Спанієль виділявся поміж родичів вогненно-рудим кольором і розкішним ім’ям — Тюбік. У нього було дві особливості. Перша — не гавкав. Не те щоб не вмів. Просто, перебуваючи у філософських роздумах, він не мав часу розмінюватися на банальності.
Одного разу сиджу в кріслі, а Тюбік заклопотано прямує у своїх справах. Щось на мене найшло, і я сказав: «Гав».
Пес зупинився, підійшов, сів і відповів: «Гав».
Я ледве не задихнувся від подиву й продовжив: гав, гав.
Тюбік поклав лапи мені на коліна, подивився в очі й вимовив: «Гав, гав».
Я зовсім очманів і проричав: «Р-р-р, гав».
Він фиркнув, забрав лапи й побрів далі. Тепер я мучуся: про що була розмова, що я йому сказав, і що він мені відповів?
Відомо, спанієлі справжні мисливці, ганяються за птицею і люблять плавати. Тюбік був байдужим до качок, гусей та ін., а воду ненавидів — це друга його особливість.
Змусити хоча б ноги після прогулянки обмити було практично неможливо. Він упирався, і тільки вроджене людинолюбство стримувало його від кусання.
Це ж людинолюбство таки штовхнуло його в річку.
Я пішов на хитрості. Заліз по пояс у воду й став кликати Тюбіка. Він мовчки метався на березі, не витримав і поплив до мене. Не довго я радів. Як тільки він наблизився, відразу ж почав лізти на мене. Тепер уже я кулею вилетів на сушу, але було пізно: руки, плечі, груди були в кривавих смугах. Зрозуміла річ, більше я не експериментував із Тюбіком і водою.
