Думаю, можу посперечатися з тими, хто стверджує, що за часів президентства Леоніда Кучми геть не було свободи слова. Як на мене, у журналістів її рівно стільки, наскільки кожен з нас дозволяє собі висловлюватись. Читацьких листів на публікації про недолугу державну політику на селі було чимало. Причому, часто ті статті «підкріплялися» живописними колажами редакційних художників.
Надрукували якось під Новий рік невеселі аграрні підсумки, де під ялинку з кукурудзяним стовбуром потрапив Кучма, який грає на гітарі, а тодішній аграрний міністр Карасик витанцьовує в шароварах. А ще було: на першій сторінці фігура з головою міністра й тулубом Леніна багатозначно вказує рукою на буряки, які замело снігом, та закликає якомога оперативніше рятувати врожай. Леонід Кучма, кажуть, болісно реагував на критику, посадовцям після таких публікацій добряче перепадало.
Але найбільше закарбувався в пам’яті ось який епізод.
Одній багатодітній жінці з Черкаської області керівник господарства заборгував гроші. І її чоловікові за два роки зарплату заборгував, і старшому синові. Оббивала вона пороги кабінетів районних керівників, оббивала — безрезультатно. То й вирішила селянка, наївна душа, їхати до Києва та скаржитися Президентові. Звісно, далі громадської приймальні її не пустили. Я також накинула хустину на голову й пішла з нею. Мовляв, із одного села. Щоб, так би мовити, ізсередини поглянути, як нашим селянам у громадській приймальні гаранта Конституції допомагають борги повертати. Звісно, жінці там мало підсобили, сказали, що вся країна в такій ситуації, й питання потрібно вирішувати на місці. Але в «Голосі України» незабаром вийшла стаття «Як Василина до Президента ходила».
Та й на цьому історія не закінчилася. В іншому селі тієї самої Черкащини працівники цукроварні, яку новий власник придбав, щоб вирізати на металобрухт, теж вирішили відправити гінців до Києва, щоб розповісти про все Президентові. Люди були збурені тим, що залишалися без роботи, а населений пункт, який мало не століття був «при трубі», — без годувальника. Адже завод надавав допомогу дитсадку, школі та іншим соціальним об’єктам. Я й тут напросилася до складу делегації. Забігаючи наперед, скажу: візит працівників підприємства до приймальні Президента був марним. Людям пояснили: новий власник завод купив — що хоче, те й зробить. Невдовзі цукроварню закрили.
А я особисто повторити «подвиг», як з Василиною, теж не змогла. Напевне, чиновників, які вели прийом громадян, на той час уже проінструктували. Мене впізнали і швидко викрили. Працівники заводу, забувши на деякий час про проблеми, які привели їх до столиці, взялися захищати мене від чиновницького обурення. А потім довго допитувалися: чи не буде мені тепер за це чогось поганого?
Поганого не було. До редакції надійшло два листи. Один від вдячної Василини — її родині повернули заборговане. А потім гнівне офіційне послання на головного редактора за підписом першого заступника голови адміністрації Президента про «неприпустиму» поведінку Квітки. Ці листи я зберігаю як особливу цінність. Вважаю, то була чи не найвища оцінка моєї журналістської діяльності — наче орденом нагородили.
З Новим роком!
