Історія одного села, побачена через призму країни

Нещодавно в Києві відбулося вручення премії імені видатного етнографа, археолога, фольклориста, а також збирача та колекціонера українських старожитностей Дмитра Яворницького. Цього року Національна спілка краєзнавців найкращим виданням у цій царині визнала історико-документальну розповідь «Жукля. З історії села на Чернігівщині», автор якої за фахом не літератор і не історик. Василь Євдокимович Устименко — представник мужньої професії, він генерал-майор внутрішньої служби, нині у відставці. А до написання такої фундаментальної праці спонукала велика любов до своїх першооснов, якими для нього є його рідне село.

...Місто, селище, село, як і людина, мають свою біографію і дату народження. Але якщо про вік людини можна довідатися з її документів, то про більшість наших населених пунктів, особливо коли їхнє заснування сягає у глибочінь століть, дізнатися не так просто. Проте окремі ентузіасти, яким під силу дослідити цілий пласт і через призму всієї нашої надскладної історії показати життя-буття одного маленького села, ще не перевелися. Такий Василь Устименко. Його багаторічні пошуки й дослідження охоплюють широке коло авторів історичної літератури, а також документальні матеріали архівних установ Чернігова, Києва, Дніпропетровська, Ялти, інших міст і містечок України та навіть Санкт-Петербурга й Парижа, а також Білорусі і Швеції.

— Люди на селі особливі, — каже Василь Євдокимович. Вони знають одне одного по імені, по-вуличному і в обличчя. Всі знають про всіх і хороше, і не зовсім. Споконвічно в моєму селі від малого до старого всі здоровкалися, зупинялися для короткої балачки, поділитися новиною. Хлібосольні. Тут людину, хто б вона не була, але якщо вже зайшла до хати, не пригостивши, не відпустять. Оце і є та першооснова, на якій має триматися наше суспільство. Тому я так багато уваги приділив саме моральним аспектам, розповів про родини й родинні стосунки моїх земляків. Але все це подав за тією хронологією, за якою розвивалася наша велика Батьківщина, звичайно ж, не оминувши й гірких її сторінок.

Насправді ж у книзі В. Устименка дуже багато документів. Авторові навіть вдалося дослідити, що Дмитро Яворницький, премію імені якого, за збігом обставин, тепер має, був у гарних стосунках з господарями Жуклі — родиною Комстадіусів і неодноразово приїздив сюди на гостини. Про це свідчать численні листи, які вдалося віднайти в архівах. Зокрема, Софії Михайлівни Комстадіус до Яворницького. Останній навіть брав участь у закладанні в Жуклі мурованого храму Покрови Пресвятої Богородиці. Загалом автор пішов далі і дослідив історію села ще з княжої доби, часів гетьманщини, коли на цих землях правив Данило Апостол. Не менш цікавою виявилася й оповідь про революційні часи та роки радянської влади. Представлено чимало документів, свідчень односельців про роки колективізації й страшного голодомору.

Заслуговують на увагу також дослідження про цілі родини, які свого часу мешкали, а деякі й досі проживають у його рідному селі. Не оминув автор тих, хто тепер за межами України. До речі, як поділився Василь Євдокимович, книгу вже надіслано в Тюмень, Ямало-Ненецький округ, інші віддалені точки колишнього Радянського Союзу, де й досі живе та трудиться багато жуклівчан. Загалом у виданні 20 розділів, кожний із яких проілюстровано документами та світлинами.

Як на мене, цікавою є розповідь про рідну школу. Цей розділ автор назвав дуже сміливо — «Жуклянський Оксворд». До речі, в оповіді вражає один документ — лист Софії Миколаївни Комстадіус фон Таль до Еварницького (Яворницького. — М. К.). Так ось вона пише, що в селі Жукля згоріла школа «и наш владелец Николай Николаевич (брат Софії Миколаївни. —  М. К.) строит ее на свой счет опять, для пользы своего народа». Далі вона сповіщає, що й сама «положила в погоревшую школу 6000 р.». Тут так і напрошується запитання, а чи багато знайдеться таких серед нинішніх скоробагатьків?

На жаль, розповідь про сучасне село вийшла не така яскрава. І для цього є чимало підстав — глибинка нині переживає не кращі часи. Проте автор і тут не втрачає оптимізму, він вірить, що скоро все минеться, і поля навколо його Жуклі ще засіють, а в домівки повернеться дитячий сміх. Одне слово, все буде добре. Загалом книга «Жукля» Василя Устименка — це урок для кожного з нас, як треба занотовувати, зберігати і передавати історію, а отже й генетичну пам’ять.

— Не кожному історикові під силу підняти той пласт, який зрушив Василь Євдокимович у своєму дослідженні. Тут і розповіді про славетні українські роди, які в певні періоди володіли цими землями, тут і період революції, Великої Вітчизняної війни та мирної радянської доби, тут і роки незалежності. Та найбільше вражають теплі спогади і спомини про земляків. Гадаю, книга обов’язково має надихнути багатьох вихідців із таких же маленьких сіл і селищ взятися до пера, і тоді з’явиться справжня історія нашої держави. У свою чергу, Спілка краєзнавців обіцяє підтримку і допомогу, а можливо, й нові премії.

Віктор ТкаЧенко, голова Чернігівського земляцтва в Києві:

— Слід зазначити, що це далеко не перша книга Василя Устименка. Наше Чернігівське земляцтво вже багато років видає краєзнавчу літературу і майже у всіх брав участь як член редколегії або співавтор Василь Євдокимович. До того ж він постійний дописувач нашої газети «Отчий поріг». Його перу також належить книга «Горнусь до тебе, земле рідна» — про корюківчан у Чернігівському земляцтві. Василь Євдокимович, як голова корюківського осередку, здійснив ще одну свою мрію, і тепер при кожній школі його рідного району земляки-кияни посадили невеликі яблуневі садки, а в селі Наумівка уже дає перші врожаї цілий десятигектарний сад.

— У нинішній непростий час, люди, забуваючи про єдиний всенародний собор, мурують власні хороми: хтось у теплих краях, хтось на за безцінь скуплених гектарах на околиці столиці, а хтось намагається залишити свій слід, дослідивши коріння малої батьківщини, людей, що її населяли, своїх односельців, а також тих, хто свого часу господарювали тут. І хоч нині не кожен із нас може похвастатися знанням свого родоводу глибше третього коліна, Василь Устименко виявився справжнім терпеливим дослідником. Тому його розповідь про рідне село Жуклю, що загубилася в чернігівських лісах, така правдива і щира.

На змімку: під час вручення премії Василю Устименку (праворуч), ліворуч — голова Чернігівського земляцтва у Києві Віктор Ткаченко, у центрі — академік Петро Тронько.