залишалася розгородженою і відкритою. Лише зараз ми намагаємося означити її реальними кордонами, але без колючого дроту. Для осідлої, яка рухається лише в часі, нації — це дивовижна рідкість. Тому впродовж тисячоліття ми не розширювали свою територію, а, навпаки, — ділилися нею, потверджуючи цим свою великість і навіть тюхтіювату щедрість.
Ми були сильними і впевненими в собі, наша молода кров грала, як брага, тому ми не боялися кровозмішання, не замикали на ключ свій генетичний код — це теж ознака потужної нації, її здоров’я і незнищенності. Татарська, монгольська й турецька кров підкинула в наші зіниці карості, а на наші рум’яні лиця поклала смаглець, і ми від того стали ще красивіші й оригінальніші. Лядський чинник додав багатьом із нас (передусім — жінкам) шляхетної вишуканості, а можливо, й манірності. Ми нікого не асимілювали принукою, вони добровільно розчинялися в нашому середовищі, природно стаючи українцями.
Нашу тисячолітню історію не треба ні підмальовувати, ні чепурити, хоч її вихолостили й переписали на свій лад чужинці, відвівши у ній для нас роль другорядних статистів. У нашій історії є все: героїзм і ницість, жертовний патріотизм і відступництво, є лицарі і покидьки. Зрештою, читати її можна і без брому, якщо не заламувати мелодраматично руки і хапатися за серце, а вперто думати над нею.
Українська історія густо заселена особистостями. Іменними, а частіше — безіменними, без яких вона ніколи не відбулася б. Серед цих особистостей є все. Є постаті зрозумілі й однозначні, як Ольга, Святослав, Володимир, Осмомисл, Богун, Наливайко, Мазепа, Леся, Стус, Чорновіл. Є загадково роздвоєні, розчахнуті, як Роксолана, Богдан Хмельницький, Гоголь, Хвильовий, зрештою — Кравчук. Є світлі, наче народжені з німбом, як Ярослав Мудрий чи Данило Галицький. Є сірі й невиразні, як Юрась Хмельницький. Є й не козаки, а лише політичні козачки, котрі прислуговували сильнішим, як брати Кирило та Григорій Розумовські, Безбородько, Підгорний, Щербицький, Івашко. Були й такі, які всю свою душу, долю і життя поклали на вівтар української волі, готові були навіть смертю своєю підтвердити те, що Україна не вмерла, — це Калнишевський, Тарас Шевченко, Франко, Грушевський, Петлюра, Бандера, Шухевич, Світличний...
Я шукаю прикладу українця — цинічного і свідомого ката власного народу — і не знаходжу. Повторюю — свідомого, цілеспрямованого братовбивцю. Хіба що безіменні яничари з українських полків у турецькому війську. Та ще батуринський комендант Нос... Бо навіть виконавці найбільшої трагедії останнього століття — винищення всього цвіту української нації в роки сталінщини — навіть серед них, які стояли «на перших номерах» (Якір, Косіор, Постишев, Каганович), — немає українців. Я нічого не прикрашаю, я й сам вражений цим фактом. Якщо знаєте таких — називайте.
Одначе чи не на найвищому злеті нашого національного духу, здається, лише за єдину історичну мить до завершення формування й утвердження сильної, об’єднаної, амбітної держави Україна з демократичним укладом життя, з миролюбним, домашнім характером — Доля відступилася від нас. За що саме — я не маю відповіді, я ще думаю над нею. Однак фатальна помилка Богдана у Переяславі — це вже наслідок, це — розплата. Багато хто буде не згоден зі мною, списуючи все лише на лукаву агресивність Росії, але я не хочу забувати того, що нація була вже морально зламана і виснажена, вона вже не мала ні сили, ні наміру відстояти навіть те, що значилося в Переяславській угоді.
Не маючи свого місця на історичному кону, нація відходить в історичну масовку, впадає у напівсон, пробуджуючись лише для того, щоб добути харч, поживитися та продовжити свій рід і знову, хай і сторожко, впівока, але — дрімати. Щоб — вижити. Навіть у рабстві. Кілька століть ми існували як озимина під снігом.
Буде відчайдушна спроба Мазепи за допомогою шведів вирвати нас із рабства, але поразка Карла під Полтавою лише більше зажене нас у безнадію, забуття і безправ’я.
Проповідуватиме Сковорода, але його чутимуть лише одиниці. Засурмить «Енеїдою» Котляревський, але нація лише перевернеться на другий бік. «Якби кайдани перегризти, то гриз потроху б. Та не ті, не ті їх ковалі кували, не так залізо гартували, щоб перегризти». «Погибнеш, згинеш, Україно, не стане знаку на землі», «Поховайте та вставайте!» — з усіх сил волатиме до нас Шевченко, але вже мало хто повірить, що звертаються саме до нас, давно забутих Богом. Тим більше — нашою рідною мовою, яку вже вважають незаконною і — неіснуючою. Навіть мертва латина була в кращому становищі.
Із наших рук вибито шаблю, але у нас хай і нелегально, але залишалося слово. Тому нація спромоглася на Франка, Лесю, Стефаника, Грушевського, Винниченка. Розвал назавжди Австро-Угорської та тимчасовий розпад Російської імперій дав нам змогу нагадати світові про себе: ми, українці, є, ми хочемо мати свою державу... Та не доказали, бо під нашими вікнами вже стояли людолови Муравйова-вішателя.
Найтрагічнішим стало для нас двадцяте століття. Після такого тотального геноциду комуністичним режимом, після таких масованих депортацій, розстрілів, «ламання хребтів» — годі було й думати про наше відродження.
Та ми з вами, братове, є. Є ми. Є наша Українська держава. Не така, якої хочемо, не така, якої варта наша багатостраждальна історія в минулому тисячолітті, означена велетенськими жертвами, приниженнями, занепадом, але іншої у нас сьогодні нема. І ніхто нам її не подарує. Мусимо пройти і це дантове коло самопорятунку, самоствердження і, зрештою, самовідродження у власному домі.
У минуле українське тисячоліття можна кинути наздогін каменюкою, бо воно було жорстоким і не завжди справедливим до нас, воно нас виснажило і провело крізь нелюдські тортури, воно трощило нас, місило, як глину, ділило, топило у горілці й безпам’ятстві, викреслювало із світової історії, опускало до ролі рабів, озлоблювало і знедуховлювало. Та ми цього не робимо, бо таки залишилися народом, нацією. Хай і хворою, знесиленою, але ж спраглою життя і перспективи. Тому ми виймаємо з-за пазухи, прощаючись із тисячоліттям, — не камінь, а наш глевкий, бо замішаний на сльозах і потові багатьох поколінь, український хліб. Ми — не культивуємо зла і ненависті, бо на собі спізнали їх мертвотний тягар.
Як на мене, трагізм нашого постімперського буття полягає в тому, що саме на українській колоніальній базі упродовж щонайменше трьохсот років бездоганно спрацьовувала хрестоматійна тактика метрополії: розділити, пересварити, увести в стан хронічної громадянської (нехай просто психологічної) війни. Пересварити на всіх рівнях: етнічному, мовному, соціальному, класовому, побутовому, релігійному... І хоч в силу історичних обставин уже нема на карті світу тієї метрополії... ота вже генетична тяга до взаємних підозр в чому завгодно (від нелюбові до начальства до зайвої «троячки» у панчосі) сидить в нас, українцях. Заважає нарешті усвідомити себе не натовпом, що змушений жити на певній географічній території, а народом, спільнотою громадян. Заважає, порозумівшись і об’єднавшись, дати лад у власному ж домі. А перед тим хоча б замислитися і зрозуміти, чому цілий народ виявився таким «нещасливим» на власній землі. Чому досі, безнадійно відстаючи від цивілізованих народів, мучимося одвічними питаннями: «Хто винен?» і «Що робити?».
Особливо на тлі нашої всмоктаної буквально з повітря здатності розділятися і бути розділеними. Колись на князів та смердів, пізніше — на шляхту, козаків і кріпаків, потім — на червоних, білих, синьо-жовтих, «східняків», «бандерівців», «хохлів»... Тепер на нових і старих українців, комуністів та демократів, дуже бідних і дуже багатих.
Здавалося б, за рік-два після проголошення незалежності працелюбний, живучий, терплячий і метикуватий (адже ніколи не жив по-людськи, а мусив виживати) український народ мав здійснити блискавичний стрибок у нове життя, у нові можливості. Не сталося. Тож мусить статися у цьому новому році під час виборів. Мусимо поміняти владу через вибори, поміняти саму суть та ідеологію цієї влади. Змінити економічні засади свого буття, викинути на сміття привиди комуністичного минулого і... зажити по-людськи.
Отож, дивлячись тобі вслід, дві тисячі дев’ятий роче, ми, українці, кажемо: прощай, змарнований український часе, ми випили твою гірку чашу до дна, але не щезли, не розпорошилися вщент по світу і не прокляли ні тебе, ні свою землю і Долю. Ми піднімаємо руку над чолом і неквапливо махаємо тобі навздогін рукою. І помічаємо, що рука наша тремтить від хвилювання.
Бачачи це, наші діти нас розуміють і — першими повертають свої обличчя у новий український рік, в якому ми оберемо таки справді українського Президента.
— Здрастуй. Це ми, українці... Ми вже за все розрахувалися сповна. Нарешті ми маємо право на щастя...
— Христос сі рождає!
— Славіте його!
