Донедавна я не міг відрізнити мисливство від полювання, тому пропозиція постріляти нагадувала школярство, де своєрідним шиком вважалося постріляти цигарок. Але не цього разу. По-перше, мені запропонували постріляти качок... на озері мера одного з облцентрів (прізвища не називатиму). По-друге, не хто-небудь, а племінник, який мало того, що підробляв на єгерській службі, так ще й вихвалявся, що ночувати будемо на приватизованому ним острові. І я поїхав... за контрастами.
Моторні човни на кшталт того, в який ми з годину завантажували зброю, спінінги, ящики, тюки й бідони з провіантом, військові скатки й муляжі підсадних качок, ще якісь дрібниці, я вже бачив у американських фільмах. Але щоб так стрімко летіти плесом Дніпра, переляканим нашою присутністю, то це було вперше. Я вже так любив свого племінника, що й не дослухався, як під ревіння двигунів він горлопанив: «А мне летать, а мне летать охота...».
Перетинаючи річкові заплави з величезними масивами очерету, піщаними берегами й мальовничими ландшафтами, я впевнився, що саме такий на вигляд земний рай. Тільки-но крилатий човен сповільнював хід, це означало, що треба придивитися або ліворуч або праворуч. Гарнесенька мазанка, підперезана сільським тином, на якомусь із берегів — то вотчина відомого олігарха в еміграції. Міцний зруб з довгими вимостками для рибальства — місце для відпочинку знаного чиновника. Вже скоро я переконався, що облаштованості земного раю комунальний сектор може навіть позаздрити. А коли над головою прогурчав бджолою гелікоптер, мені пригадалося російське кіно про особливості теперішнього полювання. І цей спогад переслідував мене упродовж усього часу, як дим незатухаючого на острові багаття.
Наш острівець мало того, що був не безлюдний, він виявився ще й транзитний. Повсякчас хтось причалював, бо сезон полювання розпочинався з шостої години ранку, і багатьом хотілося перед тим потеревенити з єгерем. Автономне освітлення перетворило острів на маяк серед плавнів, повз який проїхати було неможливо: з води всі потрапляли за стіл, який називали поляною. Усіх, хто відвідав нас тієї ночі, й не перелічити, а запам’ятався найбільше... папуга на ім’я Октан якогось місцевого продавця бензину. Октан дуже любив сидіти поруч із муляжами качок і демонструвати свій командний голос. Його фраза «Тихо сиди!» завжди проходила на «біс», а коли він її повторював над щойно впольованою тушкою качки, це доводило мисливців до істерики. Зрештою, вранці я вже не сумнівався, що на острові головна радість — від спілкування. Радість від нього там одержують і люди, і папуги, і... дерева. І хоча я не вчора народився, для мене то була, справді, ніч великих відкриттів. Кого не спантеличить барабанний дріб, який вибивали, ніби дощ, комахи проти зоряного неба?! Або піднятий наприкінці літа мисливцями тост «З новим роком!» (з відкриттям сезону полювання). Або привезене бозна-звідки за лічений час м’ясо дикого кабана, яке я почастував уперше, — відпочивайте качки!
Я вперше побачив силу-силенну качок. Було, вони злітали зграями з очерету, налякані раптовою появою човна, і племінник поціляв їх на ходу. А, було, ми вичікували в очереті на те, коли вони підлетять до підсаджених на плесо води муляжів — і тоді наважився вистрілити і я. Не влучив, чим зараз дуже втішений. Бо о тій порі я влучив у щось набагато важливіше. Недарма дорогою додому раптом почав і сам наспівувати: «А мне летать, а мне летать охота...».
