У мирний час «афганців» померло у шість разів більше, ніж на війні

Зворушливу історію розповів мені голова Івано-Франківської обласної організації Української спілки ветеранів Афганістану, уповноважений представник Державного комітету України у справах ветеранів в області Юрій Купчій. Коли в обласному центрі цього року завершували будівництво пам’ятника «афганцям» і на ньому вирішили написати всі імена загиблих прикарпатців, одна з мам несподівано попросила вилучити прізвище її сина з того списку. Жінка пояснювала: їй приснився сон, що її син живий. Врешті, прізвище хлопця таки з’явилося на пам’ятнику. Але вражає те, що у материних серцях і досі, хоч пройшло стільки літ, жевріє надія...

— Річ у тім, що хлопців з Афганістану тоді привозили у закритих цинкових трунах, які заборонено було відкривати, — пояснює Юрій Петрович. — Батьки не бачили своїх синів у домовині, а тому й понині, хоч минуло уже багато років, у глибині душі все ще сподіваються на диво: а раптом син з’явиться на рідному порозі. Тим паче що такі прецеденти траплялися. До речі, у Галицькому районі живе жінка, яка має обгрунтовані надії побачити свого сина, який зник безвісти на афганській війні. Їй стало відомо, що на початку 90-х років його бачили на одному з кордонів. Пошуки його тривають. Їх здійснюють досить серйозні організації, зокрема Червоний Півмісяць. Хтозна, може ця мати ще й зустрінеться зі своїм сином, бо в житті все буває.

Загалом на афганську війну було відправлено близько 3,5 тис. прикарпатців. Похоронки отримали 84 сім’ї, один солдат зник безвісти. Але не менше вражає й інша статистика: за 20 мирних років в області, за словами пана Юрія, померло понад 500 колишніх «афганців»! Це у шість разів більше, ніж за 10 років війни. Для старості за віком вони ще надто молоді.

— Якщо судити з діагнозів, то здебільшого «афганці» помирають від цирозу печінки та ішемічної хвороби серця, — відверто каже пан Юрій. — Не секрет, що чимало ветеранів Афганістану просто спиваються, у них здають нерви і серце. Фраза «ми вас туди не посилали» влучає в серце з не меншою силою, ніж куля. Нас наче й досі в чомусь звинувачують, дорікають, чому ми пішли на ту війну. Звісно, вибір у людини завжди є. Я знаю, що були випадки, коли солдати відмовлялися служити в Афганістані. Але це одиниці. Молодий юнак, який дав присягу, не мав права її порушити. Інакше чекав трибунал. На жаль, у ті часи ми не були такі поінформовані, як нині, і багато чого не розуміли. Ми були виховані радянською системою і щиро вірили, що це й справді був наш інтернаціональний обов’язок.

Нині держава загладжує свою вину перед «афганцями» всілякими пільгами. Спочатку, згадує пан Юрій, її щедрість не знала меж. Зокрема, підприємства, створені «афганцями», були звільнені від податків. Однак, як часто у нас буває, від цього закону мало виграли самі ветерани Афганістану, у яких не було ні коштів для започаткування власної справи, ні підприємницької жилки для розвитку бізнесу. Натомість деякі спритні ділки скористалися їхнім статусом і нажили чималі статки. Врешті, цю норму закону було скасовано. «Сьогодні наша організація не має жодного свого підприємства, — каже Юрій Петрович. — Серед нас є лише окремі підприємці, але їх небагато».

Щодо інших пільг, передбачених законом про статус ветеранів війни та гарантії їх соціального захисту, то сьогодні чітко виконується лише одна з них, вважає Юрій Купчій. Вона стосується оплати послуг житлово-комунального господарства. Колишні «афганці» сплачують 25 відсотків їх вартості, а інваліди мають стовідсоткову пільгу в межах встановлених норм. Сім’ї загиблих на тій війні теж користуються пільгами. Згідно із законом вони мають 50-відсоткову знижку, але органи влади на місцях своїми рішеннями, як правило, звільняють їх повністю від оплати, вишуковуючи кошти у місцевому бюджеті. Однак і тут є положення, яке видається «афганцям» несправедливим.

— Коли нині помирає учасник бойових дій, — пояснює пан Юрій, — сім’я втрачає не лише батька, а й пільги на житлово-комунальні послуги. Зберігаються вони лише за сім’ями інвалідів. Тож, якби моя воля, я усім «афганцям» дав би третю групу інвалідності. Тим паче, що 98 відсотків тих, хто був в Афганістані, раз чи двічі перехворіли жовтухою. Скажімо, у моїй роті цього захворювання уникли лише два бійці.

Як випливало з нашої розмови, здоров’я ветеранів Афганістану підточують, здавалося б, дріб’язкові речі. Скажімо, проїзд у маршрутках. «Часто ми отримуємо скарги на водіїв, які відмовляють «афганцям» у безплатному проїзді під тим приводом, що, мовляв, у маршрутці уже є два пільгові пасажири. Так це чи ні — ніхто не перевірить. Нерідко буває, що це лише відмовка. А нас це ображає, бо не розуміємо, чому маємо просити те, що начебто гарантує нам держава. На цьому грунті виникає чи не найбільше конфліктів, бо в «афганців» нерви і так нікудишні. Вони миттєво спалахують, починаються образи. Масла у вогонь знову-таки підливають фрази типу: «А ви що, за Україну воювали?» Ось вам і передумови для виникнення ішемічної хвороби.

З медичним обслуговуванням теж складно. Правда, Івано-Франківська міська організація УСВА, розповідає її голова Віктор Омелько, домоглася, що нині на базі однієї з поліклінік безплатно проводиться комплексне обстеження здоров’я всіх учасників бойових дій. Усе, що входить у цей комплекс, — аналізи, УЗД — роблять безкоштовно. Але за самі медикаменти доводиться платити. Буває, що лікування коштує і 500 гривень на день. Колишні «афганці» — люди невеликих статків. І тут уже Спілка підставляє своє плече: звертається до влади по матеріальну допомогу, шукає спонсорів.

— Прикро, що Прикарпаття — єдиний в Україні регіон, де немає шпиталю для ветеранів Другої світової війни, — каже Юрій Петрович. — Нема тут також і реабілітаційного центру для ветеранів, у тім числі й «афганців», як то є в інших областях. Була ідея збудувати такий реабілітаційний центр для ветеранів у Коршеві Коломийського району, але вона не була реалізована. Потім було вирішено спорудити такий центр для учасників бойових дій у селі Татарів, що на території курортної Яремчанської міської ради. Нам навіть виділили земельну ділянку, на якій стояли дві старі порожні будівлі. Почали їх потроху відбудовувати, але забракло коштів. Навіть на охорону того, що вже зробили, грошей не знайшлося. У результаті все там порозкрадали, навіть металопластикові вікна. Тепер ми знайшли інвестора, який погоджується збудувати реабілітаційний центр, але виникли нові проблеми. Треба, щоб на цю землю дала «добро» Татарівська сільська рада. Процес цей ще триває.

З житлом для ветеранів Афганістану, як і скрізь, сутужно. Скажімо, на черзі в Івано-Франківську стоїть понад 200 учасників бойових дій та інвалідів, дві родини загиблих. Соціальне житло в місті практично не зводиться. Тож «афганці» запропонували міськраді такий варіант: дайте нам земельну ділянку, а ми самі знайдемо інвестора, який зведе на ній дев’ятиповерховий будинок. «За це інвестор забрав би два поверхи, а решту віддав нам і того б вистачило», — розмірковують «афганці». Однак і такий варіант завис у повітрі. Бо у місті вільного шматка землі знайти уже важко. Усе продано-перепродано. Тож не один місяць «афганці» чекають відповіді від міськвиконкому, а її так і нема.

— А загалом, — підсумовує нашу розмову голова Тисменицької районної організації УСВА Дмитро Сатур, — закони є, а фінансування під них нема. «Ветерани війни, інваліди завжди фінансуються за залишковим принципом, — підтримує його і Віктор Омелько. — Тож доводиться розраховувати найперше на себе та один на одного».

Добре, що нині «афганці» мають де пом’янути своїх побратимів. Цього року в Івано-Франківську відкрито пам’ятник ветеранам Афганістану. За допомогу в його спорудженні «афганці» вдячні керівництву Української спілки ветеранів Афганістану, обласної та міської влади та спонсорам. На пам’ятнику зображено бійця, який є мішенню для куль. Пам’ятник досить символічний. Здається, що «афганці» і досі почуваються мішенню. Косих поглядів, убивчих фраз, людської байдужості й нерозуміння.

Івано-Франківськ.

На знімку: пам’ятник «афганцям» в Івано-Франківську.