Щонайменше кілька останніх поколінь у мене в родині мисливців не було. Хіба що батько — але він уперто полює лише на рибу, якій від того зазвичай шкоди небагато. Його стопами пішли й ми зі старшим братом. Але якщо батькові розваги закінчувалися на тому, щоб полякати карасів у річці, то я спробувала зробити з цього прибутковий бізнес.Років з 15 тому в Південному Бузі, що біля села Кудинка на Хмельниччині, ловилося стільки риби, що її стало б на найфантастичніші оповідки рибалок. Місцеві жителі сповна користувалися дарами природи: рибу та раків цілими мішками вивозили в райцентр, тараньку — аж на Київ, чим непогано заробляли на життя.
Яким би рибалкою була і я, аби у сім років не вирішила трохи заробити? Але якщо зловити карасика-другого я ще могла, та що з ними робити далі, і гадки не мала. Тож я пішла іншим шляхом і розробила комбінацію, варту пера Ільфа і Петрова. Діалог передається дослівно з розповіді батька.
— Тату, налови мені кілька кілограмів риби.
— Добре. А що ти з нею робитимеш?
— Я попрошу тітку Марію почистити її.
— А далі що?
— А далі Діма (мій старший брат, ще той рибалка) засолить її і вивісить на горищі.
— А це тобі навіщо?
— Коли вона висохне, у мене буде таранька.
— Ну, а стільки тараньки тобі нащо? У нас і так її повно.
— Все дуже просто: ти наловиш риби, тітка почистить, Діма засолить та розвісить. А коли приїдемо в Київ, я віддам її мамі, вона продасть, а гроші віддасть мені.
Знову ж таки, зі слів батька, бо перші підприємницькі спроби мені чомусь не запам’яталися, сім’я не пішла на цю аферу, а просто так збагатила мене на кілька карбованців. І лише коли я виросла, дізналася, що у підручниках з управління мій, як тоді здавалося, хитрий маневр назвали «якісно організованим робочим процесом». Тож, може, воно й на краще, що у нашій родині — самі лише тихі мисливці?
