Люблю полювати на книжки. Це нагадує збирання грибів — але азартного серцебиття у тебе не менше, ніж у справжнього мисливця.
Іноді не так цікава книжка, як полювання на неї. Ось недавно попросили написати про двотомник мемуарів генерала Голушка, останнього голови КДБ УРСР. Це було в день пам’ятного великого снігопаду. По телефону запевнили, що книжку вручать на презентації, в Музеї Збройних cил України. Я приїхав туди за півгодини до початку. За книжками вже стояла черга. Видавали за списком, де мене не було. Телефоную колезі, відповідальному за пресу — він застряв по дорозі в снігу. А купа книжок танула, й мій азарт ріс, бо коли чогось не дають, то цього дуже хочеться. Серед щасливчиків, яким дали мемуари, був хтось схожий на екс-прокурора Потебенька, а ще — люди, схожі на генерала Марчука, екс-прем’єра Фокіна, на товаришів Крючкова, Деркача-старшого й інших поважних осіб. Вони всідалися на стільцях у залі, притиснувши до себе двотомник, — як діти з торбочками новорічних подарунків, немов чекали Діда Мороза. З’явився генерал Голушко «Здравствуйтє, товаріщі!»
Він говорив майже годину. 1991 року цей генерал міг пригасити нашу тодішню ейфорію, але не пригасив. Цікаво б почути від нього про це тепер. Та він повернув інакше. Мовляв, я, товаріщі, не згадую про суверенітет України, бо це вопрос щепетільний. А націоналізм, товаріщі, це така зараза! Ви щасливі, що не відчуваєте його. А у нас в Росії ця зараза вибухає щоденно — в Чечні або ще десь. У книзі є глава про шкільну вчительку російської мови, яка була у мене в Казахстані. Я вдячний їй, бо я ж тоді на дикому суржику балакав, а вона мене навчила справжньої російської мови Ця вчителька й досі живе там, і їй тяжко, бо там багато казахських націоналістів. Чому вони такі невдячні? Ми ж їх грамоти навчили! А ви знаєте, товаріщі, що до 1922 року український ЧК був незалежний від Москви, і жилося тут тяжко. І голова українського ЧК писав Дзержинському, що наші жінки-чекістки підробляють на панелі, щоб прогодувати сім’ю. Й Дзержинський допоміг нашому ЧК фінансово. Це так зворушливо, товаріщі. А от мені незрозуміло, коли тепер героїзують декого. Чому героїзують УПА? Ми ж не героїзуємо Власовську армію!
Ця логіка — убивчо простодушна, хоч і не генералові ясно: УПА воювала-таки проти чужої держави, а Власов — проти своєї. Втім, його слухали, затаївши подих, — бо чули те, за чим скучили. Промову генерала увінчали аплодисментами. Я теж був щасливий. Бо ця пригода чудова, ніби збирав гриби, а опинився в компанії ведмедів, про яких думав, що вони вже не водяться у нас літ двадцять.