«В якому селі живеш, такий і кашкет треба носити...»

До Різдва Христового в сім’ї Діхамінджія, що мешкає у приміському селі Котиківка, готуються, як, мабуть, повсюдно в Україні. Усі клопоти лягають на плечі Світлани, методиста Городенківського районного будинку культури, депутата районної ради та ще й студентки Прикарпатського університету.

А вдома вона, як і кожна жінка, — просто мама шістнадцятирічного Учіко й тринадцятирічної Марійки. Та ще й дружина, і не простого чоловіка, а справжнього кавказця Шенгулі, котрого в наших краях ось уже двадцять літ знають як висококласного майстра-шевця і величають Сашком. Кутю готують в інтернаціональній сім’ї за звичайним українським рецептом — із пшениці, здобреної горіхами, маком та медом. Щоправда, глава сім’ї неодмінно і «свою», грузинську, варить — гостру, з часником та іншими приправами. А поряд із варениками та голубцями на різдвяному столі знамениті хачапурі з сиром та саціві — запечена в горіховому соусі індичатина.

Світлана розповідає, що коли вперше з чоловіком побувала на його батьківщині, в містечку Гелаті, що розташоване за сто кілометрів від західного узбережжя Чорного моря, була просто шокована величезною кількістю спецій практично в усіх стравах. Дух прянощів, здається, навіть у повітрі витав, як на східному базарі. Та воно й не дивно: на півдні Грузія межує з Туреччиною... А ще там дуже багато наїдків готують з горіхами: квасоля в горіховому соусі, як стверджує господиня, — надзвичайно смачна страва. Серед екзотів, якими багатий грузинський різдвяний стіл, можна назвати страву елала, яку варять із паростків цієї ліаноподібної рослини, додаючи приправи і тертий горіх. Різноманітні рибні страви, смажені курчата й обов’язково — запечене невеличке порося. Схожі на гуцульські наїдки з кукурудзяного борошна і бринзи — чуреки та гомі. Цікаво, що прянощі роблять навіть із сушених пелюсток чорнобривців. А ось ткемалі — гостру приправу з аличі — подружжя варить і тут, в Україні, проте воно дещо інше, позаяк не завжди є засушена трава амбалу.

— А ще мені дуже сподобалося розмаїття квашених овочів та фруктів, — продовжує пані Світлана. — До капусти додають червоний буряк, який надає їй гарного кольору. Удома ми теж такою смакуємо: Сашко залюбки квасить. А які ароматні виходять червоні, зелені, жовті помідори з різноманітними начинками із трав... А ще квашені перець, часник, цибуля. І, звичайно, годі уявити грузинський стіл без помаранчів, гранатів, зернятками яких також приправляють страви. Коли наша донечка Марійка вперше побувала в Грузії, то, побачивши, як ці плоди ростуть на деревах попри дорогу, кинулася, було, зривати (сміється). А поряд їх — цілий ліс! У них же там напівсубтропіки! Я багато запозичила з грузинського господарювання, кухні, дещо навіть мої родичі та сусіди перейняли. Ось лише поросят немає змоги випасати: роздолля не те!

Цікавлюся, як сприйняли українську невістку. Саша пригадує, що зустрівся з майбутньою дружиною в 1989 році, коли приїхав до Городенки на запрошення свого родича. Тоді в Грузії була війна, розруха. Нині йому страшно згадувати той час, коли кулі буквально над головами пролітали. А тоді в райцентрі й селищі Чернелиця відкрили цехи з пошиття взуття: на тлі повального дефіциту на нього був великий попит. Отож Світлана придбала чобітки, потім ще одні замовила: так і познайомилися. Вона була такою ж чорнявою чарівною дівчиною, як і грузинки, ще й співала гарно. З мовою проблем не виникло, бо російською грузин володів добре. Адже мешкали тоді в одній країні. Побралися через два роки, то швидко й українську освоїв — і читає вільно, і пише. Каже, що в його народу є прислів’я: в якому селі живеш, такий і кашкет треба носити.

— Мої батьки не противилися нашому шлюбові, — мовить Світлана, — і на весілля приїхали Сашкові родичі. Лише коли я згодом збиралася до Грузії, та ще й із малими дітьми, мама трохи хвилювалася: мовляв, там і продати дружину можуть. Ну то ж — християнська країна, зі схожими на українські релігійними традиціями.

— Пригадую, — додає, — коли я вперше приїхала до Грузії, мови ще не знала, та Сашкові сестри старалися мені все показати, і батько запам’ятався таким само невтомним трударем. У них там були і чайні плантації, і виноградні — десять сортів білого вина і вісім — чорного. Вино на Кавказі — священний напій, ним лікуються і, що цікаво, можна випити доволі багато і не сп’яніти. А ось грузинської горілки, чачі, мало вживають, хіба що для швидких прийомів, застілля ж у Грузії тривають по кілька днів. Як святкували наш приїзд, то чотири дні гості приходили. Й ось, уявіть собі, сестри наді мною пожартували, сказали вийти до гостей і вимовити певну фразу грузинською. Я, нічого не розуміючи, повторила, а виявилося, що сказала буквально: «Як мені вже набридли ті гості...».

— Та то так, жартома. Насправді гості на Кавказі — то святе, — доповнює дружину Шенгулі-Сашко. — Буває, сусіди допомагають продуктами та увагою, якщо несподівано хтось приїхав. Бо стіл у грузинів не буває бідним. Особливо — різдвяний. І хоч немає таких цікавих звичаїв, як тут, на Прикарпатті, вертепів, маланок, свято Різдва Христового дуже шановане. А з грузинських традицій варто відзначити такі: зранку господар заносить до хати чисту воду — символ добра, яке має йти до господи. А на старий Новий рік, який там більше святкують, ніж 1 січня, вважається, що першою має ввійти добра, щира людина...

— Шкода, що нечасто там буваємо, — каже Марійка, що досі чемно слухала батьків. — Востаннє були три роки тому, влітку. А то ж краса! Запросто можна нарвати гранатів, хурми, інжиру. Дуже сонячно і тепло. І, здається, зовсім поряд — засніжені гори. Така дивина! І запах там якийсь незвичайний — гірський! У винограднику кожен сорт має свій аромат... Взагалі, і мандарини, і гранати таки солодші, і трави запашніші. Щоправда, клумб мало. Зате магнолії у цвіті — щось особливе.

— Удома з дітьми розмовляю грузинською, — каже Сашко. — Учіко простіше, він певний час мешкав у Грузії. Хочеться передати дітям наші традиції, пошану до старших. Пригадую, як був малий, в автобусі завжди мусив стояти, бо їхали то старші люди, то жінки. І думав, коли ж нарешті постарію, щоб сидіти... На жаль, нині старому не те що місцем не поступляться, а ще й можуть штурхана дати. Цінності міняються. Страшно робиться від того, яке покоління виросте після нас, якщо й далі така байдужість буде до дитячого пияцтва, хамства, лінощів. Кажуть, такий час настав. Але хто, як не ми, таким його робить? Тому, вважаю, треба жити гарно, думаючи, що все буде вічне на цій землі, тільки нас не стане, тож маємо залишити по собі гідний слід.

— Про грузинську гостинність і застілля вже легенди ходять, — звертаюся до Шенгулі. — Нині, під час новорічно-різдвяних свят, хотілося б почути щось особливе...

— Ну, про роль тамади, який має сказати тридцять два тости, щоразу пити і не п’яніти, — окрема розмова. То — вибрані люди, адже не кожен може подужати кілька літрів вина. А перший тост — за мир і спокій. Другий — обов’язково за батьків. Якщо живі ще — за їхнє здоров’я та довголіття. В іншому разі — за упокій. Вважається, що згадати, пом’янути і помолитися потрібно за всіх померлих, щоб ніхто не був обділений увагою, навіть на тому світі. Наступні тости — за друзів, господарів дому, гостей, до того ж не обминають увагою нікого. Благословлять на добро найменших, побажають довгих літ найстаршим. Вважаю, що негаразди, маю на увазі нинішню ситуацію в Україні, можна подолати. Головне — щоб у мирі. Наша нація натерпілася всього за свою історію. Може, тому так цінується спокій. Мені ж хочеться побажати всім, — підсумовує розмову Шенгулі, — Божого миру і спокою, як про це мовиться і в українських, і в грузинських колядках. Щоб те, за що молимося під час Святої вечері й Різдва Христового, збувалося, щоб Різдвяна зірка була нам дороговказом до доброго, світлого, щирого. Щоб, як мовиться за святковим столом, дочекалися відтепер за рік. Зичимо всім любові, щастя, миру, довголіття, достатку, віри, терпіння, взаєморозуміння та Божої благодаті!

 

Івано-Франківська область.